Хлопок вхідних дверей пролунав, наче постріл. Я здригнулася, не вірячи власним вухам. На журнальному столику тремтіла чашка з недопитим чаєм — тим самим, який Ігор привіз із останнього відрядження. «Елітний сорт», — хизувався він перед друзями. Тепер чай холонув, так само як і мої останні ілюзії щодо нашого шлюбу.
— Ти мене чула? — його голос із передпокою звучав незвично холодно. — Збирай свої речі. Досить. Награлися в сім’ю.
Я стояла біля вікна, вчепившись у підвіконня. За склом — типовий краєвид спального району: дитячий майданчик, на якому ніхто не грається, і парковка, забита однаковими сірими седанами. Ми обирали цю квартиру разом. «Перспективний район», — переконував мене Ігор. Перспективний для кого?
— Що значить «збирай речі»? — мій голос звучав чужим, ніби це говорила не я.
Ігор повернувся до кімнати, на ходу розслабляючи краватку. Його новий костюм коштував, як місячна оренда цієї квартири.
— Те й значить. — Він відчинив бар, плеснув віскі в склянку. — Ти мені не пара, Марино. Ніколи не була. Я був дурнем, коли повівся на твої лялькові очі.
— Три роки шлюбу, і раптом не пара? — гірко всміхнулася я, відчуваючи, як усередині щось обривається.
— Не раптом. — Ігор зробив ковток. — Я терпів. Думав, ти підтягнешся. Але ти залишилася тією ж провінціялкою з комплексами та дешевими амбіціями.
На кухні надривався чайник. Уже третій день збиралася поміняти прокладку — свистить, як божевільний. Тепер, мабуть, уже не доведеться.
— Де мені жити? — спитала я, намагаючись, щоб голос не тремтів.
— Іди до своїх злиденних батьків, — вимовив він із такою зневагою, наче йшлося про безпритульних. — Твій татусь усе життя горбатиться на своїй дрібній фірмочці, і що? Навіть на пристойну машину не заробив.
Задзвенів його телефон. Ігор глянув на екран, і вираз його обличчя змінився.
— Мені пора. Нарада у нового інвестора, — він допив віскі одним ковтком. — Коли повернуся, щоб тебе тут не було. Заяву на розлучення подам за тиждень.
Його кроки в передпокої, шарудіння дорогого пальта, знову ляск дверей. Тиша.
У кімнаті пахло його одеколоном — терпкий, нав’язливий аромат успіху. Той, що колись так подобався. Тепер від нього нудило.
Я повільно опустилася на диван. Взяла телефон. «Тату, можна до вас приїхати?» — набрала я, витираючи набіглі сльози.
Батьківська квартира зустріла мене запахом смаженої картоплі та свіжовипраної білизни. Знайомий до болю «панельний» затишок: шпалери в дрібну квіточку, сервант із кришталем, який дістають на свята, диван із продавленою серединою.
— Марійка приїхала! — мама заметушилася, на ходу знімаючи фартух. — Я тут котлеток насмажила, сідай.
Тато вийшов зі своєї кімнати, яку гордо називав кабінетом. Сухорлявий, підтягнутий, з вічним блокнотом у кишені сорочки.
— Що сталося? — спитав він, глянувши на мій чемодан.
— Ігор вигнав, — відповіла я, намагаючись говорити рівно. — Сказав, що я йому не пара.
Мама охнула й притисла руки до грудей. Тато мовчки сів за стіл, постукав пальцями по клейонці.
— Значить, так тому й бути, — сказав він після паузи. — Твоя кімната вільна.
Моя кімната. Дев’ять квадратів із вузьким ліжком і книжковими полицями. Обитель мого дитинства й юності, з якої я так прагнула втекти. Повернутися сюди у тридцять років, із валізою та розбитим життям — те ще «задоволення».
— Я ненадовго, тату, — сказала я, відчиняючи кватирку. У кімнаті пахло нафталіном і затхлим повітрям. — Знайду роботу, зніму щось.
— Не поспішай, — тато присів на край мого ліжка. — Я хотів із тобою поговорити.
Щось у його тоні насторожило мене.
— У мене зараз важливий період, — він говорив повільно, зважуючи слова. — Веду переговори про купівлю однієї компанії. Великої.
Я всміхнулася. Татова «фірмочка» займалася оптовими постачаннями будматеріалів. Невеликий офіс, десяток працівників, вічні розмови про рентабельність за вечерею.
— Звідки в тебе гроші на «велику компанію»? — спитала я, вішаючи блузки в шафу.
Тато ледь усміхнувся куточком губ.
— Я п’ятнадцять років інвестував. Мовчки. Без показухи. — Постукав пальцем по скроні. — Голова має працювати, а не шия під краваткою пітніти.
Явний натяк на Ігоря з його дорогими аксесуарами.
