Молоденька адміністраторка, бездоганно вбрана й охайна, здивовано кліпала очима, дивлячись на чоловіка років шістдесяти, що стояв біля рецепції. Він був у потертій одежі, від якої різко тхнуло, але привітно посміхнувся й попросив:
— Дівчино, оформіть мені, будь ласка, номер люкс.
Його блакитні очі блиснули знайомо — ніби Софія вже десь бачила цей погляд. Та зрозуміти, звідки він їй знайомий, вона не встигла. Роздратовано сіпнувши плечем, дівчина потягнулася до тривожної кнопки.
— Вибачте, але ми не приймаємо таких клієнтів, — холодно промовила вона, високо піднявши підборіддя.
— Таких — це яких? У вас є якісь особливі правила прийому?
Чоловік виглядав ображеним. Не безхатько, звісно, але зовнішній вигляд… м’яко кажучи, залишав бажати кращого. Від нього тхнуло чимось неприємним, ніби кілька днів тому під батарею поклали оселедець. А ще він посмів мріяти про люкс!
Софія лише пирхнула, розглядаючи його з насмішкою: навіть на найдешевший номер йому не вистачило б.
— Будь ласка, не затримуйте мене. Хочу прийняти душ і відпочити. Дуже втомився. Немає часу на розмови.
— Я вам чітко сказала — тут вам не раді. Шукайте інший готель. До того ж усі номери зайняті. Брудний старий, а лізе в люкс… — додала вона напівпошепки.
Микола Анатолійович знав напевно: один номер у цьому готелі завжди лишається вільним. Він уже хотів заперечити, але до нього підійшли охоронці, грубо скрутили руки й виштовхали на вулицю. Потім переглянулися та захихотіли — мовляв, дід вирішив згадати молодість, та не розрахував сили.
— Дід, ти б і за економ-номер не зміг заплатити. Йди звідси, поки кістки не перелічили!
Микола Анатолійович був приголомшений їхньою нахабністю. Дід?! Та йому всього шістдесят! Якби не ця клята риболовля, він би їм показав, хто тут дід! Хотілося провчити їх, але сил на конфлікт не було. В’язатися в бійку — означало ризикувати потрапити до поліції, а цього категорично не можна було допустити. Довелося стриматися і подумки пообіцяти собі: якщо колись стане власником готелю, таких охоронців замінить одразу.
Спроба повернутися закінчилася провалом — його знову прогнали, пригрозивши викликати поліцію. Лаючись собі під ніс, Микола Анатолійович дійшов до лавки в парку. Як таке могло статися? Він же просто вирішив відпочити на риболовлі, а вийшло все навпаки. Риба клювала слабо — лише дрібнота, яку він відпускав назад у воду. Потім почався дощ, і дорогою назад він посковзнувся біля затону, опинившись у воді по коліна. Вибрався насилу, зате тепер уся одежа була в багнюці, а ключі зникли безслідно.
Донька, як на зло, поїхала у відрядження, тож додому його ніхто не впустить. Микола приїхав до Рити в гості, хотів зробити сюрприз, але виявилося, що вона саме збирається в поїздку. Якби знав заздалегідь, приїхав би пізніше. Адже спеціально взяв відпустку, щоб провести час із донькою і подивитися, як вона живе.
— Тату, вибач, що залишаю тебе самого. Постараюся швидко повернутися, а ти не сумуй. Обіцяєш? — Рита обняла батька й поцілувала в скроню.
— А що мені сумувати? На риболовлю сходжу, порибалю. Для чого ще сюди приїхав? — засміявся він.
— А я думала, ти приїхав просто так, побачитися зі мною, — надула губки Рита, але одразу всміхнулася — знала, що тато жартує.
Збираючись на річку, Микола не перевірив заряд телефону. І не подумав, що опиниться в такій ситуації. Думав, перечекає в готелі, поки донька повернеться. Але тепер його навіть усередину не пустили. Хоча раніше такого ніколи не траплялося. Що це за правило — судити клієнта за зовнішністю? Він не п’яний, не волоцюга — просто після риболовлі. Так, вигляд неідеальний і трохи пахне рибою, але хіба це привід грубіянити?
Дивлячись на розряджений телефон, Микола похитав головою. У місті в нього ні друзів, ні родичів. Викликати аварійну службу теж не вийде: дім оформлений на доньку. Телефон же мовчав, як партизан.
— І що тепер робити, дід? — усміхнувся він сам до себе. Так його ще ніхто ніколи не називав. Дід? Та він же чоловік у розквіті сил! Його працівники б остовпіли, почувши таке.
Незнайомка, що сіла поруч, вивела його з роздумів. Жінка середніх років, доброзичлива й доглянута, простягнула йому гарячі пиріжки. Чоловік вдячно прийняв частування, відчуваючи, як голод стискає шлунок.
— Бачу, ви цілий день тут сидите. Що сталося?…
Микола розповів про свої пригоди: про риболовлю, дощ, загублені ключі та зачинені двері готелю.
— Навряд чи я тепер їх знайду, — зітхнув він. — Напевно, впали у воду. І не думав, що опинюся в такому становищі. Усе через те, що люди дивляться лише на зовнішність.
Жінка кивнула. Вона працювала в пекарні неподалік і вже давно помітила, як Микола сидить самотньо на лавці, не звертаючи уваги на перехожих.
— Я одразу зрозуміла, що ви не якийсь пияк, — усміхнулася вона. — Ви зовсім не справляєте такого враження.
