Ті, хто давно у шлюбі, знають: чоловіки бувають двох типів. Одні їдять усе, що приготуєш, і ще й дякують. А інші — такі, як мій Борис. Для нього будь-яка моя страва — це привід покритикувати.
Усі тридцять років нашого спільного життя я чула лише одне: «Знову пересолила суп», «Картопля недоварена», «А от у мами моєї котлети були пухкі, не те що твої підошви». Ну просто скарб, а не характер!
Чесно кажучи, я вже почала думати, що в мене руки ростуть не з того місця. Я ж старалася, дівчата, мов навіжена! Купувала кулінарні книги, дивилася кулінарні шоу.
Готувала йому і жульєни в кокотницях, і качку з яблуками на Новий рік, і борщ по три години варила. А у відповідь — вічно кисла міна й постійне порівняння з його покійною мамою.
Останні роки додалася ще одна проблема. Через зайву вагу у Бориса почались серйозні проблеми зі здоров’ям: тиск стрибає, холестерин зашкалює.
Лікар, такий старенький і суворий, сказав йому прямо: «Борис Петрович, ще один такий напад — і ви можете не піднятись. Ні смаженого, ні жирного, ні солоного. Дієта — інакше ніяк». А хто, як ви думаєте, стежив за цією дієтою? Правильно — я.
Готувала йому все на пару, тушкувала без олії, солила прямо в тарілці. А у відповідь слухала буркотіння, мовляв, морю голодом і годую «травою». Ну це ж треба мати терпіння!
Коли ми зібрались у відпустку, до готелю з системою «все включено», я, не приховуючи, зітхнула з полегшенням. Думала, нарешті відпочину — і від плити, і від критики. Хай їсть що хоче, побачить, що ресторанна їжа — не завжди краще за домашню. Як же я помилялася…
З першого ж дня відпочинок перетворився на гастрономічне пекло. Побачивши шведський стіл, Борис втратив голову. Він ходив між стравами, як шуліка.
Його тарілка щоразу виглядала, як архітектурний шедевр — знизу жирний плов, на ньому люля-кебаб, збоку салати з майонезом, а зверху — ще й шматок піци.
Я обережно нагадувала:
— Борю, лікар же казав… тиск… пам’ятаєш, як тобі погано було минулого місяця?
А він лише відмахувався:
— Не нуди, жінко! Я у відпустці! Заплатив гроші — їм, що хочу! Від твоїх дієтичних помиїв хоч тут відпочину!
І ось сидить він навпроти, чавкає так, що вся зала чує, наминає все підряд, а я тихенько колупаю листок салату, відчуваючи себе доглядальницею при живому чоловікові. І смішно, і сумно.
Так минали дні. Він їв, я мовчала. Він хвалив кухарів, я мовчала. Розповідав сину по телефону, як «від’їдається за всі роки», а я лише стискала зуби. Але одного вечора терпець урвався.
Ми вечеряли. Я взяла трохи овочів і шматочок курячої грудки. А Борис, як завжди, притягнув гору їжі, від одного вигляду якої мені закрутило живіт.
Смакуючи жирну баранину, він закотив очі від задоволення і, ще не прожувавши, мовив:
— Оце я розумію — їжа! Соковита, пряна, справжня! Хоч тут нормально поїм, а не твою прісну баланду!
Дівчата, я в ту мить мало не впустила виделку. Тридцять років біля плити, турбота, дієти — а у відповідь «баланда»!
Уся образа за ці роки виринула, як хвиля. Я ледь дихати змогла… «Ах так? — подумала я. — Хочеш “нормальної” їжі? Буде тобі їжа! Така, що запам’ятаєш на все життя!»
Наступного вечора я йшла на вечерю з посмішкою, як хижачка на полювання. Борис, нічого не підозрюючи, вже вибирав страви біля столу. Я підійшла йому й ніжно мовила:
— Боренько, сядь, відпочинь. Сьогодні я сама про тебе подбаю. Бо ж ти мій коханий чоловік, маю тебе балувати.
Він здивовано глянув, але покірно пішов до столика. А я взяла найбільшу тарілку. Почалося дійство.
Я поклала на неї три найбільш жирні, смажені до скрипу реберця. Додала гору картоплі фрі, салати з майонезом, гостру моркву, курячі крильця і сосиски в тісті. А зверху — щедро полила все кетчупом, соусом із сиру й гірчицею.
Повар дивився на мене, як на божевільну. Мабуть, думав, що я збираюсь нагодувати ціло плем’я.
А я, мов Матір Тереза, урочисто понесла це «жирне диво» до нашого столу й поставила перед Борисом.
— Їж, любий, не соромся! Усе найсмачніше — для тебе. Хотів нормальної їжі? Ось вона! Смачного, коханий!
Я сказала це вголос, щоб усі чули. Люди обернулись. Хтось засміявся, жінка поруч кивнула мені співчутливо. Борис змінювався на очах: спершу зблід, потім почервонів. У моїх очах він побачив не турботу, а кригу. І зрозумів — це не ласка, це вирок.
— Ти… ти що робиш? — прошепотів він.
— А що таке, любий? Не до смаку? — відповіла я солоденько. — Це ж “нормальна їжа”, ти ж сам казав. Їж, я старалася.
Він сидів мов громом вражений. Скандал не влаштує — я ж “піклуюсь” про нього прилюдно. З’їсти — самогубство. Він потрапив у пастку.
Хвилин п’ять він мовчав, а потім тихенько відсунув тарілку. Решту відпустки він їв лише курячу грудку та овочі. І на мене дивився з острахом.
Друзі мої, як вам історія? Натискайте вподобайку, якщо зачепила, і обов’язково діліться у коментарях — були у вас подібні ситуації?
