Таня їхала в поїзді, тримаючи на руках маленьку Анжелку і стискаючи невеличку валізу. Вона вдивлялася у вікно, спостерігаючи, як пробігають темні ліси, засніжені поля, перетини доріг, невеликі села.
У великих містах Таня виходила на перон, несучи Анжелу на руках, і трохи прогулювалася, намагаючись розвіятися. Голод відчувався дедалі сильніше, але грошей було зовсім мало.
Провідниця, жінка похилого віку з втомленими, набряклими ногами, уважно поглядала на Таню. Пізніше, вже у вагоні, вона принесла чай, гарячу картоплю, солоні огірочки, хліб і пиріжки.
— Дякую, я не хочу… — прошепотіла Таня, відчуваючи нестерпний сором.
— Їж, дівчинко, — відповіла провідниця. — Не хоче вона! Давай, я дитину потримаю, а ти їж. Це ж моя племінниця! — пояснила вона цікавим попутникам. — Уперта, ось і посварилися. Не дозволяла їй заміж виходити, то вона сердиться. Їж, у мене посидимо.
Зрештою, вона забрала до себе і Таню, і Анжелу.
— Ти втекла?
— Так… Але звідки ви знаєте?.. Ви…
— Що? Думаєш, допоможу йому тебе знайти? Запугав тебе? Ой, дурненька… Бив?
— Так…
— Чого ж ти за п’яницю пішла?
— Він не п’яниця, він…
Поступово Таня розговорилася. Розповіла, як він гарно доглядав її, як завоював її серце, як вона закохалася без тями. Спочатку все було чудово: він водив її по ресторанах, купував речі, Таня не просила нічого, лише була вдячна. Обіцяв одружитися, казав, що хоче дитину. Коли вона завагітніла, допоміг з іспитами, хоча Таня могла б впоратися й сама. Вона отримала диплом, а згодом народила Анжелу.
Донька була слабенькою, тому довго лежали в лікарні. Після повернення додому він наче змінився. Почав глузувати, ображати, звинувачувати її в тому, що народила не сина. Вона просила відпустити її, але він лише насміхався:
— Куди ти підеш? Матері ти не потрібна, у неї й без тебе дітей повна хата. А вітчим ясно дав зрозуміти, що ти чужа.
Він сам вирішував, коли виганяти її, коли принижувати, коли дозволяти їй бачити доньку. Одного разу його нова пасія, не з доброти душевної, а просто щоб позбутися суперниці, відвезла Таню на вокзал, дала гроші на квиток. У валізу Таня встигла скласти лише дитячі речі й кілька своїх.
Вона знала, що він шукатиме її. Адже завжди повторював: «Ти моя річ, моя іграшка. Коли захочу — викину.»
Коли Таня вперше спробувала втекти, він її знайшов. Жорстоко побив. Відібрав дитину. Вона чула, як плаче донька, але він не підходив до неї й не давав Тані. Лише коли Анжела почала захлинатися від сліз, дозволив узяти її на руки.
— Дивись, до чого ти довела дитину! Ти ж не мати, а чудовисько.
Після цього вона перестала тікати. Але у нього з’явилася нова гра: виганяти її одну, без дитини, і спостерігати, як вона благала впустити її назад.
Іноді він ставав ніжним. Водив їх у торгові центри, носив на руках дитину, приносив сніданок у ліжко. Тані хотілося вірити, що все налагодиться. Але щоразу ставало лише гірше. Він принижував її, називав продажною, бив, лякав Анжелку. Та потім наче заспокоївся… Таня дізналася чому — у нього з’явилася інша. І цій жінці вдалося зробити те, на що Таня не наважувалася: вона його покинула.
Таня й не помітила, як розповіла все це тітці Лені, провідниці.
— Отже, тобі йти нікуди… Так-так… Ну що ж, поїхали до мене. Я вічно в рейсах, а вдома у мене Пушок і Пилка. Макс, син мій, наглядає за ними, але він дорослий, зайнятий. Ой, та не переживай, це котик і такса. Поїхали, раз така справа. Бо перше, що він зробить — шукатиме тебе в твоїх батьків.
— А раптом я… — Що? Обкрадеш мене? Ой, дитинко, бери свою валізу. Стоянка довга, встигну все показати й розповісти.
Так Таня опинилася у тітки Лени.
— Колись і мені проводниця допомогла. Я теж тікала, тільки от змінити щось вже запізно. А ти ще молода, подумай. Приїду за три дні – вирішимо.
Макс зайшов лише раз. Похмурий чоловік, подивився на Таню з підозрою, пробурчав щось, залишив ключі, пояснив, коли годувати кота і вигулювати собаку.
Тітка Лена повернулася і з насолодою, наче ситий кіт, їла домашню їжу, яку приготувала Таня. Тим часом зайшов і Макс – провідати матір…
— Максе, дивись, їж, розтягаї Таня приготувала. Ой, не можу зупинитися — відженіть мене від столу…
Таня поступово перестала здригатися від кожного звуку, а її донька заспокоїлася, почала спокійно спати ночами, нарешті заговорила.
— Тату, — простягла рученята до Макса. Таня ледь крізь землю не провалилася. Звідки це у дитини?