У двері зазирнула мама:
— Вечеряти підете? Все вистигне.
За вечерею я спостерігала за батьками. Мама підкладала татові котлети, він дякував кивком. Тридцять років разом, а досі дивляться одне на одного з теплом. Де ж я помилилася?
— Компанія називається «ТехноБуд», — раптом сказав тато, намазуючи хліб маслом. — Нічого не каже?
Я ледь не вдавилася чаєм. «ТехноБуд» — компанія, де Ігор працював комерційним директором. Його гордість, його вічне «я на нараді в головному офісі».
— Жартуєш? — видихнула я.
— Я схожий на клоуна? — тато акуратно витер губи серветкою. — Угоду закриваємо в п’ятницю. Я буду новим власником.
Мама усміхалася, підперши підборіддя рукою. Вона звикла до татових сюрпризів.
Тієї ночі я довго не могла заснути. За стіною цокав старий годинник, з вулиці долітав шум рідкісних машин. Із кухні — приглушені голоси батьків. Тато щось пояснював, мама час від часу охала.
Вранці телефон розривався від дзвінків Ігоря. Я не брала слухавку.
Татова «Тойота» — десятирічний седан із потертою оббивкою — зупинилася біля скляної висотки «ТехноБуду». Споруда зі скла та бетону, яку Ігор називав не інакше як «наш корпоративний центр».
— Навіщо я тут? — спитала я, розгладжуючи складки на блузці. Тиждень у батьківському домі дивним чином привів мене до тями. Спала, як убита, прочитала три книжки і навіть почала бігати вранці.
— Потрібен свіжий погляд, — тато дістав із бардачка теку з документами. — Офіційно ти сьогодні мій особистий помічник.
У холі нас зустрів охоронець, звірив із якимось списком.
— Ласкаво просимо, Сергію Вікторовичу. Вас чекають у конференц-залі.
Тато кивнув, як людина, звикла до такого звертання. Я йшла за ним, рахуючи кроки до ліфта. Чотирнадцять. Стільки ж разів Ігор дорікав мені за останній місяць нашого життя. У марнотратстві, у відсутності смаку, у невмінні «підтримати світську бесіду». «Ти мене ганьбиш перед партнерами» — його улюблена фраза.
Конференц-зал зустрів нас гулом голосів. Дюжина чоловіків у костюмах, кілька жінок із планшетами. І Ігор — на чолі столу, щось енергійно пояснюючи колезі. Він осікся на півслові, побачивши нас.
— Познайомтесь, панове, — промовив лисуватий чоловік, підводячись. — Сергій Вікторович Клімов, наш новий власник і генеральний директор.
Залою прокотився шепіт. Ігор зблід, машинально смикнув піджак.
— Дякую, що зібралися, — тато говорив тихо, але чітко. — Не буду гаяти ваш час на довгі промови. Я знайомий зі справами компанії, її структурою та персоналом.
Його погляд на мить зупинився на Ігореві, і я побачила, як колишній чоловік нервово ковтнув.
— Марина допомагатиме мені з адміністративною роботою, — тато кивнув у мій бік. — Тимчасово.
Я всміхнулася, відчуваючи на собі погляди присутніх. Особливо один — пронизливий, недовірливий.
Нарада тривала годину. Тато говорив про реструктуризацію, про нові ринки, про необхідність етичного аудиту. «Репутація компанії починається з репутації її співробітників», — ця фраза змусила Ігоря здригнутися.
Після всі розійшлися. Ми з татом лишилися в залі. Ігор зволікав біля дверей, явно збираючись із духом.
— Сергію Вікторовичу, можна вас на хвилинку? — його голос звучав неприродно.
Тато кивнув. Ігор підійшов, уникаючи дивитися на мене.
— Я повинен пояснити ситуацію з Мариною… — почав він.
— Пояснюватимеш після аудиту, — перебив тато, складаючи папери в портфель. — У мене є питання до твого останнього проєкту. Цифри не сходяться.
Ігор зблід ще більше.
— Це технічна помилка, я все виправлю.
— Було б добре, — тато защовкнув портфель. — Чекаю пояснювальну завтра о десятій.
Коли за Ігорем зачинилися двері, я нарешті видихнула.
— Ти знав? — запитала я. — Знав, що він тут працює, коли починав угоду?
Тато знизав плечима.
— Дізнався в процесі. Твій чоловік… колишній чоловік… досить помітна фігура в компанії.
— І що тепер?
— Тепер буде аудит, — тато усміхнувся. — І не лише фінансовий.
В кабінеті, який тепер належав татові, пахло новими меблями й кавою. Панорамні вікна виходили на місто — те саме, де в спальному районі стояла квартира, яку я вважала своїм домом.
