Того ранку, коли Валентина Петрівна збирала рибальське приладдя, її погляд випадково зупинився на старому дерев’яному пірсі. Там сидів хлопчина, схилившись над саморобною вудочкою. Поплавець то зникав під водою, то знову виринав, але сам хлопчик не ворушився — мов закам’янів.
— Ти чий будеш? — тихо спитала вона, підходячи ближче.
Хлопець здригнувся, та втекти не намагався. Повільно обернув голову, глянув насторожено, потім різко опустив очі.
— Нічий, — пробурмотів, мнучи край зношеної футболки.
Валентина Петрівна пильно вдивилася в його обличчя. Виснажений, зі змученим поглядом, одяг — потертий і занадто легкий для ранкової прохолоди. Поряд — ні пакунків, ні велосипеда, ані натяку на те, що хтось про нього дбає.
— То ти сам тут? — перепитала вона, стискаючи губи.
Хлопець мовчки кивнув.
— А що ловиш? — спитала вона, зупинившись поруч.
— Рибу, — буркнув він, не підводячи голови.
Вона глянула на його вудку: замість котушки — дріт, поплавець із пінопласту, тримався на нитці абияк. У бідончику поряд — нічого, як і слід було очікувати.
— На таку вудку й окуня не впіймаєш, — усміхнулась вона м’яко.
— Це вам так здається, — буркнув хлопець, трохи зиркнувши в її бік.
Валентина Петрівна не відповіла, тільки усміхнулась. Їй сподобалося, що в хлопця є впертість — хай і підліткова, зате справжня. Вона сіла поруч і, вдивляючись у воду, спитала:
— А чому сам? Де твої?
Малий на мить завис, наче питання загнало його в глухий кут. Потім, після довгої паузи, бурмотнув:
— Вдома. Їм не до мене.
Прості слова, але вона відчула за ними щось більше — щось болюче. Вона не стала розпитувати.
— Ну, рибалко, — зітхнула, підводячись. — Якщо нічого не зловиш — гукай. Я поруч.
Хлопець подивився на неї з недовірою, але не відповів.
Наступного ранку Валентина Петрівна знову побачила хлопця на пірсі. Він сидів, зсутулившись, тримаючи ту саму вудку. Поплавець безпорадно коливався на хвилях — риби не було.
— Ну як сьогодні? — гукнула вона, наближаючись.
Хлопець здригнувся, мов виринув із глибоких думок.
— Ніяк, — зітхнув, відвертаючись.
— А я й не здивована. З такою вудкою й мені не пощастило б, — сіла вона поруч.
— А ви що, рибалка? — нарешті глянув він, із легким подивом.
— Ще й яка. Хочеш справжню вудку?
Погляд хлопця знову став недовірливим.
— Навіщо?
— А навіщо взагалі рибу ловити, га? У магазині ж повно. А ми тут — у тумані, біля води… Бо це — процес. Я люблю бачити, як у когось виходить.
Він задумався, насупившись.
— У мене вдома є стара вудка. Справжня. Хочеш — подарую.
— Подаруєте?
— А чом би й ні? Тільки за однієї умови: якщо щось упіймаєш — віддай тому, кому більше треба.
Він мовчав, а потім тихо кивнув:
— Добре.
— Оце й домовились. Пішли, покажу, як нею користуватись, — простягнула вона руку.
— До вас додому? — насторожився він, але за мить додав: — Ладно. Тільки ненадовго.
Коли вони ввійшли до її будинку, хлопець спинився на порозі. Затишна кімната пахла чаєм і рибою. На стіні — фото з величезними трофеями.
— Це ви? — вказав він.
— Ну, не сусід мій. Я й мій покійний чоловік.
Вона дістала зі шафи вудку: з поцарапаною, але міцною ручкою.
— Тримай. Вчись.
Хлопець узяв її обережно, ніби це була коштовність.
— Дякую, — прошепотів.
— Ну що, покажу пару хитрощів?
— Давайте, — в його голосі почувся вогник.
Вони повернулися на пірс. Валентина Петрівна навчала його, як кидати снасті, як тримати поплавець на оці. Хлопець старанно повторював усе.
— Добре, молодець! — похвалила вона.
— А ви завжди така добра?
— Може, ні. Але люблю, коли в когось виходить.
Він уперше усміхнувся — ледь, але щиро.
— Дякую вам… за все.
— Та ну. Лови рибу, рибалко. Справжнім рибалкам не дякують — їм ділом віддають.
Відтоді між ними зародилась щира, непоказна дружба.
Паша, як виявилося, приходив щодня. Вранці — ще туман, а він уже з вудкою. Валентина Петрівна приносила бутерброди.
— Ну як? — спитала якось.
— Одну плотвичку піймав, та відпустив.
— І правильно.
Паша розповідав усе більше: про школу, про бабусю.
— Вона хвора. Я за неї все роблю.
— Молодець ти. Не кожен дорослий зможе.
Він кивнув, утомлено.
— А тато де?
— Ніколи не бачив. Мама… поїхала давно.
Більше вона не питала. Їхні розмови щоразу починались із риболовлі, а завершувались душевними темами.
— Знаєш, рибалка — це не про рибу.
— А про що?
— Про терпіння. Про цінність моменту. Про вдячність за те, що маєш.
— А в мене небагато…
— Є бабуся. Є ти. А це — вже багато.
— І ви в мене є, — додав він.
— Ну, це само собою, — усміхнулась вона, лагідно погладивши його по волоссю.
Дні минали, дружба міцніла. Одного разу Паша запропонував:
— Давайте зваримо уху для бабусі.
— Оце розмова! Хапай снасті — гайда!
На кухні Валентина Петрівна командувала, Паша виконував: чистив картоплю, рибу, все як треба. Вони сміялись, коли риба стрибала з каструлі.
— Бабуся зрадіє?
— Звісно! Це ж для неї.
Через тиждень Паша зник. Валентина Петрівна щодня йшла до пірса, та його там не було. Нарешті вона пригадала, де живе хлопець.
Старенька жінка відчинила їй двері:
— У лікарні він… впав, ногу зламав…
Вже за годину вона була в палаті. Побачивши її, Паша засяяв.
— Тітонько Валю!
— От рибалко, налякав! Хто ж тепер рибу ловитиме?
Вона принесла йому бутерброди, яблука. Він тихо прошепотів:
— Мені давно ніхто нічого не приносив.
Вона приходила ще багато разів. Читала йому книжки, розповідала про риболовлю.
Коли його виписали, вона зустріла їх із бабусею. По дорозі запропонувала:
— Переїжджайте до мене. Мені одній сумно.
— Давай, бабусю! — вигукнув Паша.
Сумніваючись, бабуся таки погодилась. Вони переїхали.
І ось у домі Валентини Петрівни знову панувало життя. Пічка гріла, риба смажилась, сміх лунав із кухні.
А вона дивилась на хлопця і думала: «Я все зробила правильно».
Тепер біля річки більше не було самотності. Тепер тут жила справжня сім’я.
