— Гаразд, зробимо ДНК-тест, — посміхнулась я свекрусі. — Але нехай і ваш чоловік перевірить, чи справді він батько вашого сина…
— Щось Артем зовсім не схожий на нас, — заявила вона мені, щойно ми переступили поріг квартири після виписки з пологового.
Я завмерла з речами в руках. Невже вона вирішила почати це саме зараз?
— Ольго, досить, — м’яко зупинив її свекор, Володимир Сергійович, і відвів дружину до іншої кімнати, кинувши на мене співчутливий погляд.
Я залишилась із Артемом сама. «Не схожий?» — подивилась я на сина: світле волосся, блакитні очі, крихітний носик. Точнісінько як мій дідусь у дитинстві. Треба буде попросити у мами старі фото для порівняння.
З роздумів мене вивів голос мами на балконі. Вона говорила по телефону — з батьком, це було очевидно:
— У тебе онук народився, а ти навіть не з’явився!
Вона сердито поклала слухавку. Побачивши мене, зітхнула:
— Вибач, Катю, зіпсувала тобі день. Сподівалась, що твій тато прийде. Але навіть онук не відволікає його від пляшки.
— Та нічого, мамо, — обняла я її. — Це не твоя провина.
Увечері за святковим столом зібралися найближчі. Свекруха ледве стримувала невдоволення, але свекор із чоловіком, Максимом, намагалися розрядити обстановку. Коли гості розійшлися, Максим обійняв мене:
— Дякую тобі за нашого сина.
Час летів швидко. Перші кроки, слова, безсонні ночі. Ми придбали квартиру, змінили машину, Артем пішов у садочок.
— Боюсь школи, — зізналась я чоловікові. — Ці чати, батьківські збори…
— Все буде гаразд, — заспокоїв він.
Та спокій зруйнувала свекруха. На дачі вона поводилася все дивніше: уникала Артема, дивилась на нього з холодною недовірою.
— Подивись на нього, — прошипіла вона, коли ми разом мили посуд. — Рудий, у веснянках… Ти впевнена, що це дитина Максима?
— А ви впевнені, що Володимир Сергійович — батько вашого сина? — випалила я.
Вона скам’яніла.
— Як ти смієш?!
— А ви? — я різко вийшла з дому, зібрала речі й разом з Артемом поїхала додому.
Наступного дня ми здали тест ДНК. Результати не здивували — Артем дійсно наш син. Я нікому не сказала, просто поклала документ у сумку.
Але свекруха не вгамовувалась. На дні народження Володимира Сергійовича вона знову заговорила:
— У сестри онука — копія бабусі! А в нас? — вона зневажливо кивнула на Артема.
Я мовчки дістала результат і ткнула їй під ніс:
— Ось, читайте. Ваші підозри — помилка. Може, тепер займетеся своїми скелетами в шафі?
Обличчя її побіліло.
Через кілька днів Максим повернувся додому розбитий.
— Катю… — сів на підлогу, притискаючи руки до голови. — Ми з батьком зробили тест. Виявилось… він мені не рідний.
Я обійняла його, не знаходячи слів.
Пізніше Володимир Сергійович прийшов до нас.
— Я подаю на розлучення з Ольгою, — твердо сказав він. — Але ти, Максиме, назавжди залишишся для мене сином. Кров не має значення.
Максим розплакався, обійнявши його.
Так наша родина пережила цей удар. Свекруха залишилась одна, а ми, як не дивно, стали ще міцнішими.
Іронія долі: якби не її образи, правда так і залишилася б у тіні.
Минуло пів року з моменту розлучення Володимира з Ольгою. Життя наче налагодилось: Максим поступово відійшов від зради матері, Артем весело проводив вихідні з дідусем і татом, а я перестала здригатись від кожного телефонного дзвінка.
Та одного вечора, коли я мила посуд, пролунав дзвінок з незнайомого номера.
— Катерино? — хрипкий чоловічий голос звучав невпевнено. — Це… твій однокласник.
Ложка з гуркотом впала в раковину.
— Сашко? — я не бачила його десять років, ще з того часу, як ми переїхали в обласне місто.
— Нам потрібно зустрітись. Це важливо.
— Щодо чого?
— Це про твою свекруху.
Ми зустрілися в невеликому кафе просто неба.
— Ольга мене розшукувала, — сказав він, крутячись над склянкою з мінералкою. — Сказала, ніби Артем мій син, бо він такий же рудий, як я. І запропонувала гроші.
— Що?!
— Вона була впевнена, що… — він почервонів. — Що між нами щось було…
— Боже, та вона хвора! — я зойкнула. — Вона справді думала, що я народила від тебе?!
Сашко кивнув. Я знала, що колись йому подобалась, і він тяжко пережив мій шлюб, навіть запивав.
— Я відмовився здавати тести. Сказав, що це неправда — я нічим не можу допомогти дитині. І навіть якщо досі тебе люблю, руйнувати твою сім’ю не буду.
У мене затремтіли руки. Виходило, свекруха не просто підозрювала — вона будувала хворобливі схеми, аби мене принизити.
Дома я все розповіла Максиму. Він зблід:
— Отже, вона брехала не лише батькові… Вона хотіла зруйнувати і мою родину.
Наступного дня Володимир Сергійович увірвався до нас, грюкнувши дверима:
— Ольга подала до суду! Вимагає половину дачі!
— На якій підставі?! — обурився Максим.
— Каже, їй нема за що жити. Пенсія мала, хоче продати дачу.
Увечері пролунав дзвінок. Ольга. Вперше за багато місяців.
— Щасливі? — її голос бринів ненавистю. — Зруйнували родину, тепер остаточно добиваєте. Це ти все зіпсувала, мерзотна дівка!
— Ви збрехали чоловікові! Ви відцуралися від онука! — вигукнула я.
— Артем ніколи не буде моїм онуком, — прошипіла вона і кинула слухавку.
Через тиждень надійшов лист від її адвоката: вона вимагала заборонити Володимиру бачитися з Артемом, бо той «не є кровним родичем».
— Це помста, — прошепотів Максим, тримаючи документи. — Вона точно не в собі.
Та Володимир лише всміхнувся:
— Нехай спробує.
Суддя відмовив у всіх її вимогах. Ба більше — після того, як почув історію, попередив її про відповідальність за наклеп.
У день остаточного рішення Володимир приніс старе фото: маленький Максим на його плечах, обидва сміються.
— Ось що таке родина, — сказав він. — Не кров. Не прізвище. А це.
Артем раптом підбіг і міцно обійняв дідуся:
— Ти найкращий!
А Ольга залишилася зовсім сама.
Минув рік. Ми випадково побачили її в парку. Вона сиділа на лавці, самотня, з погаслим поглядом. Артем, не пам’ятаючи зла, помахав їй рукою.
Вона відвернулась.
— Жаль її? — спитав Максим.
— Ні, — чесно відповіла я. — Шкода тих, кого вона зранила.
І ми пішли далі — до Володимира, який розгойдував Артема на гойдалці.
До нашої справжньої родини.
