— Ідеш? Ну й коmuся! — кинув Василь, звертаючись до своєї дружини Ірини. Вони прожили разом 18 років, які складно було назвати щасливими. Скоріше, це було співіснування: вона виконувала роль домогосподарки, а він постійно вказував на її «недоліки» та нагадував, хто в домі господар.
— Ти без мене — ніщо. Порожнє місце. Тримати тебе тільки зі співчуття, — не раз заявляв Василь.
Ірина плакала й мовчки терпіла. Їй слід було піти, але вона чекала, поки їхня донька Зоя подорослішає, або надіялася на диво. Проте роки минали, а поведінка Василя ставала лише гіршою.
— Подивись на себе! Рознесло так, що скоро у двері не пролізеш! — кидав він докір за докором.
— Я нічого не можу зробити, — вибачалася Ірина. — У мене такий обмін речовин…
— Ага, кажи ще. Колись нормальний був, а тепер раптом поганий став, — кривився Василь. Сам він, між іншим, теж виглядав не кращим чином: його живіт можна було прийняти за «вагітний». Проте недоліки в собі він не помічав, знаходячи все нові приводи, аби принизити дружину. То її волосся «не таке», то зморшки, то одягається, мов старенька.
— Покинь його, — радила сусідка Люда, з якою Ірина час від часу ділилася своїми переживаннями.
— Зої потрібен батько, як це дитина виросте без нього? Та й куди я піду? — відповідала Ірина, зітхаючи.
— Хоч би до мене. Мені не шкода. З таким батьком вона не дівчиною виросте, а роботом-пилососом, — парирувала Люда. Але Ірина не слухала сусідку, адже вона звикла до такого життя. «Усі так живуть, і я переживу», — переконувала вона себе, повертаючись додому.
Роки йшли. Невідомо, чим би це все закінчилося, якби одного дня Ірина не знепритомніла просто на кухні під час прибирання.
На щастя, у той момент вдома була їхня донька, яка приїхала провідати батьків. Зоя одразу викликала швидку. Якби не її присутність, наслідки могли б бути дуже серйозними.
— Ну що, жінко, себе ви запустили… — сказав молодий лікар швидкої допомоги. Василь лише кивнув, підтакуючи.
— Звісно, запустила! Я їй казав! — не втримався він.
— Надмірна вага, хронічна втома, неправильне харчування, постійний стрес… — продовжував лікар.
— Ну, з цим я не погоджуюсь, — перебив Василь. — У нас із нею лише я втомлююсь, бо працюю. А вона вдома сидить і нічого не робить.
Лікар подивився на Василя поверх окулярів, але нічого не сказав. Він залишив рецепт із призначеннями та поїхав. А Ірина, трохи відпочивши, знову взялася за прибирання, адже вдома без неї був би безлад.
Ліки трохи полегшили її стан, але лежати вона не звикла. Лише перед сном вона випадково побачила, що на звороті рецепта було написано кілька слів:
«Ви розкішна жінка. А ваш чоловік… muран. Тікайте від нього, ви заслуговуєте на краще».
Ірина поглянула у дзеркало. Звідти на неї дивилася втомлена жінка, яка виглядала набагато старшою за свої роки. Сіре обличчя, темні кола під очима, сухі руки без натяку на манікюр, зате з подразненнями від постійного миття посуду і нескінченного прання. Перед тим як знепритомніти, вона саме мила вікно і вручну прала фіранки. Ось чому в неї й закрутилася голова.
«А колись я була зовсім іншою», — подумала Ірина, знайшовши стару весільну фотографію. На ній стояла молода дівчина з палаючими очима, в яких світився інтерес до життя, і у фігурі 46-го розміру. Тепер же її світ звузився до стін чотирикімнатної квартири.
Ірина не могла заснути всю ніч. Вона довго розмірковувала. А вранці підійшла до чоловіка й сказала:
— Я йду.
— Йдеш? Ну й котися! — хмикнув Василь, навіть не припускаючи, що дружина справді зважиться його покинути. Йти їй було нікуди, та й кому вона така потрібна?
Іра могла б виставити Василя за двері, адже квартира належала їй, але їй стало шкода чоловіка. Тому вона мовчки зібрала свої речі й пішла до сусідки.
— Людо, можна я у тебе поживу якийсь час? Тиждень, може.
— Звісно, залишайся, — легко погодилася Люда. Раніше вона сама пропонувала, тож тепер не відмовилася. До того ж їй було цікаво, наскільки вистачить Іри, але ще цікавіше було б подивитися, як сам Василь упорається з хатньою роботою.
Люда викладала психологію в інституті й мала звичку практично вирішувати сімейні проблеми. Вона твердо вирішила взятися за Іру й «перевиховати» її — перетворити із домашньої рабині на незалежну жінку.
Спільні обов’язки по дому вони поділили. Люда не дозволяла Ірині цілий день стояти біля плити чи метушитися з прибиранням. Вона буквально виганяла її з дому на прогулянки.
— Усі справи не переробиш. Іди провітрись. Пройдися кілька кіл навколо будинку з Фросею, — жартома наказувала Люда, підштовхуючи собаку до Ірини.
Ірина слухняно кивала й виходила. Спочатку вона робила це без бажання, але через тиждень помітила, що їй починає подобатися. Її тягнуло на свіже повітря, і згодом вона почала сама гуляти в парку.
