Фірма — наша, а тобі — жалюгідна квартирка! Коханка прийшла поставити крапку… Але її нахабство обернулося проти неї — і розплата була крижано холодною!
— Що це ти на себе вдягла? — з огидою вимовив Гліб, повільно й з презирством оглянувши дружину з голови до п’ят. — Виглядаєш як якась базарна тітка! Ти взагалі розумієш, що ми тепер люди статусу?
Кожне слово било Ірину, наче удар батога. «Статусні люди»… Вона дивилася на чоловіка й не впізнавала його. Де ж той скромний, добрий, трохи несміливий хлопець, якому вона колись сказала «так» двадцять років тому? Де той, з ким вони починали з нуля, тулючись у зйомній кімнатці на розкладачці, жуючи локшину швидкого приготування прямо з коробки й мріючи про більше, про справжнє щастя?
І ось — вони його досягли. Їхня будівельна компанія «Моноліт» стала однією з найшанованіших і найуспішніших у місті. Вони перетворили маленький початок на справжню імперію. Але тепер слово «їхня» залишилося лише в Ірининій пам’яті. Гліб наче стер її внесок у спільну справу, як непотрібну позначку на полях. Він поводився так, ніби збудував усе сам — без неї, без її безсонних ночей, без її знань, без її крові й поту.
Ірина пам’ятала все. Як вона сиділа над кошторисами, поки він спав, як вивіряла кожну цифру, щоб їхня крихка компанія не зруйнувалась. Пам’ятала, як придумала назву — «Моноліт», щоби вона стала символом надійності, опорою, на яку можна покластися. Але Гліб давно про це забув. Для нього вона тепер — лише незручне нагадування про минуле, коли він був звичайною людиною, а не «статусним».
Він перестав сприймати її як партнера, як рівну. Відсторонював її від справ, як зайву річ:
— Іро, не лізь, це чоловічі справи, — кидав сухо, коли вона намагалася розібратися в нових контрактах.
— Іро, твоя турбота — дім і затишок, — холодно додавав, коли вона питала про великі витрати.
А потім з’явилася Діана. Молода, зухвала, з гострими нігтями, як кігті, й холодними очима, повними розрахунку. Гліб її не ховав — навпаки, виставляв напоказ, як трофей, як новенький дорогий «Мерседес», яким хоче похизуватися перед світським товариством. Це була не просто зрада — це було жорстоке, цинічне приниження.
Ірина почувалася старою річчю, яку викинули в куток забутого минулого. Вона бачила, як її місце в житті Гліба зайняла інша — молодша, яскравіша, модніша. І розуміла, що для нього вона тепер — не дружина, не партнер, не любов, а просто зайва людина, яка заважає жити по-новому, «статусно».
Розв’язка настала в дощовий четвер. Гліб, як завжди, поїхав у чергове «важливе відрядження». І саме в цей момент у двері різко, наполегливо, майже грубо, подзвонили.
Ірина відчинила двері — і завмерла. На порозі стояла Діана. Бездоганна зачіска, кашемірове пальто, ідеальний макіяж і та сама зневажлива усмішка, від якої навіть стіни могли б згоріти від сорому.
— Можна зайти? Чи так і стоятимемо в дверях, як бідні родичі?
Не чекаючи дозволу, вона пройшла до вітальні й з викликом сіла в крісло, ніби господиня, яка повернулася до рідного дому.
— У мене для тебе повідомлення від Гліба, — протягнула вона ліниво, розглядаючи свої ідеальні нігті. — Він хоче розлучення. І дуже хоче, щоб усе пройшло швидко й тихо. Він навіть готовий проявити великодушність.
Вона недбало кинула на журнальний столик товсту теку з документами, ніби мішок зі старими ганчірками.
— Гліб пропонує тобі угоду. Щоб не ділити бізнес, який ти, як сама розумієш, не створювала й не розвивала, він залишає тобі цю квартиру. Повністю. А ти підписуєш відмову від будь-яких претензій на «Моноліт». Він навіть готовий додати трохи грошей зверху — щось типу «підйомних».
Вона самовдоволено оглянула кімнату.
— Дає тобі тиждень на роздуми. Погодься, це щедро. Ти залишаєшся з житлом, а він — зі своєю справою, в якій ти все одно нічого не тямиш.
Ці слова вонзилися в Ірину, мов крижані кинджали. Великодушність? Та він пропонував їй її ж квартиру, куплену на гроші, які вона заробляла своїми безсонними ночами, в обмін на справу всього її життя. На те, що вона створила, на чому трималася, за що боролася.
