Хлопчик прокинувся від стогону матері. Підійшов до її ліжка:
— Мамо, тобі боляче?
— Матвійчику, принеси водички!
Тишу вбогенької кімнати, наповненої запахом затхлості й ліків, розірвав приглушений, болісний стогін. Він нагадував звук пораненої тварини, яка намагається не видати свій біль. Артемко здригнувся, скинув із себе стареньку потерту ковдру й, затамувавши подих, прислухався. Серце калатало десь у горлі, віддаючись глухим, частим ударами у скронях. Стогін повторився. Він долинав з-за фіранки, що відгороджувала мамине ліжко.
Хлопчина зіскочив з постелі, босі ноги завмерли на холодному лінолеумі. Йому було страшно підійти. Лячно було побачити її обличчя, перекривлене від страждання, її очі, згаслі від безкінечної втоми.
— Мам?.. — його голосок пролунав сиплим шепотом. — Тобі знову боляче?
З-за фіранки почувся хриплий, уривчастий подих.
— Артемчику… водички… принеси, рідненький…
Полегшення, слабке й крихке, немов перший промінь сонця серед грози, прокотилося ним. Вона говорить. Вона жива. Він кинувся на кухню, вдарившись плечем об одвірок, навіть не відчувши болю. Руки тремтіли, коли він наливав воду з крана в єдину чашку з надщербленим краєм. Вода була тепла, несмачна, але він боявся змарнувати бодай секунду, щоб поставити її охолодитись.
За мить він уже стояв біля маминого ліжка, простягаючи чашку. У напівтемряві він бачив її запалі очі, вологий від поту лоб, безкровні потріскані губи. Вона зробила маленький ковток, і її тіло здригнулося від нового нападу кашлю.
— На, мамо, пий… — він намагався звучати твердо, як чоловік, як господар у домі, але голос зрадницьки затремтів.
У цю мить у двері постукали. Три чіткі, упевнені удари вдарили не лише в двері, а й у їхній тендітний світ, повний страху й безнадії.
— Синку, відчини… Мабуть, бабуся Степаніда, — прошепотіла мати, насилу відриваючи голову від подушки.
Артем метнувся до дверей, відсунув засув. На порозі стояла не бабуся, а сусідка, тітка Валя — жінка з обличчям, порізаним зморшками, немов тріщинами, але з очима, у яких жила незнищенна доброта. У її руках парувала велика глиняна кружка, розливаючи по коридору солодкуватий молочний запах.
— Ну що, Аннусю, як ти? — без зайвих слів жінка зайшла до кімнати, поставила кружку на тумбочку й доторкнулася шорсткою натрудженою долонею до чола хворої. — Господи-батюшки! Та в тебе ж жар, мов у печі! Я тобі молочка гарячого принесла, з медом і маслом. Щойно від моєї Машки-корови.
— Ліки… я випила, тітко Валю, — голос Анни був безсилим, виснаженим боротьбою. — Усе марно.
— Ліки — ліками, а їсти треба! Організм має боротися! А у тебе в холодильнику — пустка, миші від голоду мерли, — різко мовила сусідка, та в її різкості звучала така щира турбота, що сльози самі покотилися по щоках Анни.
— Тьотю Валю… я всі гроші на ці пігулки витратила, — вона схлипнула, безсило провівши рукою по обличчю. — Нічого не допомагає. Зовсім.
— У лікарню тебе треба, уперта ти жінко! Негайно! — наказала сусідка.
— А з ким я Артемка залишу? — в її голосі прозвучав дикий, майже звірячий жах.
— А з ким ти його залишиш, якщо помреш? — суворо перепитала тітка Валя. — Тобі й тридцяти немає, а в тебе ні чоловіка, ні копійки, одна безвихідь. Годі плакати, — вона лагідно провела долонею по мокрому від поту волоссю Анни. — Сльозами горю не зарадиш.
— Тітко Валю, що ж мені робити? — прошепотіла жінка, ніби налякана дитина.
— Усе, досить! Я зараз «швидку» викличу. Хоч би що казали — мені втрачати нічого, — з цими словами вона дістала зі старенького фартуха потертий телефон.
