Галина та Андрій були разом вже двадцять років. Ці роки пролетіли, мов один момент. Вони разом пережили багато — і радість від народження сина, і біль від втрати батьків. А ще були труднощі, які виникають у кожній родині. Вони разом будували будинок, раділи досягненням сина. Здавалося, нічого не може порушити їхнє тихе сімейне щастя. Усі ці роки Галина намагалася бути ідеальною дружиною.
У юності Галина була найгарнішою дівчиною в селі. Висока, струнка, з копицею русявого волосся. Її блакитні очі часто порівнювали з безоднею. Всі хлопці в окрузі милувалися нею, але вона вибрала Андрія. Тихого, скромного хлопця, який працював механіком у сусідньому селі. Вона полюбила його за чесність і доброту. Андрій дивився на Галину, ніби вона була єдиною в світі, і він більше не шукав би таку.
Після весілля вони переїхали до міста. Андрій працював на заводі, а Галина — на швейній фабриці. Жили небагато, але душевно. Коли народився син, Андрій був на сьомому небі від щастя. Він носив Галину на руках, балував її подарунками і допомагав у всьому. Єдине, про що Галина мріяла всі ці роки, — це про донечку. Вона хотіла, щоб у сина була сестричка. Але доля вирішила інакше.
З роками почуття трохи охололи, побут затягнув. Але Галина не думала, що у чоловіка може бути інша. Він ніколи не давав їй жодних підстав сумніватися в його вірності.
… Вони жили так, поки Галина випадково не почула його телефонну розмову місяць тому.
Вечірній дзвінок прийшов, коли Андрій був у душі. Галина взяла трубку. На тому кінці був лагідний жіночий голос: «Любий, ти скоро?». Світ навколо Галини просто впав. Вона не змогла вимовити жодного слова. Швидко поклала трубку, ніби обпеклася.
Галина довго сиділа на дивані, намагаючись взяти себе в руки. Увесь вечір вона не могла заспокоїтися. Твердити собі, що це просто помилка, що, можливо, це не так. Але з того часу вона стала уважніше ставитися до Андрія. Помітила, що він став якимось іншим. Менше посміхається, часто затримується на роботі. Чи, може, це вона надумала? А вдома він був втомлений і роздратований. Він перестав її обіймати, постійно посилаючись на втому й проблеми на роботі. Галина намагалася не показувати, що помітила зміни, і все ж намагалася боротися за свою родину. Готувала його улюблені страви, намагалася розважити розмовами, але нічого не змінювалося.
Цього ранку Галина прокинулася раніше звичайного. Вона не могла заснути, тому вирушила на кухню, щоб приготувати сніданок. Хотіла, як завжди, попроводити чоловіка на роботу. Але, почувши незвичну розмову з прихожої, не змогла стримати сліз.
— Андрюш, ти ж обіцяв! Після Нового року, одразу до мене. Я так чекаю! — почувся голос з телефону Андрія.
Галина хотіла вже вийти в прихожу, але чоловік продовжив:
— Ну ти ж знаєш, я не можу зараз. Давай іншим разом, — тихо відповідав Андрій.
Галина залишилася на кухні, серце застигло. «Хто це? Кому він пояснює про мене?» — подумала вона.
За сніданком Андрій поводився, як завжди. Говорив, як він ходив на риболовлю з друзями. Галина слухала його, але думки її були зовсім інші. Не могла повірити, що у чоловіка є інша. Можливо, у нього проблеми на роботі чи зі здоров’ям?
Після сніданку Андрій пішов на роботу. Галина залишилася на кухні в повній розгубленості. Що їй робити? Запитати в нього прямо? Ні, вона не хотіла робити сцену та псувати стосунки.
Вечором Галина вирішила перевірити телефон чоловіка. Вона ніколи раніше не шукала чужі особисті речі. Але цього разу ситуація була виняткова. Вона швидко ввела пароль і, на своє здивування, він не змінився з того часу, як вони одружилися. Андрій, як завжди, не вмів тримати секрети.
Серце калатало, коли вона побачила у списку викликів номер цієї жінки. Потримавши телефон, Галина набрала номер. Довго ніхто не відповідав, і, коли трубка нарешті піднялася, вона почула знайомий жіночий голос. Галина різко поклала трубку. Вона вже знала, що це правда.
