Олексій того вечора повертався додому пішки. Мороз пронизував до кісток, а сніг насипав вже по коліна. Кожен крок давався важко: ноги потопали в пухкому, нерозчищеному снігу, черевики промокли, й холод проникав навіть через товсті шкарпетки. Він натягнув шапку глибше, закутався у шарф і пришвидшив крок. Руки, що стискали краї шарфа, вже затерпли, тож йому доводилося періодично розтирати їх, щоб повернути чутливість.
Навколо панувала тиша. Навіть вітер, що ще вдень ганявся між полями, вщух, залишивши по собі лише холодне безмов’я.
Раптом Олексій почув дивний звук. Він зупинився, прислухаючись. Десь праворуч, ближче до лісу, скавчала собака. Її голос лунав глухо, наче намагався пробитись крізь снігову завісу. Спочатку він подумав, що йому привиділося — мороз часто грається зі слухом.
— Примарилося? — прошепотів він, притупуючи ногами.
Проте звук повторився — того разу чіткіше. Він був ближче. Олексій оглянувся. Позаду — залишена далеко сільська дорога, попереду — поле і стежка, що вела в ліс. Сніг сипав великими пластівцями, заліплював обличчя, плечі, руки. Але тепер сумнівів не було — хтось справді потребував допомоги.
Не роздумуючи, він звернув з дороги. Сніг одразу став глибшим, ноги тонули у заметах, а кущі і дерева нависали над стежкою, хрустячи під вітром. Скавчання стало голоснішим. Він ішов обережно, уважно дослухаючись. Його тривога зростала — він відчував, що має допомогти, хоча й сам не знав кому.
Невдовзі він побачив її — собаку. Середнього розміру, темна шерсть уся в снігу. Вона сиділа біля великого куща, згорнувшись у клубок, ніби намагалася заховатися від холоду. Її морда була вкрита інеєм, а тіло здригалося від холоду. Та вона не тікала — лише мовчки дивилась на нього карими, настороженими очима.
— Що ж ти тут робиш? — запитав Олексій, присідаючи.
Собака не гарчала, не виявляла агресії. Вона просто сиділа, ніби чекала. На її морді Олексій помітив щось подібне до тривоги або ж надії. І коли він простягнув руку, вона не вкусила, а обережно схопила його рукав зубами і потягла вбік, до лісу.
— Гей, куди це ми? — здивувався він, але не опирався. Пес наполегливо тягнув його вперед, і Олексій, тяжко зітхнувши, пішов за ним.
Сніг провалювався під ногами, ліс ставав густішим, дерева — вищими, а тінь — глибшою. Він ішов мовчки, лише слухаючи хрускіт снігу та дихання собаки. Десь у душі росло відчуття, що далі буде щось важливе.
Нарешті вони дійшли до поваленого дерева. Гілки стирчали у різні боки, стовбур покрив товстий шар снігу. І тут Олексій побачив його — людину. Хтось лежав просто на снігу, обличчя закрите шарфом, руки в рукавицях. Поруч — розкидані речі.
— Господи… — тільки й встиг сказати він, кидаючись до тіла.
Це був хлопчик. Маленький, років десять, не більше. Одяг легкий, куртка замала, черевики покриті кригою. Обличчя сіре, губи сині, на щоці — застигла сльоза.
— Хлопче! Ти чуєш мене? — закричав Олексій, трушачи його за плечі.
Жодної реакції. Він нахилився ближче — дихання було. Ледь помітне, але було.
— Живий… Слава Богу, — прошепотів він, витягуючи телефон. Пальці тремтіли, але йому вдалося набрати номер.
— 112, слухаю.
— Тут хлопчик! У лісі! Замерзає! Втрат свідомість! — кричав Олексій, намагаючись говорити чітко.
Оператор розпитував, як доїхати, де саме. Олексій описував усе — повалене дерево, опору лінії електропередач, напрямок з села.
— Він живий? — спитали в трубці.
— Дихає, але не реагує! — відповів Олексій.
— Зігрівайте, чим зможете. Ми вже виїхали.
Олексій зняв куртку, закутав хлопчика, взяв його на руки й обійняв. Собака сіла поруч, не відходячи ні на крок. Вона скавчала, ніби благала — тримай, не відпускай!
— Потерпи, малий… Зараз приїдуть… — шепотів він, розтираючи хлопчику руки.
У якийсь момент той ледь розплющив очі й прошепотів:
— Тату…
— Твій тато скоро буде, тільки тримайся, чуєш? — гарячково запевнив Олексій.
І ось — нарешті — сирена. Здалеку, крізь сніг. Вона наближалася. За кілька хвилин машина пробилася крізь снігові замети. Медики кинулися до них.
— Живий! Але терміново в тепло! — коротко сказав лікар, накриваючи хлопця ковдрою.
Олексій подивився на собаку. Вона не зводила очей з малого. Він погладив її по голові:
— Молодець. Ти справжній янгол-охоронець.
Медики підняли хлопця на ноші. Один з них глянув на пса:
— Це вона вас привела?
— Так, — кивнув Олексій. — Якби не вона, я б його не знайшов.
— Добрий пес, — тихо сказав фельдшер, — дуже добрий.