Вона додзвонилася, говорила голосно й владно, не даючи заперечень. Поклала слухавку.
— Сказали — приїдуть протягом дня. Чекай. Я пішла, картоплю на плиті залишила. Як приїдуть — Артемчика до мене одразу женіть.
Сусідка вийшла у передпокій. Хлопчик, затаївшись, чекав біля дверей. Його худеньке обличчя було блідим, очі — величезними від стриманих сліз.
— Бабусю Валю, — видихнув він, хапаючись за поділ її старенького халата. — Мама… вона ж не помре? Правда?
Старенька глянула на нього, й суворі риси її обличчя на мить пом’якшилися невимовним сумом.
— Не знаю, сонечко. Не знаю. Треба Бога просити, щоб допоміг. Щиро просити. А твоя мама… вона ж у нього не вірить.
— А дідусь-Бог… він почує? Він допоможе? — очі хлопчика спалахнули надією.
— Треба піти до церкви. Найбільшу свічку купити, поставити й від щирого серця попросити. Тоді він обов’язково допоможе. Все, йду.
Двері зачинилися. Артем повернувся до кімнати до матері, та його думки були далеко. Світ звузився до однієї, рятівної ідеї: Церква. Свічка. Дідусь-Бог.
Анна з трудом піднялася на лікоть, дивлячись на замисленого сина. Серце її стислося від гострого, пекучого болю — не фізичного, а материнського.
— Артемку, ти, мабуть, їсти хочеш, а в нас… — вона замовкла, з гіркотою оглянувши вбогеньку кімнату. — Принеси два склянки.
Він слухняно приніс. Тремтячою рукою Анна розлила рештки молока з кухля, який принесла тітка Валя.
— Пий, синку.
Він випив залпом, одним великим ковтком. І від цього голод у його порожньому шлунку прокинувся з новою, звірячою силою. Анна зрозуміла це за тим, як він ковтнув, як відвів погляд. Ціною неймовірних зусиль, відчуваючи, як земля йде з-під ніг, а стіни пливуть у липкому мареві, вона піднялася. Дотяглася до столу, взяла свій старенький, майже порожній гаманець.
— Ось… п’ятдесят гривень. Збігай до кіоску, купи два пиріжки. З’їж по дорозі, не соромся. А я… я поки щось зготую. Іди, рідненький.
Вона провела його до дверей, спираючись на одвірок, аби не впасти. Потім, тримаючись за стіну, наче потопаючий за соломинку, побрела на кухню. Холодильник гудів порожнім, тужливим гулом. Усередині — дві баночки дешевих рибних консервів, шматок маргарину з запахом олеїну. На підвіконні — три зморщені картоплини й одна цибулина.
«Хоч би суп зварити…» — майнула думка.
Але світ раптом закрутився, поплив, голова закружляла. Вона безсиллям опустилася на кухонний табурет, уронивши голову на складені на столі руки. Відчай, чорний і густий, мов смола, накотив, стиснув горло, висмоктав рештки сил.
«Що зі мною? Зовсім немає сил. Немає грошей. Немає здоров’я. Половина відпустки минула, а я лежу. Якщо не вийду на роботу… як же його до школи зібрати? Через місяць — у перший клас. Родичів нема. Допомогти нікому. А ця хвороба… пожирає мене зсередини. Треба було одразу до лікаря… А тепер, якщо покладуть… як він сам залишиться? Один у цій пустій квартирі?»
Зібравши всю волю в кулак, вона підвелася й заходилася чистити картоплю. Сльози крапали в брудну раковину, змішуючись із картопляним лушпинням.
Артем вибіг на вулицю. Сонце сліпило очі. Шлунок зводило від голоду, зводило до нудоти. Але думки його були про інше. Він бачив перед собою бліде, стражденне обличчя матері. Чув слова тітки Валі: «Треба у Бога попросити… Треба до церкви сходити». Він йшов, майже біг до кіоску з пиріжками, та ноги самі сповільнили ходу. Він зупинився на роздоріжжі. Праворуч — кіоск, їжа, тимчасове насичення. Ліворуч — провулок, що вів до старої церкви із золотими банями.