Наступні кілька днів Галина перебувала в стані туману. Вона робила домашні справи, але думки були далеко. Син помітив зміни в настрої матері і намагався дізнатися, що сталося. Галина відповідала, що в неї просто болить голова.
Одного вечора Андрій прийшов додому раніше звичайного.
— Галочка, у мене для тебе сюрприз, — сказав він, протягуючи їй невеликий бархатний футляр.
Галина, не знаючи, як реагувати, взяла його.
— Відкривай, не бійся!
В футлярі були золоті сережки з діамантами.
— Тобі подобаються? — посміхнувся Андрій.
Галина не змогла стримати сліз.
— Що сталося, дорога? — здивувався Андрій.
— Та нічого, — відповіла Галина, витираючи сльози. — Просто так несподівано. Сережки дуже красиві, дякую.
Але в її душі відчувалася тільки гіркота. «Ось так, — думала вона, — подарував сережки, і совість чиста». Вечором вона все ж вирішила сказати.
— Я все знаю, — тихо, але твердо сказала Галина.
— Що ти знаєш? — Андрій помітно зблід.
— Не треба більше брехати.
Галина розповіла йому про той розмова, який почула місяць тому, і про те, як перевірила його телефон. Андрій мовчки слухав, опустивши очі.
— Галя, ти все неправильно зрозуміла, — почав виправдовуватися Андрій.
— Що тут розуміти? — з гіркотою перебила його Галина. — Все і так зрозуміло.
Вона хотіла запитати, хто вона, ця жінка, але зрозуміла, що це вже не має значення.
— Прости мене, Галь. Я не хотів…
— Не хотів? А що ж ти хотів? — Галина ледве стримувала крики.
— Я піду, якщо ти цього хочеш, — сказав Андрій.
Галина лише кивнула.
Усю ніч вона проплакала. Зранку, глянувши на себе в дзеркало, вона жахнулася. Обличчя бліде, втомлене, очі червоні і набряклі від сліз. Чи дійсно станеться те, чого вона боялася найбільше на світі? Розлучення…
Через кілька днів Андрій залишив їхній дім. Пішов до іншої. Тієї, яка, як він казав, повернула йому смак до життя. Син сприйняв новину відносно спокійно. Він сказав, що це справа дорослих людей.
Але Галина бачила, як важко йому. Вона розуміла, що Гліб звинувачує у всьому батька. Андрій навіть після розлучення телефонував їй. Питав, як справи у сина, пропонував свою допомогу. Але Галина відмовлялася. Вона не хотіла його бачити.
Минув рік. Галина змінилася. Вона стала більш стриманою, навіть жорсткою. На роботі в неї все було добре. А ось у особистому житті — повна тиша. Галина нікого не підпускала до себе. Вона боялася, що її знову зрадять.
Вечір. Галина поверталася з роботи. На вулиці йшов дощ, і вона вирішила скоротити шлях через парк. Раптом вона почула кроки позаду. Галина обернулася — до неї наближався чоловік.
— Привіт, Галь, — сказав він, усміхаючись.
В цьому високому бородатому чоловікові Галина з труднощами впізнала свого колишнього чоловіка. Він сильно змінився. Виглядав старшим, на скронях — сивина. Але очі залишилися тими ж.
— Привіт, Андрій, — холодно відповіла Галина.
— Можна я проведу тебе? — запитав Андрій.
— Не варто. Нам не по дорозі, — відрізала Галина і прискорила крок.
— Галя, зачекай, — Андрій наздогнав її і взяв за руку.
Галина спочатку виривалася, але потім погодилася. Вони сіли на лавку під розлогим дубом. Дощ лив все сильніше.
— Галя, пробач мене за все. Я був дурнем. Ти — найкраща жінка на світі, а я це зрозумів занадто пізно.
— То чому ж ти повернувся? — запитала Галина, дивлячись кудись у далечінь.
— Я зрозумів, що не можу жити без тебе. Я все виправлю. Я буду найкращим чоловіком на світі. Я тебе дуже люблю.
Галина мовчала. Вона не знала, що сказати.
— Я не знаю, Андрій, — тихо промовила вона. — Мені треба подумати.
Так вони й сиділи під проливним дощем. Галина не знала, чи зможе вона пробачити Андрія до кінця. Життя непередбачуване. Але, можливо, як дощем, все змийеться. І вони зможуть почати з чистого аркуша. Хто знає…
