Жовте світло люстри безжально висвітлювало жирну пляму на комірі Олега. Він розвалився на чолі дубового столу, сито відсапуючись після важкої м’ясної вечері.
Наші гості, Світлана та Микита, напружено посміхалися, слухаючи його черговий хвастливий монолог. Я сиділа скраю, як завжди залишаючись лише зручною декорацією для його нескінченного самолюбування. Моя багаторічна звичка виправдовувати його грубість втомою після роботи сьогодні остаточно дала збій. Я дивилася на чоловіка і бачила лише самовдоволену людину, яка методично псує всім вечір.
Олег потягнувся по добавку, і його живіт туго натягнув тканину дорогої сорочки. У цю мить він перехопив мій погляд, спрямований на невеличку тарталетку з ікрою.
Його губи скривилися у зневажливій, відверто злій посмішці. Він навмисно підвищив голос, очевидно прагнучи привернути до себе максимум уваги.
— «Фу, ти розтовстіла як корова», — голосно ляпнув чоловік при гостях. При цьому він показово гидливо відсунув від мене порцелянову страву.
Світлана поперхнулася мінеральною водою і судомно прикрила рот тканинною серветкою. Микита поспішно опустив очі, удаючи, що надзвичайно зацікавлений геометричним візерунком на скатертині. Атмосфера за столом миттєво загусла, стала нестерпно важкою та гнітючою. Світ навколо раптом набув для мене лякаючої, майже болісної чіткості.
Я подивилася на чоловіка, якого сім років вважала своєю єдиною опорою і захистом. Сімейні ілюзії остаточно розвіялися, залишивши переді мною лише обрюзглого, невихованого егоїста.
Я повільно підвелася зі стільця, твердо спершися долонями на прохолодну стільницю. Мій погляд не відривався від розгубленого обличчя Олега.
— Знаєш, Олеже, корові для пари потрібен статний бик, — мій голос пролунав несподівано дзвінко й спокійно. — А не облисілий пудель із задишкою, який крекче навіть тоді, коли зав’язує шнурки.
Обличчя чоловіка миттєво пішло нерівними червоними плямами від цілковитої несподіванки. Він розкрив рота, збираючись звично гаркнути у відповідь, але я не дозволила йому перехопити ініціативу.
— Ти вирішив покритикувати мою фігуру перед друзями? — я всміхнулася, дивлячись на нього зверху вниз. — А хто вчора нишком доїдав салат просто з пластикового контейнера, стоячи в одних трусах біля відкритого холодильника?
Світлана нарешті перестала кашляти, її очі округлилися від подиву. Я перевела погляд на гостей, а потім знову на чоловіка і спокійно продовжила.
— Мої кілька зайвих кілограмів легко прибрати звичайною дієтою, — вимовила я, насолоджуючись його реакцією. У цю мить фарба стрімко сходила з його повних щік. — А ось твої жалюгідні рекорди в спальні, що тривають рівно дві хвилини, жоден спортзал уже не виправить. І з цим прикрим фактом тобі доведеться якось жити.
Олег гучно й судомно ковтнув слину. Його подвійне підборіддя дрібно затремтіло від шоку та безсилля перед озвученою правдою.
— Лєно, ти що взагалі несеш при людях… — жалюгідно пробурмотів він, боягузливо втиснувши голову в плечі й намагаючись стати меншим.
— Я просто констатую факти, любий, — я взяла з тарілки ту саму тарталетку й з демонстративним задоволенням відкусила половину. — Ти так захопився роллю ідеального чоловіка, що зовсім забув про свої брудні шкарпетки, які ховаєш під диваном через елементарну лінь.
Він зіщулився ще більше, спробував різко відсунутися, але його лікті безглуздо зісковзнули з полірованого краю столу. Важкий дубовий стілець під ним небезпечно хитнувся назад.
Олег не втримав рівноваги й із глухим гуркотом завалився на спину разом зі стільцем. Він опинився просто під столом — серед чужих ніг і розкиданих серветок. Вечір завершився в рекордно короткі строки без зайвих розмов. Світлана й Микита поспіхом ретирувалися, на ходу просовуючи руки в рукави курток і бурмочучи нерозбірливі прощання в коридорі.
Олег так і залишився сидіти на підлозі їдальні, безглуздо втупившись перед собою. Уся його показна значущість випарувалася, залишивши після себе лише жалюгідну розгубленість. Я не стала влаштовувати істерику, кричати чи бити святковий посуд. Натомість спокійно зібрала брудні тарілки й пішла на кухню, дозволивши йому самостійно «переварювати» власне приниження.
Уночі він спав у вітальні на дивані, навіть не намагаючись зайти до нашої спільної спальні. Вранці чоловік удав, ніби напередодні нічого катастрофічного не сталося. Він діловито підійшов до плити, очевидно очікуючи свій звичний ситний сніданок.
— Ну ти вчора й концерт влаштувала, — нервово хихикнув він, старанно уникаючи мого погляду. — Зовсім жартів не розумієш, істеричка.
Я мовчки вимкнула конфорку під порожньою сковорідкою, потім повернулася до нього без жодних емоцій на обличчі й без підвищення голосу.
— Твої речі вже зібрані в сміттєві пакети й стоять біля вхідних дверей.
Він остовпів, а його обличчя знову почало набувати вчорашнього нездорового багряного відтінку.
— Це й моя квартира теж! — спробував обуритися він, але голос зрадницьки тремтів.
— За документами вона належить лише мені, це спадщина від дідуся, — абсолютно рівним тоном відповіла я. — І я більше не збираюся ділити свій особистий простір із людиною, яка не вміє поводитися.
Він нерішуче переступав із ноги на ногу, ніби чекаючи, що я почну кричати або виправдовуватися. Олег усе ще сподівався зачепитися за мої емоції. Але я дивилася на нього як на абсолютно чужу, нецікаву мені людину. Він повільно відступив до виходу, нарешті усвідомивши, що його звичні маніпуляції більше не працюють.
Чоловік мовчки підхопив свої безглузді пакети й поспіхом вискочив на сходовий майданчик. Важкі металеві двері сухо грюкнули, назавжди відрізаючи його від мого життя.
Повітря в квартирі миттєво очистилося від його гнітючої присутності. Я пройшла до вітальні, відсунула важкі штори й широко розчинила вікна. Погляд упав на відображення у великому дзеркалі в коридорі. Звідти на мене дивилася спокійна жінка, яка вперше за багато років відчувала себе на своєму місці.
Я повернулася на кухню, дістала улюблену чашку й заварила міцний чай. Тепер я точно знала: у моєму домі все буде лише за моїми правилами.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію! Мені буде дуже приємно!