Він ковтнув. Шлунок загурчав, вимагаючи свого. Хлопчик стиснув кулаки, зім’яв у кишені заповітну п’ятдесятку. І… повернув ліворуч. До церкви. До надії.
…Він ішов повільно, важко спираючись на палицю. Кожен крок віддавався ниючим болем у стегні, нагадував про недавні операції. Його обличчя, пошрамоване, викликало в перехожих суміш жалю й стриманого страху.
«Пів року, як повернувся. Дивом вижив. Дивом. Добре, що хоч ходжу сам, хоч і з цією клятою палкою. На рани вже й не дивлюсь. А це обличчя… Та кому воно треба? З таким лише в кіно про лиходіїв зніматися», — гіркі думки крутилися у голові Віктора (так тепер звали нашого героя), поки він прямував до знайомих аркових воріт. — Треба за хлопців свічки поставити. Сьогодні рівно рік. Як вони загинули. А я… а я ось тут».
Двадцять років тому він пішов у армію молодим і дужим. А повернувся — сивим, зламаним інвалідом. Тепер він був цивільним. Та найтяжче було — усвідомлювати власну непотрібність. Пенсія пристойна, контрактні гроші лежали мертвим вантажем у банку — вистачило б на кілька спокійних життів. Але навіщо все це? Одному. У порожній, гулкій квартирі.
Біля входу в храм юрмилися жебраки. Віктор дістав гаманець, витягнув кілька п’ятисоток, роздав і тихо, щоб не чули інші, попросив:
— Помоліться за воїнів Романа й Станіслава. Царство їм Небесне.
Він увійшов під склепіння храму. Купив у старенької, майже сліпої бабусі-свічниці найбільші, найдорожчі свічки. Підійшов до розп’яття, довго й важко запалював їх від тремтливого полум’я інших. Потім, заплющивши очі, почав читати молитву, якій навчив його армійський священник ще там, на передовій.
— Пом’яни, Господи, у царствії Твоїм… — він хрестився, і перед внутрішнім зором постали усміхнений Роман і мовчазний, серйозний Стас. Їхні обличчя, їхні голоси, їхні останні крики…
Закінчивши молитву, він не пішов. Стояв, притулившись лобом до холодного різьбленого дерева, згадуючи своє важке, поламане життя. І раптом відчув поруч чиюсь присутність. Маленький, худенький хлопчик, засмаглі щічки, вигоріле на сонці волоссячко, несміливо тупцював поряд, стискаючи в руці найменшу, найдешевшу свічку. Він оззирався, розгублений і наляканий.
До нього підійшла та сама бабуся-свічниця.
— Давай, любий, я допоможу, — її голос звучав лагідно й стомлено. Вона запалила його свічку, поставила у вільне гніздо. — Отак, перехрестися, — показала вона рух. — І розкажи Господу нашому Ісусу Христу все, за чим прийшов. Усе, що на душі.
Хлопчик — Артем — довго дивився на лик Спасителя, очима, повними дорослого, недитячого суму. Потім зашепотів, і Віктор, затамувавши подих, почув кожне слово:
— Допоможи, дідусю Боже… Мама дуже тяжко хвора. У неї немає грошей на ліки. Вона плаче, думаючи, що я не бачу. А я бачу. Вона каже, що все добре, та це неправда. Зроби так, щоб вона одужала. Будь ласка. Бо крім неї в мене нікого немає. А я скоро до школи піду, у перший клас… а в мене навіть портфеля нема. І зошитів. Діти будуть сміятися…
Віктор застиг. Усе — його власні болі, шрами, самотність, гроші, його жалість до себе — все це раптом стиснулося в маленький клубочок і зникло. Його пройняв пекучий сором перед дитячою щирістю й трагедією. Йому захотілося закричати на весь храм, на все місто: «Люди! Невже нікому допомогти?! Невже нікому купити цьому хлопчику ліки для матері й простенький портфель у школу?!»
А хлопчик усе дивився на ікону й чекав. Чекав дива.
Віктор зробив крок уперед. Його палиця глухо стукнула по кам’яній підлозі.
