— Ель, ти що, не спиш? — Захар, її чоловік, пробурмотів це сонно і, не розплющуючи очей, торкнувся плеча дружини.
У будинку панувала тиша, яку порушувало лише рівномірне цокання годинника у вітальні та його спокійне дихання. Але для Ельвіри весь світ звузився до світного прямокутника в її руці.
— Вже ні, — тихо відповіла вона, не озираючись.
На екрані телефону яскравим, отруйним світлом світіло повідомлення. Воно прийшло п’ять хвилин тому, о пів на другу ночі. Від неї — його секретарки Ренати.
«Солодких снів, люба. Сподіваюся, тобі сниться, як я обіймаю твого чоловіка. Відпусти його, ти ж бачиш, що він мій 😉».
Підморгуючий смайлик наприкінці був як плювок у обличчя. Кров повільно й важко закипала у жилах. Яка зухвалість! Це вже не флірт, не помилка, не дурна інтрижка. Це було оголошення війни.
Місяць тому Ельвіра притисла Захара до стіни. Це сталося на кухні після вечері. Він, насвистуючи, завантажував посудомийну машину, а вона мовчки простягла йому свій телефон.
— Захаре, що це?
На екрані — його фото з корпоративу. А під ним коментар Ренати: «Найкращий бос у світі! Шкода, що вечір так швидко закінчився». Смайлик з поцілунком кричав голосніше за будь-які слова.
Він завмер, витер мокрі руки об джинси, забігав очима.
— Ель, ну ти що? Це просто… робочі моменти. Дружнє спілкування.
— Дружнє спілкування?! — не витримала Ельвіра. — Захаре, я ж не сліпа! Вона відкрито на тебе вішається!
Тоді він довго і плутано виправдовувався, клявся, що для нього сім’я — це святе, і що він сам не знає, як реагувати на її натиск.
— Пробач, я не хотів тебе образити. Я все вирішу.
Він навіть збирався її звільнити. Але Ельвіра сама його зупинила. Не через плітки. Вона хотіла дати йому шанс. Повірити не йому, а в нього. У те, що її сильний, упевнений у собі чоловік сам зможе поставити зухвалу дівицю на місце.
І він справді спробував. Став холоднішим, тримав дистанцію. Але Рената, діставши відкоша від нього, переключилася на неї. Спочатку були «випадкові» лайки на старих фото. Потім — нав’язливий запит у друзі. А тепер — прямі удари.
Це нічне повідомлення стало останньою краплею.
Ельвіра повільно поклала телефон на тумбочку. Вона мовчки дивилася в темряву, де ледь вгадувалися обриси меблів. Жалість до себе? Сльози? Така розкіш — не для неї. Усередині, витісняючи образу, розростався холодний, дзвінкий у вухах гнів.
Суперниця вирішила грати брудно.
Що ж, Ельвіра приймає її правила.
П’ять років тому Ельвіра, студентка-стажерка, переступила поріг гулкого офісу. У повітрі витав запах дорогих парфумів і цокіт тонких підборів.
Захар — керівник відділу, зірка, місцевий бог. У бездоганно випрасуваній сорочці, з дорогим годинником на зап’ясті і тією самою легкою, впевненою усмішкою, від якої у секретарок підкошувалися ноги.
Навколо нього завжди крутився рій цих порцелянових ляльок — довгоногих, з ідеальними зачісками і млосними поглядами. Вони сміялися з кожного його жарту і «випадково» роняли ручки біля його столу.
Ельвіра була іншою.
Вона була в простій, але суворій сукні, з волоссям, зібраним у тугий пучок, і з дешевим блокнотом у руках. Її погляд був прикований не до його чарівної усмішки, а до цифр у звітах.
Переламний момент настав на щотижневій нараді. Обговорювали новий рекламний проєкт. Захар запропонував щось надійне, перевірене, нудне.
А Ельвіра, набравшись сміливості, запропонувала свою ідею — зухвалу, ризиковану, але потенційно проривну. У переговорній запала тиша. Її ідею несміливо підтримали кілька колег, але останнє слово було за ним.
— Надто ризиковано. Не підходить, — відрізав Захар, не глянувши на неї.
Серце пішло в п’яти, але голос не здригнувся.
— Це не ризик, це — можливість. Усі розрахунки в мене тут. Ми можемо обійти конкурентів одним махом, — вона поклала перед ним папку з графіками.
Коли всі, опустивши очі, потяглися з переговорної, він затримав її, спершися на дверну раму.
