На старому, обшарпаному ринку, де асфальт тріщав від спеки, а повітря було густе від запаху перестиглих помідорів, гнилих кавунів і чийогось важкого дихання, біля прохідної сидів Гена — вантажник із руками, що їх проїли роки важкої праці. Щойно він скинув із плечей мішок з картоплею, і тепер по його спині стікала цівка поту, залишаючи на сорочці темну, вологу пляму — мов пам’ятну мітку праці. В кишені — пара м’ятих цигарок, запальничка й десятирублева купюра, яку він збирався витратити на чай. Він уже дістав цигарку, закурив, вдихаючи дим, ніби намагаючись вдихнути хоч краплю спокою, коли раптом перед ним, ніби з повітря, з’явилася дівчинка.
Маленька. Років шість, може, сім. У сукенці, колись білій, тепер — сірій від пилюки, з латками на колінах. Боса. Волосся — як солома після бурі, очі — величезні, чорні, глибокі, мов криниці, в яких відбивається не світло, а темрява. Вона стояла прямо перед ним, не тремтячи, не посміхаючись, і сказала тихо, але чітко:
— Дядю, дай 10 рублів. Я тобі поворожу.
Гена пирхнув, випустивши дим убік:
— Ну ти даєш! А премію цього місяця передбачиш? Чи, може, скажеш, коли бабця помре?
Дівчинка не відповіла на жарт. Лише простягнула руку — тонку, як гілочка, з пальцями, витягнутими, мов у благанні.
— Дай долоню.
Він засміявся, та в сміхові вже не було веселощів. Щось у її погляді змусило його змовкнути. Він простягнув руку — мозолясту, зі шрамами, з тріщинами на суглобах, як у людини, що все життя боролася з тягарем. Дівчинка торкнулася його долоні — і в ту ж мить усе змінилося.
Її обличчя ніби застигло. Очі потемніли, стали чужими. Дихання сповільнилося. І тоді вона заговорила — не дитячим голосом, а хрипким, ніби хтось говорив крізь неї:
— Ти… ти впустив ящик… Там не було видно… але він ще дихав…
Гена різко смикнув руку, мов обпікся. Серце застукало в грудях, як молот.
— Ти що, з глузду з’їхала?! Про що ти?!
Дівчинка повільно підняла очі. У них не було страху. Лише смуток. І якась дивна, нелюдська ясність.
— А потім ти пішов… а він уже не прокинувся.
Світ навколо Гени ніби завмер. У вухах загуло. Він відчув, як по спині, від потилиці до пояса, побіг холодний дрижака. Піт, що щойно стікав від спеки, став липким, як страх.
Це був той випадок. Рік тому. На складі. Ящик з-під холодильника. Порожній. Або здавався порожнім. А всередині — хлопець. Вахтовик. Заснув, змучився, заховався від дощу. А Гена — підняв, кинув на підлогу. Ящик впав. Гупання. Тиша. Він зазирнув — очі відкриті, груди ледь-ледь підіймаються. Але він не став кликати. Не став допомагати. Злякався. Подумав: «Скажу — будуть проблеми. Звільнять. Розслідування. Скандал». І пішов. Пішов, ніби нічого не сталося. А вранці дізнався — хлопець помер. Від удару. Від страху. Від самотності.
Він нікому не розповів. Ніколи. Навіть дружині. Навіть собі. Закопав це глибоко, як труп під підлогою.
— Хто тобі сказав?! — закричав він, зриваючи голос. — Хто?!
Дівчинка лише знизала плечима. Спокійно. Наче це була звичайна розмова.
— Я просто ворожу. Даси десять рублів?
Він встав. Руки тремтіли. Дістав із кишені ту саму десятку — м’яту, із брудними краями. Простягнув. Мовчки. Дівчинка взяла, подивилася на нього — і вперше усміхнулася. Але усмішка була не дитяча. Сумна. Як у того, хто бачив занадто багато.
— Не бійся. Він тебе не винить. Але тобі треба сказати правду. Інакше буде важко.
І — побігла. Босоніж, легко, як тінь, зникла в натовпі, ніби її й не було.
Гена стояв. Забув про цигарку. Про візок. Про спеку. Про все. Дивився на свою долоню, ніби вперше її побачив. І вперше за багато місяців — за довгі, важкі місяці — відчув, як у горлі піднімається клубок, як сльози печуть очі, як душа, нарешті, прокидається.
Тієї ночі він повернувся додому, як сліпий. Здавалося, світ став іншим. Яскравішим. Гострішим. Або, може, то він сам почав бачити. Дорогою йому ввижалися її очі — величезні, чорні, ніби в них була вся правда, яку він роками ховав. Він намагався відмахнутися: «Маленька дурепа. Наговорила казок. Просто збіг». Але серце билося так, ніби хотіло вирватися назовні.
А вночі йому наснився сон.
Ящик. Склад. Той самий. Він знову стоїть над ним. Чує стогін. Глухий. Слабкий. І знову йде. Але на півдорозі зупиняється. Озирається. І бачить — не тіло. А хлопця. Він стоїть. Сірий. Холодний. Очі відкриті. І шепоче:
— Чому ти пішов?..
Гена прокинувся з криком. Піт лився з нього струмком. Ранок почався з тремтячих рук, з чашки чаю, яку він так і не зміг піднести до рота. Весь день ходив, як привид. Мовчав. Кивав. Не чув, що йому говорять. А ввечері — пішов. На склад.
Дядько Валера, охоронець, здивувався:
— Ген, тобі що тут треба?
— Можна… туди. На хвилинку.
Старий кивнув. Пустив.
Склад був тим самим. Візки. Полиці. Пил. Гена пройшов у далекий куток. Туди, де все почалося. Сів на порожній піддон. І заговорив — не вголос, а ніби всередину:
— Пробач… Я злякався. Я не знав, що ти там. Я не хотів… Я просто… злякався.
