Ну, ви ж знаєте цю картину, правда? 31 грудня. У всіх нормальних людей уже майже все готово, а на моїй кухні — ну просто філія військового заводу. З шостої ранку на ногах. Повітря в квартирі пахне зовсім не ялинкою й мандаринами, а розпеченою олією, вареною картоплею і, чесне слово, моїм тихим розпачем.
На плиті булькає холодець, у духовці — качка з яблуками, на столі — гора овочів для олів’є та «шуби». Словом, стандартний новорічний набір, від якого до вечора вже, знаєте, трохи нудить. А моя дорога родина, як кажуть, виступає в ролі «комісії з прийому».
Чоловік лежить на дивані й з важливим виглядом гукає: «Світ, а картопля для олів’є не розварилася?». Допомоги, звісно, нуль, зате контроль — на найвищому рівні! Дорослі діти, син з невісткою, сидять у телефонах і раз на годину забігають на кухню, щоб поцупити шматочок ковбаси.
А на чолі комісії, звісно, моя свекруха, Анна Борисівна. Вона ходить за мною по п’ятах і дає безцінні поради: «Свєточко, майонез треба додавати перед самою подачею, ти ж пам’ятаєш? А кріпчик краще дрібніше різати». Ох, дівчата, хотілося їй той кріп на голову насипати. Але я мовчала. Терпіла. Бо я ж хороша дружина й невістка, я ж повинна створювати «новорічне диво». Ну, або мені тоді так здавалося.
І ось, як у казці, пробило одинадцяту вечора. Стіл ломиться. Ну просто краса! Все блищить, сяє, переливається. Я, вижата як лимон, падаю на стілець. Знаєте це відчуття? Руки гудуть, спина не розгинається, а єдине моє бажання — не шампанського випити, а впасти обличчям у салат і заснути.
Усі розсілися, гарні, нарядні. Почали розливати шампанське. І тут свекруха, така вся урочиста, піднімає свій келих. І я, наївна, ще подумала: невже зараз подякує? Ага, щас!
— Дорогі мої! — починає вона. — Перш ніж проводити старий рік, я хочу підняти цей келих за мого чудового синочка, за нашого годувальника! Дякую тобі, рідний, за цей чудовий, щедрий стіл і за це прекрасне свято!
Дівчата, у мене аж зазвеніло у вухах. Усі радісно вигукнули «Ура!», задзвеніли келихами. Мій чоловік аж розправив плечі, як орел, такий гордий сидить. Ще б пак — його ж хвалять! Не мене ж.
А на мене — нуль уваги. Ніхто, уявляєте, ніхто навіть не глянув у мій бік. Ніби качка сама у духовку застрибнула, а салати з повітря матеріалізувалися.
І от тут, знаєте, щось у мені клацнуло. Наче перемикач хтось натиснув. Образливо? Та не те слово! Я не розплакалася. Не влаштувала скандал. Ні. Уся моя втома кудись щезла, а на її місце прийшла холодна, дзвінка ясність.
Я подивилася на їхні щасливі, жуючі обличчя і зрозуміла: це був мій останній Новий рік у ролі безкоштовної прислуги.
Увесь наступний рік я жила з цією думкою, і вона, знаєте, гріла мені душу краще за будь-який камін. Я була ідеальною дружиною: усміхалася, готувала, але всередині у мене зрів план.
Справжній, жіночий, підступний план. Щомісяця я відкладала невелику суму із зарплати на свій особистий рахунок, який назвала «Фонд душевної рівноваги».
Коли влітку зайшла мова про майбутній Новий рік, я загадково посміхалася і казала: «Ой, та до нього ще дожити треба!». Чоловік нічого не підозрював. Свекруха була впевнена, що її улюблена безкоштовна кухарка знову накриє поляну. От вже наївність, а?
Ну і ось, на початку грудня мій план остаточно дозрів. І я зробила те, про що мріяла 365 днів.
Я пішла й купила собі путівку. І не абикуди — в чудовий санаторій із басейном, масажами й повноцінним пансіоном.
З 30 грудня по 10 січня. Коли я оплачувала це задоволення, то відчувала, ніби купую квиток на волю. Це неможливо передати словами, дівчата!
Настав ранок 30 грудня. Чоловік ще мирно сопів у ліжку. Я тихенько зібрала невелику валізу, викликала таксі. Поки писала ці рядки, не могла не посміхатися — вже уявляла їхні обличчя, коли побачать моє «новорічне послання». А на холодильник я прикріпила магнітом яскраву листівку з побажаннями, а всередині написала:
«Мої дорогі!
Цього року я вирішила не заважати головному чарівнику новорічного вечора, якого ви так гучно вітали минулого разу. Вірю — він і цього разу покаже себе з найкращого боку!
У холодильнику — всі інгредієнти для олів’є. Рецепт запікання гусака — легко знайдете в інтернеті.
Цілую. Ваша Світлана.
P.S. Повернуся 10 січня. Не сумуйте!»
Ох, як же мені хотілося побачити їхні обличчя в ту мить! Я вже сиділа в машині, коли задзвонив телефон — чоловік. Він не говорив, він кричав! У його голосі звучали шок, розгубленість і образа розміром із Всесвіт.
Ну от як вам це?! Тобто я ще й винна виявилася, що наважилася відпочити? А я, дивлячись у вікно на засніжені ялини, спокійно відповіла:
— Любий, я вже в санаторії. Накладаю маску для обличчя. Не нервуйся — просто поріж кріп дрібніше, як навчала твоя мама. У тебе все вийде.
Ну то як гадаєте — впорались вони? Кажуть, святкували Новий рік із магазинними пельменями й пляшкою шампанського. А я — в м’якому халаті, після плавання, спокійна й щаслива.
Скажіть тепер мені, дівчата, я вчинила надто різко? Чи іноді лише такий крок здатен навчити рідних простій істині: якщо ви не шануєте того, хто для вас старається — одного дня залишитесь без свята взагалі?
