Дощ монотонно стукав по карнизу вікна, за яким осінні важкі хмари ховали небо. Марина сиділа на лікарняному ліжку, міцно притискаючи до грудей маленьку Соню, загорнуту в теплу ковдру. Вона намагалася вберегти донечку від холоду, запаху медикаментів та монотонного писку апаратури позаду. У голові не переставали звучати слова лікаря: «Сuндром Д*ауна». Звичне словосполучення, яке раптом стало важким, як камінь.
Марина ще не встигла як слід усвідомити почуте, коли двері різко розчинилися. На порозі з’явився Олексій — її чоловік, батько новонародженої дитини, яку він навіть не захотів потримати на руках.
— Вони підтвердили? — кинув він, не глянувши на доньку. У його голосі не було ані краплі ніжності, лише крижана відчуженість.
Марина мовчки кивнула, ще сильніше пригорнувши Соню до себе, мовби хотіла захистити її від усього світу. Її заплакані очі благали про розуміння, про тепло, якого їм зараз так не вистачало.
— Я йду. Мені хвoра дитина не потрібна! — жорстко кинув Олексій, кидаючи на стіл якісь папери. — Це заява на розлучення. Підпишеш, коли будеш готова йти далі.
І, не обернувшись, вийшов за двері.
Соня росла незвичайною дівчинкою. Її погляд був сповнений такої щирої любові, що поруч із нею світ ніби яснів. Вона не проходила повз бездомних тварин, обов’язково зупинялася погладити. Малювала листівки сумним людям і дарувала їх просто так. Її усмішка розтоплювала найхолодніші серця.
І Марина змінилася. З пригніченої болем жінки вона стала сильною, тією, що викликала повагу. Коли Соня засинала, Марина навчалася. Спочатку курси, потім університет. Психологія стала її покликанням і ключем до розуміння доньки.
Свої нотатки вона почала вести для себе, але згодом з них народилася книга. Видавець, узявши рукопис із сумнівом, через три місяці дзвонив із вибаченнями та проханням про продовження — тираж розійшовся миттєво.
У старій будівлі Марина відкрила центр допомоги. Туди приходили люди з болем у серці — і йшли з надією. Вона ділилася тим, що відкрила Соня: бачити серцем.
На десятиріччя Соні у двері постукав Олексій. Постарілий, із втомленими очима.
— Можна зайти? — запитав він. Марина, вагаючись, відчинила ширше.
У кімнаті було свято — кульки, гірлянди, дитячі поробки. Олексій розгубився.
— Я бачив вас у парку… читав твою книгу, — мовив він тихо. — Мені залишилось кілька місяців. Іронія в тому, що я залишився сам. Гроші, кар’єра — все марно, якщо нікому взяти тебе за руку в останні миті.
Він затнувся.
— Учора я побачив, як Соня подарувала квітку бездомному. Він заплакав. І тоді я зрозумів, що втратив найцінніше — шанс бути її батьком.
У цей момент у кімнату вбігла Соня з листівкою.
— Привіт! Ти прийшов на моє свято? — щиро запитала вона.
Олексій не міг відповісти — горло стислося. Вона усміхалася йому — просто так, без умов.
— Так, — прошепотів він. — Я прийшов привітати тебе.
— Тоді ось! — простягнула вона листівку. — Подарунки треба дарувати з любов’ю!
Він розплакався. Без слів просив пробачення. А згодом — створив фонд підтримки дітей з особливими потребами, переписав заповіт на користь Сони та центру Марино. Він навчився бачити серцем.
І в той день, коли він пішов із життя, тримаючи за руки Марину та Соню, на його обличчі була посмішка. Він знайшов те, що шукав усе життя — справжню любов. І встиг хоч наприкінці стати батьком — справжнім, люблячим, потрібним.