— Ігор завжди мріяв про такий кабінет, — сказала я, проводячи рукою по шкіряному кріслу.
— Мріяти не шкідливо, — тато сів за стіл. — Шкідливо будувати мрії на чужих кістках.
Ввечері ми їхали додому мовчки. За вікном мрячив дощ, «двірники» скрипіли по склу.
— Ти не зобов’язана там працювати, — раптом сказав тато. — Це була просто демонстрація.
— Демонстрація чого?
— Те, що ніхто не має права принижувати мою доньку, — він не відривав погляду від дороги. — Навіть якщо вона вийшла заміж за самозакоханого півня.
Наступного ранку Ігор подзвонив. Я дивилася на миготливий екран телефона, розмішуючи цукор у чаї. Мама пильно поглядала з-за газети.
— Візьми слухавку, — промовила вона. — Не муч людину.
Я всміхнулася. «Не муч людину» — так вона казала ще в дитинстві, коли я дражнила сусідського кота.
— Алло, — мій голос звучав рівно, без жодних емоцій.
— Марино, нам треба поговорити, — Ігор був незвично м’який. — Я все усвідомив. Давай зустрінемося.
— Навіщо? — я намазувала хліб маслом, тримаючи телефон плечем. Обыденність цієї розмови дивувала навіть мене.
— Я погарячкував. Ти повинна зрозуміти… тиск на роботі, стрес… — він запинався. — Я не хотів образити твоїх батьків. Я поважаю твого тата.
— Звідколи це? — усмішка з’явилася сама собою.
— Марино, ти ж знаєш, як у компанії цінують професіоналів, — його тон став діловим. — Я завжди казав, що головне — результат. А твій батько…
— Мій батько збирається проводити етичний аудит, — перебила я. — І, судячи з твого вигляду вчора, тобі є чого боятися.
Мовчанка. Потім — глибокий вдих.
— Ми можемо вирішити все як дорослі люди. Я готовий переглянути умови розлучення.
— А я — ні, — я відпила чай. — Розлучення вже не обговорюється.
— Чого ти хочеш? — в його голосі з’явилося роздратування. — Грошей? Квартиру? Назви суму.
Мама похитала головою й вийшла з кухні. На холодильнику цокали старі годинники — ті самі, які Ігор називав «радянським мотлохом» і вимагав прибрати, коли зрідка заходив на сімейні обіди.
— Знаєш, чого я хочу? — я відсунула чашку. — Щоб ти перестав оцінювати людей за грошима. Але це неможливо, тож просто залиш мене в спокої.
Я натиснула «відбій» і вимкнула телефон.
За тиждень тато повернувся з роботи пізніше, ніж зазвичай. Утомлено сів у крісло, прийняв із маминих рук чашку чаю.
— Звільнив? — запитала я, уже здогадуючись про відповідь.
— Ні, — батько зробив ковток. — Понизив. Перевів у регіональний філіал. Хай почне з нуля, без зв’язків і привілеїв.
— Чому не звільнив? — я присіла поруч.
— Бо я не мстивий, — він знизав плечима. — І тому, що він справді непоганий фахівець. От тільки людських якостей бракує.
Я кивнула, відчуваючи дивний спокій. Ні злорадства, ні образи — лише розуміння, що все відбувається, як має бути.
Наступного дня я подала документи до магістратури. Психологія управління — те, про що мріяла ще до заміжжя, але «відклала через несерйозність», як казав Ігор.
Тато мовчки оплатив навчання, хоч я наполягала на кредиті.
— Потім поверну, — сказала я, відчуваючи незручність.
— Повернеш, коли працюватимеш у мене в відділі кадрів, — підморгнув він. — Мені потрібна людина, яка бачить людей наскрізь.
Мама поставила на стіл пиріг із капустою — мій улюблений з дитинства.
— Все на краще, — мовила вона, розливаючи чай. — Погана людина в домі — погана прикмета.
Я всміхнулася, вдихаючи аромат свіжої випічки. Квартира батьків більше не здавалася тісною чи застарілою. Навпаки — у ній було те, чого не було в нашій «перспективній» квартирі з Ігорем: затишок і відчуття безпеки.
Увечері я сиділа на балконі, закутавшись у плед. Унизу гомонів місто, у сусідньому будинку спалахували вогники. Життя тривало — без надриву й драми, просто тривало.
На телефон прийшло повідомлення від Каті, подруги з інституту, з якою ми не бачилися кілька років. «Маринко! Як ти? Давай зустрінемось?»
Я всміхнулася й написала у відповідь: «Давай. Мені є що розповісти».
Із глибини квартири долинав мамин сміх і басовитий татів голос. Вони дивилися стару комедію.
Я зробила глибокий вдих. Пахло осінню, дощем і трохи — свободою. Тією самою, яку не купиш ні за які гроші.
Кінець.