Вітер посилювався, здіймаючи в повітря сніговий пил, і Олексій машинально натягнув капюшон. Він дивився, як лікарі обережно розміщували хлопчика у швидкій, як один кріпив крапельницю, а інший щось говорив у рацію. Усе виглядало трохи нереальним — ще пів години тому він просто йшов за собакою, а тепер стояв серед нічного лісу і спостерігав, як рятують дитяче життя.
— Ви з нами? — обернувся до нього лікар.
Олексій зніяковів. Він не знав цього хлопчика, не уявляв, хто його рідні. Можливо, його вже шукають. А може, навпаки — він утік або його залишили.
Собака раптом підскочила і втупилася в Олексія поглядом, ніби чекала його рішення. В її очах було щось благанне, майже людське. Олексій проковтнув клубок у горлі.
— Їду.
Він уже розумів: просто так піти додому не вдасться.
У салоні швидкої було тепло, навіть спекотно після лісового холоду. Олексій сидів поруч з хлопчиком, спостерігаючи, як повільно спустошується крапельниця. Обличчя дитини залишалося блідим, але вже не сірим, як тоді в снігу. Зрідка його пальці здригалися, ніби реагуючи на щось. Пес згорнувся клубком в кутку, підібгавши лапи, але не зводив очей з Льоші.
— Ви не знаєте, як його звати? — запитав лікар, глянувши на Олексія.
Той похитав головою.
— Знайшов його без тями. Був сам.
Лікар кивнув, більше нічого не питаючи. Олексій знову глянув на хлопця. Скільки йому? Десять? Може, одинадцять? Що він робив у цьому лісі сам?
Автомобіль здригнувся на ямі, але хлопчик не ворухнувся. У грудях Олексія стислося. Ця дитина ніби зависла між життям і якоюсь прірвою.
— Ми його врятуємо, — запевнив лікар, помітивши напруження на його обличчі.
Але чи справді так буде? Олексій не міг позбутися думки, що ця ніч — не випадкова.
Коли вони дісталися лікарні, лікарі швидко занесли хлопчика всередину. Олексій вийшов за ними, стискаючи поводок. Собака йшла поруч, мов це була її місія.
— Потрібно оформити документи, — підійшла медсестра. — Ви його знайшли?
— Так.
— Родичі відомі?
— Ні.
— Тоді доведеться затриматися. Інформацію передамо поліції.
Олексій зітхнув і кивнув. Так, сьогодні він додому не повернеться.
Собака кинула погляд на двері лікарні, потім на Олексія, знову на двері.
— Що ж, друже, ти цьому хлопцеві життя врятував, — сказав він, погладивши собаку по голові.
Той ледь нахилився вперед, ніби хотів щось сказати. Олексій не знав, що буде далі, але вже відчував — ця історія змінить усе.
Він стояв біля дверей палати, спостерігаючи за Вітею через скло. Хлопчина лежав під ковдрою, дихав рівно, на щоках з’явився рум’янець. Напруга в грудях Олексія потроху спадала. Устигли. Живий.
— Лід рушив, — сказав лікар, втомлено потираючи перенісся. — Ще б година — і…
Олексій мовчки кивнув. У його ніг лежав пес, не зводячи очей з палати.
— Молодець ти, друже, — прошепотів Олексій, нахиляючись, щоб потріпати собаку по загривку.
Той зітхнув, заплющив очі, але не зрушив із місця.
— Чесно? Не кожен на таке здатен, — мовив лікар. — А ця тварина — змогла.
Олексій знову поглянув на Вітю. Звичайна дитина, якій просто не пощастило. Ще б трохи…
— Він знає, що його врятували? — запитав Льоша.
— Ще ні. Прийшов до тями, але дуже слабкий. Скажемо, коли зміцніє.
— А хтось з рідних уже приходив?
— Нікого. Повідомили, але… Бувають родини, не такі, як хотілося б.
Олексій насупився. Він занадто добре знав, що це означає. Скільки разів бачив дітей, яким нікуди йти.
Він знову опустився до собаки.
— Як думаєш, може, тепер ти — його родина?
Пес лизнув собі носа, очей не відкрив. Олексій посміхнувся, потім серйозно глянув на лікаря.
— Якщо в нього нікого нема?
— Розберемося, — задумливо відповів той. — Але відчуваю — сам не залишиться.
Через два дні Олексій знову прийшов. Мороз ще тримався, але сонце пробивалося крізь хмари. Він, як завжди, розписався на вахті й пішов знайомим коридором.
У палаті Вітя вже сидів, обхопивши чашку з чаєм. Біля нього лежав Дружок. Як тільки двері відчинилися, собака підхопився, завиляв хвостом і кинувся зустрічати Олексія.
— Здрастуйте, — хрипко мовив Вітя.
— Привіт, герой, — усміхнувся Олексій, сідаючи на стілець.
Хлопчик зніяковіло відвів очі, щоки порожевіли.
— Я не герой… Це Дружок, — тихо сказав він.
Собака, почувши ім’я, підняв голову і задоволено замахав хвостом.
— Без нього — ніяк, — посміхнувся Олексій. — Бережи його. Він тебе не залишить.
Вітя поставив чашку, обійняв пса, той лизнув його в обличчя. І вперше за ці дні хлопець щиро усміхнувся.
Олексій дивився на них і теж усміхався. Хтось врятував когось. І вже було байдуже — хто кого.