— Чому ти така вперта, Ельвіро? — у його голосі не було злості, лише втомлений, іронічний інтерес.
— Я не вперта, — відповіла вона, дивлячись йому просто в очі, хоч усередині все стискалося. — Я просто знаю, що маю рацію.
Через два дні її ідею затвердили.
А він після цього ніби побачив у ній не просто стажерку. Почав знаходити приводи. То «випадково» опинявся біля кулера, коли вона йшла по воду. То підсідав за її столик у корпоративній їдальні.
— Ельвіро, звіти зачекають, а найкраще капучино в місті — ні. Складете компанію? — його несподівана пропозиція застала її зненацька.
Коли вони почали зустрічатися, подруги ахали:
— Ель, ти при своєму розумі? Він же пограється й кине! Подивись, які дівчата навколо нього. Як ти збираєшся його втримати?
А Ельвіра знала собі ціну. Її цінність була не в довжині ніг чи вмінні млосно зітхати. Її цінність була в її розумі. У її силі.
Навіщо їй чоловік, якого потрібно тримати на короткому повідку, як болонку? Вона ніколи не перевіряла його телефон і не влаштовувала допити з пристрастю. Еля просто була поруч — розумна, цікава, впевнена в собі жінка, яку він сам боявся втратити. До сьогоднішнього дня.
Два дні Ельвіра жила ніби у двох вимірах. Удень вона була турботливою дружиною: смажила для Захара його улюблений омлет, усміхалась, питала про справи на роботі. Але щойно в домі запанувала тиша, вона перетворювалась на хладнокровного стратегa.
Світло в її кабінеті не гасло до самої ночі, а поряд стояла чашка давно охололого кави. Вона не збиралася плакати чи жалітися — ні. Вона збиралася діяти.
Почала з того, що, як під мікроскопом, вивчила сторінку Ренати в соцмережах. Профіль відкритий, наче душа навстіж — хоча радше вітрина амбіцій.
Десятки фото: ось вона з гігантським букетом із 101 троянди (усмішка сяє, підпис — «Коли тебе цінують»), ось її манікюр на тлі керма дорогого авто, а ось — у ресторані перед тарілкою з устрицями.
Ельвіра скептично зиркнула на екран. Ці знімки кричали: вона шукає не просто чоловіка, вона полює за статусом, грошима, глянцевим життям. Її слабкість — марнославство. Досить хтось хоча б на півщаблі вище — і вона вже летить.
Гортаючи стрічку, Ельвіра натрапила на знайоме обличчя — Ігор Матвійович, керівник сусіднього відділу. Три його останні пости — і три Ренатині лайки.
Ігор — чоловік солідного віку, з животиком і репутацією невиправного ловеласа. Та головне — у нього була дружина Таміла, чиї приступи ревнощів давно стали легендою офісу. Ельвіра згадала, як торік на корпоративі Таміла вліпила ляпас юній практикантці лише за гучний сміх над жартом її чоловіка.
Ідеальна мішень. План склався миттєво — холодний, гострий, мов уламок криги.
Але для його реалізації Ельвірі потрібен був фотограф — мовчазний спостерігач, що зуміє зловити момент.
З нової SIM-картки, купленої на базарі, вона написала повідомлення:
«Ренато, доброго вечора. Ігор Матвійович із суміжного відділу оцінив ваш професіоналізм. У п’ятницю він буде у «Фіолеті» після восьмої. Хотів би неформально обговорити можливість вашого підвищення».
Це була ідеальна приманка. І Рената її миттєво ковтнула.
У п’ятничний вечір фотограф Ельвіри вже сидів за далеким столиком у барі «Фіолет». Рената з’явилась трохи згодом — яскравий макіяж, сукня, яка радше демонструвала, ніж прикривала. Побачивши Ігоря, вона одразу рушила до нього, граційно погойдуючи стегнами.
Фотограф спрацював бездоганно. Його камера клацала беззвучно. Ось Ігор шепоче їй щось на вухо — вона хихоче. Ось його рука, важка і прикрашена золотим перснем, лежить на її коліні — занадто інтимно для дружньої бесіди.
Фінальне фото — вони виходять із напівтемного бару. Силуети — підозріло близько одне до одного.
Жодного прямого доказу. Жодної відвертої сцени. Але для ревнивої дружини цього більш ніж досить.