— Хлопче, — його голос прозвучав хрипко й незвично. — Ходімо зі мною.
Артем здригнувся й озирнувся. Його очі розширилися від страху при вигляді великого, страшного дядька з шрамами й палицею.
— К… куди? — прошепотів він, відступаючи.
— Дізнаємось, які ліки потрібні твоїй мамі. І підемо в аптеку. Купимо все.
Очі хлопчика розширилися вже не від страху, а від надії.
— Ви… ви правду кажете?
Віктор спробував усміхнутися. Вийшло криво, але щиро.
— Мені дідусь-Бог щойно твою просьбу передав. Шепнув на вухо. Іди, каже, виконуй.
— Правда?! — Артем з довірою глянув на ікону, а потім на незнайомця.
— Ходімо. Як тебе звати?
— Артем.
— А мене зови дядьком Віктором.
…З-за дверей квартири долинали голоси матері й тітки Валі. Віктор поклав руку хлопчику на плече, даючи спершу прислухатися.
— …Ось, тітко Валю, цілий список! І все таке дороге! Де я стільки візьму? У мене всього п’ятсот гривень лишилось до зарплати! — це був голос Анни, що зривався на відчайдушний шепіт.
Артем глянув на Віктора. Той кивнув. Хлопчик рішуче штовхнув двері. Голоси стихли. У проході з’явилося перелякане обличчя тітки Валі.
— Аннусю, глянь! — прошепотіла вона, розглядаючи страшну, могутню постать незнайомця.
У дверях показалася Анна. Бліда, виснажена, в старенькому халаті. Вона застигла, вчепившись у косяк.
— Мамо! — голосно вигукнув Артем, розриваючи крижану паузу. — Які тобі ліки потрібні? Ми з дядьком Віктором зараз до аптеки сходимо й усе купимо!
— Артеме! Де ти був? А ви… ви хто? — розгублено запитала Анна, переводячи погляд із сина на незнайомця.
Віктор ступив уперед. Його низький, спокійний голос дивно подіяв на всіх.
— Все буде добре, — він усміхнувся як міг м’яко. — Давайте ваші рецепти.
— Але… у мене ж лише п’ятсот гривень… — прошепотіла вона.
— Ми з Артемом уже домовились. Гроші знайдуться, — він поклав велику, шорстку долоню на плече хлопчикові, й той випрямився, наче генерал.
— Мамо, давай швидше рецепти! — нетерпляче підскочив Артем.
І Анна, сама не розуміючи чому, мовчки простягла зім’яті листочки. У цьому чоловікові з понівеченим обличчям і грубим голосом було щось таке, що пробуджувало забуте почуття — надію й захищеність.
— Анно, ти при своєму розумі? — отямилась тітка Валя, коли вони вже рушили. — Ти ж його вперше бачиш!
— Він хороший, тітко Валю, — тихо, але впевнено сказала Анна. — Я відчуваю.
Анна сиділа на краю ліжка й чекала. Прислухалася до кожного шороху за дверима, до кожного кроку на сходах. Дивне відчуття спокою й тривоги водночас наповнило її. Вона навіть забула про хворобу, жар, слабкість. Всі думки були лише про сина й того незнайомця, з яким він пішов.
Нарешті заскрипів ключ у замку. Двері розчинилися, й у кімнату влетів сяючий Артем.
— Мамо! Ми купили! І ліки, і ще багато всього! І смаколиків до чаю! — він скинув сандалі й кинувся до неї з величезним аптечним пакетом.
У дверях стояв Віктор. Він соромився увійти, переминався з ноги на ногу. І теж усміхався. Його усмішка була трохи незграбною, хлопчачою, й від цього страшні шрами на обличчі здавалися просто рисами, а не потворністю.
— Дякую вам… — Анна підвелася й зробила несміливий уклін. — Заходьте, будь ласка!
Віктор закульгав у прихожу, важко, однією рукою спираючись на палицю, намагаючись роззутися. Було видно, як він хвилюється. Нарешті, роззутий, він увійшов у кімнату.