Приниження було таким щільним, що здавалося — його можна торкнутися руками. В грудях кипіло, мов розпечена лава. У вухах дзвеніло, серце билося десь у горлі. Але крізь біль, крізь шок, почала проростати лють — холодна, гостра, як лезо. Вона витіснила сльози, відчай і слабкість.
— Передай Глібу… — голос Ірини був тихим, але в ньому зазвучала сталь, — що я подумаю.
Щойно за Діаною зачинилися двері, Ірина кинулася до чоловікового кабінету. Там, у старому металевому сейфі, під купою непотрібних паперів, контрактів і меморандумів, зберігалася їхня спільна історія.
Вона трясучими руками перебирала теки, серце калатало в грудях, ніби хотіло вирватися назовні. Вона шукала те, на що залишалася лише тінь надії.
Згадала: в ті перші роки, коли фірма тільки починалася, вона, будучи юристом за першою освітою, наполягла на тому, щоб усе було оформлено правильно.
— Іро, кинь, немає часу на паперову тяганину! — сміявся тоді Гліб. — Треба працювати, а не з папірцями вовтузитися!
Але вона настояла. І тепер, у самій дальній теці, Ірина знайшла його — маленький, непримітний, трохи пожовтілий аркуш. Свідоцтво про реєстрацію торговельної марки. Назва «Моноліт», логотип, бренд. Усе, що давало право на існування їхній компанії.
Вона вп’ялася очима в один-єдиний рядок: «Правовласник». І там, чорним по білому, стояло лише одне ім’я: — Сомова Ірина Вікторівна. Руки більше не тремтіли. Вона притисла цей аркуш до грудей, наче найдорожчий скарб. У ту мить вона збагнула: це не просто документ. Це її захист. І тепер — її зброя. Всередині ще вирувала ненависть, але на її місце прийшов крижаний спокій. План виник миттєво. Жорсткий. Безжальний. Абсолютно справедливий.
— Що ти на себе вдягла? — з неприхованою огидою промовив Гліб, повільно й зневажливо оглянувши дружину з голови до п’ят. — Виглядаєш як базарна тітка! Ми ж тепер люди статусу. Пора відповідати.
Його слова були як ляпас. «Статусні люди»… Вона дивилась на чоловіка і не впізнавала в ньому того доброго, трохи незграбного хлопця, якому сказала «так» двадцять років тому. Де той, з ким вони починали з нічого — на старій розкладачці в орендованій кімнатці, гріючись мріями про щастя й жуючи локшину з коробки?
І вони це зробили. Вони досягли мрії. Їхня будівельна компанія «Моноліт» стала однією з найвідоміших у місті. Але тепер слово «їхня» жило тільки в Ірининій пам’яті. Гліб, ніби стер її з історії — як непотрібну мітку. Він поводився так, ніби все створив сам, а вона — лише тінь із минулого, якого він соромиться.
Вона знала істину. Це вона ночами сиділа над кошторисами, поки він спав. Це вона перевіряла кожну цифру, щоб компанія не злетіла шкереберть. Це вона придумала назву — «Моноліт», щоби вона стала уособленням надійності. Але Гліб усе це давно забув. Він тепер був не просто Гліб Сомов — він став «босом», «своїм серед своїх», «успішним підприємцем».
— Іро, не лізь, це чоловічі справи, — відмахувався він, коли вона цікавилась новими контрактами. — Іро, твоя справа — дім і затишок, — зціпленими зубами додавав він, коли вона питала про великі витрати.
А потім з’явилася вона — Діана. Молода, хижак у шкірі моделі, з кігтями замість нігтів і холодом у погляді. Гліб її не приховував — він хизувався нею, як новою, блискучою автівкою. Це була не зрада. Це була демонстративна наруга.
Ірина почувалася списаною річчю, забутою у коморі нової гламурної реальності її чоловіка.
Усе вирішилося в дощовий четвер. Гліб знову вирушив у чергове «важливе відрядження». І саме тоді у двері настирливо подзвонили.
Ірина відчинила — й завмерла. На порозі стояла Діана. Ідеально укладене волосся, бездоганний макіяж, кашемірове пальто й зневажлива посмішка.
— Можна зайти? Чи будемо стояти, як якісь нужденні родичі?
Не чекаючи відповіді, вона пройшла у вітальню та безцеремонно впала в крісло.
— У мене для тебе послання від Гліба, — промовила вона ліниво, не відриваючи погляду від свого манікюру. — Він хоче розлучення. І дуже хоче, щоб усе пройшло швидко й без зайвого шуму. Він навіть готовий бути великодушним.