— Борони Боже, — хмикнув Микола. — Здоров’я треба берегти, особливо в мої роки. Але сьогодні мене назвали «старим» і вигнали з готелю. Вибачте, Елло Андріївно, можна ваш телефон? Хочу знайти, де переночувати. Дзвонити доньці не хочу — пізно вже, та й турбувати її не хочу.
— Якщо хочете, можете залишитися у мене. Бачу, що ви порядна людина, просто потрапили в неприємну ситуацію. У мене будинок невеликий, але кімната знайдеться. Помиєтесь, відпочинете, а зранку вже спокійно зателефонуєте доньці.
— Справді можна? Безмежно вам вдячний! Я обов’язково віддячу за вашу доброту!
Микола Анатолійович був щиро розчулений. Елла Андріївна стала першою людиною за цей день, хто проявив до нього співчуття і розуміння. Він твердо вирішив, що як тільки зможе, обов’язково віддячить їй добром за людяність.
Після закриття пекарні жінка жестом запросила його йти за нею. За роки життя вона бачила чимало: люди часто проходили повз, коли їй самій було зле. Якось і вона опинилася в біді — і лише одна молода дівчина викликала швидку допомогу. Якби не вона… Елла добре розуміла, що допомагаючи незнайомцю, ризикує, та після смерті чоловіка у неї не залишилося ні рідних, ні статків. Єдине, що тримало її на світі, — це віра в те, що добро ніколи не буває марним і колись воно буде оцінене на небесах.
Після гарячого душу й перевдягання в чистий одяг, який знайшла для нього господиня, Микола щільно повечеряв. Будиночок Елли був скромним, проте дуже затишним. Хоч він і звик до зовсім іншого рівня комфорту, зараз почувався по-справжньому щасливим. Адже вже майже змирився з думкою, що ночуватиме на вулиці, а тепер сидів у теплому домі. Здавалося, Бог усе-таки не забув про нього.
— У вас добре серце. Дякую, що не побоялися допомогти, — сказав він перед сном.
Вранці жінка подала йому телефон, і Микола зміг зателефонувати доньці. Рита була розлючена, дізнавшись, що батька вигнали з готелю без жодних пояснень. Вона одразу вирушила туди, аби розібратися.
— Ми не могли поселити таку людину, — виправдовувалася Софія, зображаючи з себе жертву. — Ви б бачили, як він виглядав!
— Як людину, якій потрібна допомога? Він же не був ні п’яний, ні небезпечний! Тепер кожен з вас напише заяву за власним бажанням. Персонал повинен бути людяним і професійним. Готелем керує мій батько, і я не дозволю так поводитися з гостями.
Працівники переглядалися розгублено — не розуміли, чому мають вибачатися перед «жалюгідним старим». Але тут з’явився сам Микола: охайний, підтягнутий, упевнений у собі. Софія тільки ахнула — тепер вона впізнала в ньому власника мережі підприємств, фото якого не раз бачила в бізнес-журналах. Її обличчя зблідло, а розуміння власної помилки прийшло занадто пізно.
Охоронці одразу почали вибачатися, запевняючи, що все виправлять, але Рита залишалася непохитною. Ніхто з них не мав шансу залишитися на роботі.
— Татусю, пробач, що тебе тут так зустріли. Я знайду нового керівника, який навчить персонал, як треба поводитися з людьми.
Софія розплакалася, благала про прощення, але момент було втрачено. Скільки не кусай лікті — не допоможе.
Коли Микола запропонував призначити на посаду керуючої Еллу Андріївну, Рита одразу погодилася. Чоловік розповів, що готель належить його доньці, а сам він просто її батько, якому не дозволили навіть увійти. Коли Рита навчалася в цьому місті, вона закохалася в нього й вирішила залишитися. Микола не хотів залишати справу життя, але підтримав доньку, подарувавши їй готель як старт у бізнесі. Сам сюди жодного разу не заходив — і ось отримав перший досвід гостя.
Рита мріяла створити місце, де кожного прийматимуть із повагою. Елла Андріївна з ентузіазмом підхопила ідею. Вона запропонувала співпрацю з іншими готелями та хостелами — якщо клієнт не може оплатити номер, краще скерувати його туди, а не виганяти на вулицю. Також запропонувала додати до послуг сніданки з випічкою з її пекарні й сама готова була навчати персонал доброзичливості.
Маргарита одразу зрозуміла: вона знайшла саме ту людину, якій можна довірити управління під час відряджень чи навчання.
Провівши кілька днів у доньки, Микола повернувся додому. Розповідаючи друзям про свої пригоди, він сміявся, та все ж згадував той день із гіркотою. Було страшно — залишитися сам на сам із холодом і байдужістю.
Відтоді він частіше думав не лише про доньку, а й про Еллу Андріївну. Разом вони провели лише одну добу, але між ними зародилося щось тепле й щире. Він кохав свою покійну дружину, та життя тривало, і думки про те, щоб не старіти на самоті, ставали дедалі наполегливішими.
Нарешті Микола прийняв рішення: передав бізнес надійному партнеру, продав квартиру й придбав нову — поруч із донькою та Еллою Андріївною. Жінка щиро зраділа новині — тепер вони могли бачитися частіше. Хоча не поспішали з висновками, та Микола запросив її до театру на вихідні, і вона з усмішкою погодилася.
Рита лише грайливо піднімала брови й загадково посміхалася, спостерігаючи за батьком. Вона вже давно помітила, що між цими двома зароджується щось більше, ніж дружба. І була по-справжньому щаслива, що тато знову почав щиро посміхатися.