— Сідайте, будь ласка, — прошепотіла Анна, показуючи на єдине крісло.
Він опустився, ніяково оглядаючись, не знаючи, куди подіти трость.
— Давайте, я поставлю, — Анна взяла палицю й обережно прислонила до стіни поруч із ним. — Вибачте, але пригостити вас майже нічим.
— Мамо, та ми ж усе купили! — вигукнув Артем і почав викладати на стіл з другого пакета: фрукти, шоколад, печиво, сік і навіть пачку дорогої запашної заварки.
— Ой, ну навіщо ж ви стільки взяли! — зітхала Анна, підраховуючи у думках неймовірну для неї суму. — Зараз, я чайник поставлю!
Вона заметушилася, забігала по кухні. Дивна річ — їй ніби полегшало. Наче сама ця клопітливість, присутність у домі сильного чоловіка й сяйливі очі сина відсунули хворобу кудись убік. А може, просто не хотілося виглядати перед цим чоловіком такою безпорадною та немічною.
— Анно, вам не важко? — ніби здогадуючись про її думки, поцікавився Віктор. — Ви зовсім бліда.
— Усе гаразд… Зараз вип’ю ліки. Дякую вам велике.
Вони сиділи за столом, пили духмяний чай із шоколадом і слухали Артема, який без угаву щебетав про похід в аптеку, про те, як дядько Віктор купив йому сік, і як продавці стримано поглядали на них. Час від часу погляди Анни й Віктора зустрічалися. В цих миттєвих, несміливих зустрічах було щось спільне — розуміння, вдячність і нова, ще не усвідомлена ніжність. Усім трьом було напрочуд добре й спокійно за цим скромним столом, наче сам всесвіт нарешті змилувався та подарував хвилину тихого, мирного щастя.
Та все добре має кінець. Віктор допив останній ковток і важко підвівся.
— Дякую за чай. Вам треба відпочивати, лікуватися. А мені — рушати.
— Як же мені вас віддячити? — розгублено мовила Анна, теж підводячись. — Я й не знаю…
Він покульгав до передпокою, а мати з сином провели його.
— Дядьку Вікторе, — Артем глянув знизу вгору, вчепившись у штанину. — Ви ще прийдете?
Віктор озирнувся; очі знову стали серйозними.
— Обов’язково. Щойно твоя мама як слід одужає — усі разом підемо купувати найкращий портфель. Обіцяю.
Чоловік пішов. Анна прибрала зі столу, помила посуд у радісному, трохи збудженому забутті.
— Синку, ввімкни телевізор, а я… я трішки приляжу.
Вона лягла, чекаючи, що звичний біль і жар повернуться. Та замість того її огорнула хвиля здорової, цілющої втоми. Вона заплющила очі й провалилася в глибокий, безхмарний сон — перший за багато тижнів.
Минуло два тижні. Хвороба відступила — швидко й без вороття, ніби її й не було. Дорогі ліки зробили своє. Анна навіть повернулася на роботу — кінець місяця завжди гарячий, і її з радістю відкликали з відпустки. Вона лише тішилася: за ці дні заплатять. Серпень перевалив за середину, тож із зарплати треба було терміново збирати Артема до школи.
Тієї суботи вони неспішно поснідали.
— Ну що, командире, збирайся! — весело сказала Анна. — Ходімо пройдемося крамницями, прикинемо, що потрібно.
— А гроші дали? — практично, не по роках, спитав Артем.
— Поки що ні, але до наступної суботи точно будуть. Я в тітки Валі взяла тисячу. Купимо найнеобхідніше, а дорогою назад зайдемо ще в магазин.
Вони вже натягали куртки, коли раптом різко й настирливо продзвонив домофон.
— Хто там? — натиснула Анна кнопку.
— Анно, це Віктор… — почувся знайомий хриплуватий голос. — Я… щодо портфеля…
Він не встиг договорити: палець Анни сам по собі натиснув на відкривання дверей під’їзду.
— Мамо, хто? — з кімнати вибіг Артем.
— Дядько Віктор! — без прихованої радості видихнула вона.
— Ура-а! — Артем аж підстрибнув до стелі.