Вона недбало кинула на стіл об’ємну теку з документами.
— Він пропонує угоду. Щоб не ділити бізнес, який ти, погодься, не створювала, він залишає тобі цю квартиру. Повністю. А ти підписуєш відмову від будь-яких претензій до компанії «Моноліт». Він навіть готовий трохи доплатити.
Вона оглянула кімнату, немов щойно придбала її.
— Дає тиждень на роздуми. Зізнайся, це щедро. Ти з житлом, він — зі своєю справою, в якій ти все одно нічого не розумієш.
Її слова пронизали Ірину крижаними лезами. Великодушність? Він віддавав їй її ж квартиру, куплену на її ж зусилля, в обмін на сенс її життя.
Приниження можна було різати ножем. Усередині все клекотіло, перетворюючись на вулкан. Але серед болю й шоку проростала лють — холодна, гостра, мов лід. Вона витіснила сльози й розпач.
— Передай Глібу… — її голос був тихий, але металевий. — Що я подумаю.
Коли за Діаною зачинилися двері, Ірина помчала до його кабінету. У старому металевому сейфі під купою макулатури ховалось їхнє спільне минуле.
Вона перебирала документи, серце калатало так, ніби хотіло вирватися. Шукала те, на що залишався лише слабкий спогад.
Вона згадала: ще на початку, коли фірма лише зароджувалась, вона наполягла на правильному оформленні.
— Іро, досить тієї паперової тяганини! — сміявся тоді Гліб. — Треба справу робити, а не документи штампувати!
Та вона не відступила. І зараз, у найдальшій теці, вона знайшла його. Скромний, пожовтілий документ — свідоцтво про реєстрацію торговельної марки. Назва «Моноліт», логотип, бренд.
Вона втупилась у один рядок: «Правовласник». Там стояло лише одне ім’я: Сомова Ірина Вікторівна.
Ірина притисла цей листок до серця. Це не була просто довідка. Це був її щит. Її меч. Буря в її душі вщухла — настала тиша перед бурею. План був готовий. Жорсткий, холодний, законний.
Вони хотіли угоди? Вони її отримають. Але за її правилами.
За тиждень вони зустрілись у нотаріуса. Гліб і Діана сиділи поруч — впевнені, самовдоволені. Він майже муркотів від радості, передчуваючи повну владу. Вона дивилась на Ірину з тріумфом.
Ірина мовчала. Вона кивала, коли нотаріус зачитував умови: Ірина Сомова відмовляється від усіх прав на «Моноліт», Гліб передає їй квартиру в повну власність.
— Усе зрозуміло? Заперечень немає? — нейтрально запитав нотаріус.
— Абсолютно, — самовдоволено сказав Гліб. — Підписуй, Іро. Почнемо з чистого аркуша.
Ірина підписала. Потім — Гліб. Угода була завершена. Печатка стукнула об папір.
І в ту саму мить адвокат Ірини, який до того мовчав, поклав на стіл ще один документ — той самий, з сейфа.
— А тепер, коли питання майна врегульовано, — спокійно мовив він, — є ще один момент.
Обличчя Гліба витяглось. Усмішка Діани зникла.
— Торговельна марка «Моноліт», — продовжив адвокат, — належить виключно моїй клієнтці. Відтепер ви не маєте права використовувати цю назву.
Гліб кліпав очима, то на Ірину, то на папір. До нього почало доходити.
— Що?.. Це якась помилка!
— Ніяка не помилка. У вас залишився офіс і міксери для бетону. А ім’я, репутація і всі договори належать Ірині Сомовій. І ви щойно все це проміняли на квартиру.
В кабінеті запала гнітюча тиша. Діана відсмикнула руку від Гліба, наче обпеклась.
— Глібе, це правда? — прошипіла вона.
— Іро, ми ж можемо домовитись! Я викуплю цей знак!
Ірина підвелась. — Цей бренд не продається. І відтепер він працюватиме на мою нову компанію. А ти… ти щойно віддав усе — власноруч.
Через пів року компанія «Моноліт» під керівництвом Ірини Сомової уклала великі міські контракти. Вона не просто встояла — вона розквітла.
Фірма Гліба, поспіхом названа «Буд-Гарант», збанкрутувала. Діана покинула його за місяць після підписання угоди — зрозуміла, що її король виявився голим.
А Ірина більше не була чиясь дружина. Вона знову була собою. І більше — ніколи жертвою.