Слова давалися важко. Ніби витягував їх із глибини, де вони гнили роками. Сльози потекли самі. Він не стримував. Витер рукавом. Як хлопчисько.
І в ту мить — стук.
Позаду. Гучний. Глухий. Він озирнувся — з полиці впала стара каска. Нікого. Нічого. Але в грудях стало легше. Ніби камінь, що він носив у собі, нарешті тріснув і зник.
Наступного дня він повернувся на ринок. Ходив. Питав. Шукав. Ніхто не бачив. Ніхто не знав. Ні торгівка з капустою, ні бабуся з пиріжками. Лише одна, що продавала зелень, подивилася дивно:
— Маленька? В синьому? Ні. А що?..
— Та так… — пробурмотів він. — Вона ворожила…
— Та тут усі ворожать, аби копійку витягнути, — засміялася жінка. — Діти, дрібні маніпулятори.
Але Гена розумів: вона була не така, як усі. Вона — інша. Можливо, й не людина зовсім. Може, янгол. А може — його совість, що вирішила виринути назовні. Хто тепер розбере?
Та з того моменту він змінився. Полишив алкоголь. Перестав лаятися. Допомагав — не за гроші, а просто тому, що хотів. Підхоплював мішки замість тих, хто знесилювався. Підставляв плече. Казав: «Тримайся, друже». А коли хтось просив дріб’язок — давав. Завжди. А деколи, якщо дитина дивилася серйозно, він простягав долоню:
— Ну що, поворожиш?
Наче чекав — а раптом вона знову з’явиться.
Минуло кілька тижнів. Життя тривало. Але всередині — спокій. Чистий. Тихий. Він почав чути себе. Ввечері сідав на лавку, дивився в небо і думав: «А раптом то була саме вона? А може, він сам прийшов?»
І якось, на заході сонця, коли вулиці вже спорожніли, а в повітрі пахло морозом і димом, він побачив — на дитячому майданчику гойдається бабуся. Повільно. Мовби чекає.
Він підійшов.
— Бабусю, ви тут самі?
— Не сама, — м’яко відповіла вона. — Ти ж Гена?
Він завмер.
— А ви звідки знаєте?
Старенька посміхнулась. Зморшки біля очей заіскрились, мов промені сонця.
— Вона тебе обрала. Сказала — ти вартий. Але перевірка ще не завершена.
— Хто?.. — прошепотів він.
— Та, якій ти дав десять рублів. Її вже давно нема серед живих. Вона з’являється рідко. Лише тим, у кого душа страждає, а совість волає.
— То вона не людина була?..
— І не зовсім янгол, — відповіла старенька. — Іноді ті, хто пішов, повертаються, щоб урятувати живих.
— То це був він? Той хлопець?
— Може, він. А може, хтось, хто його знав. А можливо — просто промінь світла, що шукає шлях. Але ти зрозумів, Гена. Зрозумів, що мовчати не можна. Ти зробив крок.
Він сів поруч. Мовчав. Слухав.
— Завтра до тебе підійде жінка. З документами. З проханням. Допоможи. Не вагайся. Це — останнє.
— А потім?.. — запитав він.
— А потім — станеш вільним.
Вона підвелася. Пішла. І більше він її не бачив.
Наступного дня, як і було сказано, до нього підійшла жінка. Молода. Очі — заплакані. В руках — конверт. Її брат загинув на тому складі. Рік тому. Ніхто не знає як. Слідство закрили. Але їй «підказали» — шукати Густава Євгеновича. Вантажника.
Гена взяв конверт. Руки тремтіли. Та він не відмовив.
— Ходімо, — сказав. — Розповім. Як усе було.
За тиждень — суд. Свідчення. Правда. Виплати родині. А вночі — сон. Без страхіть. Вперше за довгий час.
І йому приснилася вона. Маленька. Біля воріт. Тримає його за руку. Усміхається.
— Молодець, дядьку Гено, — каже. — Тепер ти чистий.
І зникає в ранковому сяйві.
Він прокинувся — з вологими щоками. І з легкістю в грудях, наче вперше за роки вдихнув на повні груди.
Минуло пів року. Гена став іншим. Рівна спина. Спокійний погляд. Без різкості. Ті, хто знав його раніше, не впізнавали. «Скинув камінь», — казали.
Він перестав її шукати. Бо знав — вона з’явиться, якщо буде потрібно.
І якось, у листопаді, коли падав дрібний сніг, а ліхтарі тремтіли в тумані, він побачив її. Біля зупинки. Боса. В синій сукенці. Очі — світлі. Дитячі. Справжні.
— Добрий день, дядьку Гено.
Він опустився на коліна.
— Я прийшла попрощатися. Ти зробив усе. Навіть більше.
— А ти… хто ти?
Вона замислилась.
— Я — та, що чує, коли мовчать. Я приношу правду туди, де її бояться. Ти не злякався. І тому ще одне світло загорілося в темряві.
Вона торкнулась його руки — і зникла. Без звуку. Без вітру. Як промінь, що згас, але залишив тепло.
За місяць він поїхав. У село. Під Псковом. У стару хату діда. Став допомагати школі. Носив дрова. Лагодив дахи. Вчив хлопчаків: «Гайку закрути, слово дотримай».
Інколи діти питали:
— Дядьку Гено, а ви справді знали чарівну дівчинку?
Він усміхався:
— Не чарівну. Просто ту, що бачить біль.
А щовечора він запалював лампу у вікні. Просто так.
На випадок, якщо комусь у темряві знадобиться світло.
Бо тепер він знав: спокута — це не про минуле. Це про майбутнє, яке ти сам будуєш.