У двері постукали. Анна розчинила — на порозі стояв Віктор. Він і далі спирався на палицю, але… як змінився! Гарні, відмінно скроєні штани, свіжа сорочка з голочки, акуратна сучасна стрижка. Наче помолодшав. В очах світився твердий, упевнений вогник.
— Дядьку Вікторе! Я вас чекав! — Артем кинувся йому до ніг, обіймаючи.
— Я ж обіцяв, — Віктор підвів на Анну світлі очі. — Здрастуй, Анно.
— Вітаю, Вікторе, — видихнула вона, і мимовільний перехід на «ти» завис у повітрі, зігріваючи обох легким сором’язливим теплом.
— Уже зібралися? Чудово! Ходімо!
— Куди? — Анна ще не отямилася.
— Артему скоро до школи. Час екіпірувати майбутнього бійця знань!
— Вікторе, але в мене… — вона збентежено опустила очі.
— Я пообіцяв Артемові. А чоловіче слово — закон. Тим паче дане за… особливих обставин.
Анна звикла ходити по магазинах, мов розвідник мінним полем: швидко, точно, лише найдешевшими полицями, з постійним підрахунком копійок у голові. У неї не було зайвих грошей, не було чоловіка, що підставив би плече, не було минулого, здатного дати опору. Була вона, її син і безперервна боротьба за виживання.
А тепер поруч крокував він. Мовчазний, сильний чоловік, який з такою ніжністю й гордістю дивився на її хлопчика. Який купував йому все — від трусиків і шкарпеток до щоденника з улюбленими героями — не заглядаючи на цінники, лише час від часу запитуючи: «Анно, як гадаєш, цей кращий? Чи оцей?»
Додому вони поверталися таксі, завалені покупками. Щасливо втомлена Анна рвонула на кухню ставити чайник.
— Анно, — зупинив її Віктор. — Не треба. Ходімо ще прогуляємося. Пообідаємо десь у кафе. Усім разом.
— Мамо, ходімо! — підхопив Артем, хапаючи її за руку.
І вони пішли.
Тієї ночі Анна довго не могла заснути. Перед очима пропливали сцени дня: як Віктор допомагав Артемові обирати пенал, як серйозно радився щодо якості зошитів, як сміявся за столиком у кафе, і його шрами, розтягуючись у посмішці, робили обличчя не страшним, а мужнім і добрим.
У душі розгорівся справжній двобій. Холодний розум сперечався з розігрітим, раптово ожилим серцем.
Він інвалід. А обличчя… далеке від ідеалу, — тверезо нашіптував розум.
Зате яке в нього серце! І як він дивиться на мене… з ніжністю. На Артема — як на рідного, — відповідало серце, наповнюючи груди теплим, солодким хвилюванням.
Він значно старший.
І що з того? Він надійний. Не втече, як той красень з училища. Пройшов крізь пекло й залишився людиною.
А ти мріяла про інше… про романтику й красу.
Я виросла з казок. Мені потрібна не казка, а людина поруч. Той, на кого можна спертися. Хто любитиме мого сина.
Ти готова? Так швидко?
Не знаю, швидко це чи ні. Знаю одне: коли його немає — його бракує. А коли він поряд — мені тихо й добре. І, здається… я його люблю.
Їх вінчання відбулося в тій самій старовинній церкві, де три місяці тому зустрілися Віктор і Артем. Храм став для них уже не останнім притулком відчаю, а символом надії й початку нового життя.
Віктор і Анна стояли біля аналоя. Він — рівний і гордий, майже не спираючись на палицю; обличчя, залите м’яким свічковим світлом, було прекрасним у своїй суворій силі. Вона — у простій білій сукні, щаслива й умиротворена, світла вся зсередини.
Трохи осторонь стояв Артем — уже в новій шкільній формі. Він не відводив погляду від того самого образу Спасителя, з яким колись вів свій тихий, розпачливий діалог. Потім неспішно перехрестився — саме так, як навчила його тоді бабуся-свічниця, — і прошепотів усім своїм великим, вдячним серцем:
— Дякую тобі, дідусю Боже. Дякую.