У понеділок зранку Ельвіра, все з тієї ж анонімної SIM-карти, відправила Тамілі добірку світлин і лаконічне повідомлення: «Погляньте, як ваш чоловік «обговорює кар’єру» з секретаркою рекламного відділу».
Усміхнувшись, вона зручно вмостилася в очікуванні грандіозного видовища.
Тим часом офіс жив звичним ранковим життям. Хтось пліткував біля кулера, хтось сьорбав гірку каву, скривившись від її міцності.
Рената сиділа на своєму місці, мов королева. Пилочка для нігтів, поблажливий погляд на колег, котрі бігали туди-сюди. У її очах жевріла впевненість: вона вже майже піднялася кар’єрними сходами.
Рівно о 9:45 двері в офіс розчахнулись, мов після удару ногою.
Усі миттєво замовкли. Клавіатури стихли. На порозі стояла Таміла. Обличчя — пунцове, сумка з’їхала на лікоть, у руці — телефон, затиснутий, мов бойова граната.
Не промовивши й слова, вона хижою ходою пройшла прямо до Ренати.
— Ах ти, паскудо! — її голос прорізав тишу.
Рената здригнулась, підняла очі — самовдоволена усмішка миттю зникла. Вона не встигла навіть підвестись, як Таміла вчепилася в її ідеально укладене волосся.
— Мого чоловіка спокусити вирішила?! Кар’єру між ніг прокладати надумала?! Подобалось із ним у барі обніматися, гусочко?! Зараз я з тебе всю ту штучну красу повириваю!
Почалось пекло. Працівники ще довго переказуватимуть цей момент із захопленням і жахом. Молодий стажер випустив із рук цілу теку. Бухгалтер у окулярах визирнув з-за монітора, мов сурикат.
— Відпустіть! Допоможіть! — заверещала Рената.
Та Таміла перетворилась на фурію. Десятки очей спостерігали за приниженою, розтріпаною Ренатою, яку Таміла врешті відпустила, бридливо струсивши руки.
Саме в цей момент у дверях свого кабінету з’явився Захар — його покликав галас. Побачивши сцену, він застиг: заплакана Рената, розлючена Таміла, шоковані співробітники.
Після такого сорому з Ренатою перестали навіть вітатись. Її дні стали катуванням — тиша, шепотіння, презирливі погляди. Робота перетворилася на пекло. Її гра була програна.
Тиждень Ельвіра спостерігала за наслідками свого спектаклю. Захар повертався додому понурим. Скаржився на «нездоровий клімат у колективі» й на те, що Рената цілі дні ридає, лякаючи клієнтів.
— Уявляєш, сьогодні вона прийшла в темних окулярах! — обурювався він за вечерею. — Мов кінозірка, а не винна секретарка!
Ельвіра співчутливо кивала і доливала вина.
У п’ятницю ввечері Захар підійшов до неї на кухні. Вона стояла біля вікна, спостерігаючи, як місто занурюється в сутінки. Він підійшов і обійняв її ззаду, поклавши підборіддя на її плече.
— Все. Я її звільнив. Сьогодні підписав наказ, — з полегшенням зітхнув він, ніби скинув із себе тягар.
— Правильне рішення, — спокійно сказала Ельвіра.
— Ти не уявляєш, що вона влаштувала! — продовжив він, похитавши головою. — Погрожувала судом, вимагала компенсацію… Казала, що Таміла знищила її «ділову репутацію».
Ельвіра ледь стримала усмішку. Репутацію? Ту, що будувалася на флірті?
— Але я пояснив, що після такого скандалу я не маю вибору. У нас компанія — не цирк.
Захар замовк. Потім додав із щирим здивуванням:
— Щастя, що все вирішилося само собою. От везіння — Таміла така скажена. Уяви, що було б, якби Рената залишилася…
Він обійняв її ще міцніше, шукаючи тепла.
Ельвіра повільно розвернулась до нього, глянула в очі й усміхнулась — ніжно, по-жіночому. Поправила комір його сорочки.
— Так, любий. Справжнє диво. Неймовірний збіг обставин.
Він щасливо видихнув і поцілував її. Довго. З вдячністю. Він був упевнений: буря обійшла їх стороною. Його розумна, врівноважена, спокійна дружина залишилася осторонь від усієї цієї брудної історії.
Він так і не дізнався, хто насправді написав сценарій цього спектаклю. І ніколи не дізнається.
Бо деякі битви жінка має вигравати мовчки. А потім — з ніжною усмішкою — подавати переможцю вечерю.