— Вибачте, це не я, я не знаю… вона сама… Анжеліка…
Макс, завжди похмурий, зиркнув на Таню так, що та мало не впала від страху. Потім присів перед Анжелікою, взяв її на руки.
Дівчинка обхопила його за шию і почала щось воркотіти своїм дитячим мовленням.
Таня бачила, з якою ніжністю він дивиться на її доньку.
Вона знала, що Макс розлучився з дружиною, яка забрала доньку і забороняє бачитися.
— Хто їх знає, Танюшко, що у них там сталося, — говорила тітка Лена. — Макс він наче хороший, сама знаєш, не п’є. Але колишня казала, що він як кам’яна статуя, слів ніжних від нього не дочекатися. А їй, видно, треба було, щоб солодко у вуха лив… От і все. Не такий він, Макс… Робота ще, теж знаєш… За донькою скучає, а та не дає бачитися, вийшла заміж і сказала, що у дитини новий тато тепер. А з Макса — тільки аліменти.
Тому й спостерігала Таня з сумом, як суворий чоловік сюсюкається з її донькою.
Завдяки тітці Лені Таня оформила всі документи на Анжеліку, влаштувалася на хорошу роботу за фахом, доньку віддала у садочок. Вдома навела порядок, затишок, здавалося — живи та радій…
Одного разу, забравши доньку з садочка, вони йшли вулицею, коли Таня почула знайомий голос.
Завмерла.
Він…
Волосся під шапкою стало дибки, в голові лише одна думка — бігти! Але як? Ноги не слухаються.
— Привіт, Таня. Яка ти стала… Думала, не знайду? Ти у мене щось забрала… Ні, не так — вкрала…
— Залиш нас у спокої, ти… божевільний виродку!
— Ти… ти… ти така нахабна, Таня… Ох, як я тебе провчу! Як і ту, що допомогла втекти моїй речі. Ану сюди… швидко!
Він простягнув до Тані руки, але раптом звідкись з’явився Макс. Він перехопив руку цього чоловіка.
— Що вам потрібно від моєї дружини і дитини?
— Що? Ти хто такий?
— Слідчий у особливо важливих справах, Дмитрієв. Повторюю питання: що вам потрібно від громадянки Дмитрієвої, моєї дружини та нашої дитини?
— Та пішов ти…
— Ні, так не піде. Дорога, йди додому, візьми ключі, бо ти їх забула. Видно, поспішала.
Макс міцно тримав кривдника, іншою рукою сунув Тані ключі від своєї квартири.
Тремтячи від страху, Таня пішла до Максового дому. Вона вже бувала там разом з тіткою Леною, коли допомагала прибирати.
Макс повернувся ввечері, веселий.
— Ну все, Тетяно Батьківно, можеш більше не боятися.
За понад рік спільного життя Таня ще ніколи не бачила його таким.
— Я все думав, звідки я його знаю. Потім згадав — він же у розшуку. Він скалічив одну дівчину… Це виходить, що та допомогла тобі, Таня…
— Вона… вижила?
— Вижила. Їй вдалося подати знак батькові, а він… дуже серйозна людина. Тож все, твій мучитель відбігався.
— А якщо він… відкупиться?
— Ні. Не відкупиться.
— А та… дівчина, вона…
— Жива. Повільно оговтується.
— Його покарають?
— Так.
Макс не розповів Тані всього. Навіщо? Він багато бачив у своїй роботі, але навіть для нього фотографії того, що цей виродок зробив з тією дівчиною, були жахливими.
Таня не дізналася, що дівчина стала інвалідом.
Вже дорогою у відділок Макс подзвонив батькові постраждалої і сказав, що везе туди кривдника його доньки. І якщо вони встигнуть…
Вони встигли. Без зайвих слів підійшли якісь люди, сказали, що він більше не буде. І попросили відпустити їхнього друга.
Той заверещав, благав Макса відвезти його у поліцію.
— Я вірю вам і вашим друзям, що я просто помилився, — сказав Макс.
Але Таня про це ніколи не дізналася.
Ще довго вона здригалася, коли бачила знайомий силует.
Тітка Лена вийшла на пенсію і з радістю возилася з Анжелікою. Вона бачила, як її син починає відтавати, як Таня більше не здригається від чоловічого голосу.
Тітка Лена тихенько спостерігала, як народжується довіра і кохання.
— Бабусю, мама з татом дозволили нам удвох поїхати на море!
— Та невже? Моє ти сонечко… Переконала-таки батьків?
Олена ніжно дивилася на свою онуку. Анжеліка була для неї справжньою ріднею, адже Макс і Таня одружилися.
Як же Лені подобалося спостерігати за ними!
Ось Таня зайнята на кухні, щось нарізає або перемішує, а Макс, проходячи повз, ненароком зачепить її рукою. Вона підіймає голову, зустрічає його погляд, посміхається, а він, щасливий, йде далі у своїх справах.
Скільки ж їм довелося пройти разом, думає Лена. Як же добре, що тоді Таня потрапила саме в її вагон…
Головне — вчасно сісти у потрібний поїзд. Може, варто написати книгу? “Записки провідниці”. А що? Цікава думка! Гаразд, потім подумаю про це.
Зараз треба збиратися у подорож з онучкою! Ох, бабусю, десь же був у мене такий капелюшок…