Життя із сусідкою налагоджувалося. Люда виявилася доброю й терплячою, а Ірина поступово відчувала себе впевненіше. Вона навіть знайшла роботу — розносила пошту. Заробіток був невеликим, але це дозволило їй більше рухатися і проводити час на свіжому повітрі.
Одного разу Люда привела додому свою подругу — перукарку Олю. Та, не роздумуючи, запропонувала постригти Ірину. Після кількох годин роботи Ірина не впізнала себе в дзеркалі: її довге неохайне волосся перетворилося на стильну зачіску.
— А фарбувати будемо? — запропонувала Оля.
— Звісно! — зраділа Ірина.
Наступного дня вона купила фарбу, і вже ввечері її волосся виглядало як у справжньої леді. Але весь ефект псував старий халат.
— У мене є плаття, яке купила, але не ношу. Якщо хочеш, бери, — запропонувала Люда.
Ірина спробувала приміряти, але не змогла натягнути плаття. Їй стало соромно. Того ж вечора вона прибрала з раціону солодощі, жирне й смажене. Люда підтримала її, адже й сама дотримувалася здорового харчування.
Вони разом почали ходити в басейн. Спершу Ірині було дуже соромно, адже серед красунь у бікіні вона почувалася надто повною. Їй навіть здавалося, що басейн ось-ось вийде з берегів. Але з часом вона звикла і втягнулася.
Про чоловіка вона згадувала щодня. Турбувалася, як він там, сам, без неї. А коли зустрічала його, хотіла запропонувати допомогу по дому, але Василь демонстративно відвертався, ніби не помічав її.
Так минуло два місяці.
Ірина змогла влізти в балахон, який до цього їй був затісним. Вона здивувалася, що тепер він не тільки наліз, а й виявився завеликим. Її відображення у дзеркалі стало набагато приємнішим, ніж раніше, і більше не викликало відрази. Єдине, що все ще тривожило її, – це те, що вона жила у сусідки.
— Треба мені повернутися до чоловіка.
— Навіщо?
— Щоб тебе не обтяжувати.
— Ти щойно стала нормальною жінкою, Іро. Повернешся – знову засмокче. Краще розміняйте квартиру. Тобі – однокімнатну, йому – однокімнатну, а дочці на весілля подарунок буде.
— І справді… піду поговорю з ним, — рішуче заявила Ірина й пішла стукати у двері до Василя. Але вони виявилися відчиненими.
— А дружина ваша де? — запитував хтось.
— Вигнав її, — відповідав Василь.
— За що?
— Набридла. Без неї так добре! — лив солов’єм Василь. — Тиша, спокій, очі ніхто не муляє!
— А хто ж вам готує?
— Що там готувати? П’ятнадцять хвилин – і готово! Не розумію, чим вона займалася цілісінькими днями! Напевно, їла за двох, бо з кожним днем ставала все товстішою і товстішою!
Ірині було надзвичайно неприємно чути ці слова Василя. Її переповнювали обурення та злість. Вона відчинила двері, аби сказати, що все було зовсім не так і вона сама пішла, але побачила чоловіка, який лежав на дивані, і їй знову стало його шкода. Він був блідим і хворим, а поруч із ним сидів лікар.
— Іро?! — здивовано вигукнув Василь.
— Так. Прийшла подати на розлучення.
— Як це на розлучення?
— Ось так. Тобі ж без мене добре живеться, тож живи. Завтра приїде рієлтор. Квартиру продаємо, — сказала вона не так голосно, як хотіла.
— Але ж…
Ірина його більше не слухала. Розвернулася і вийшла з кімнати.
— Ваш рецепт. Одужуйте, — сказав лікар, виходячи слідом за Іриною. Він наздогнав її і зробив комплімент.
— Ви молодець, Ірино. Взяли себе в руки. І виглядаєте чудово, до речі, — сказав він і, підморгнувши, поїхав.
Ірина знизала плечима й поділилася почутим із Людою.
— Ні, ну як він має нахабство так про мене говорити?!
— Він завжди був таким, Іро. Ти просто не помічала. Терпіла.
Подруги просиділи на кухні до ночі. А наступного ранку Ірина зателефонувала доньці, і, все обговоривши, виставила квартиру на продаж. Вона була єдиним власником, тому не сумнівалася, що закон на її боці, навіть якщо Василь не захоче виселятися.
Проте Василь не став заперечувати, розуміючи, що в суді все одно програє. Тому він погодився на однокімнатну квартиру на околиці.
— Усе чесно, Васю, — усміхнулася Ірина. Вона з полегшенням зітхнула, усвідомивши, що її життя змінилося. — Живи і радій. Адже ти цього хотів!
— Мені й без тебе прекрасно живеться, жодних проблем. Удома чисто, обід готовий. І тебе терпіти не треба, — пробубнів він і пішов. Йому було прикро, що дружина змогла жити без нього й навіть розквітла. Але запропонувати їй повернутися він не наважився – чоловіча гордість не дозволила.
Він вирішив, що дружина йому не потрібна. Але через пів року, коли дочка вийшла заміж і переїхала до чоловіка в інше місто, Василь відчув себе самотнім.
