Два дні Полінка просиділа в будинку без опалення. Мороз стояв страшенний, але дівчинка знала: це її дім, її власний куточок, де вона в безпеці.
Мама пішла вдень у середу й суворо наказала доньці нікуди не виходити. Коли Полінка лягала спати, піч ще топилася, а зранку в хаті вже було зимно — тепло зникло разом із ніччю.
Мами не було. Дівчинка вибралась з-під ковдри, одягла валянки й побігла на кухню. Все залишилося, як було: на столі стояла закопчена каструля. У ній, як пам’ятала Полінка, лежали чотири зварені в лушпайці картоплини. Дві вона з’їла ще ввечері. На підлозі стояло майже повне відро води.
Полінка почистила дві картоплини, посолила їх і з’їла, запиваючи простою водою. Від підлоги тягнуло холодом, і дівчинка знову полізла в ліжко. Лежачи під ковдрою, вона прислухалася до звуків із вулиці. Полінка чекала, що ось-ось лясне хвіртка — і мама повернеться. Вона розтопить піч, у домі стане затишно й тепло. Мама зварить картоплю і висипле її на стіл, а Полінка буде катати гарячі клубні, щоб вони швидше охололи.
Минулого разу мама принесла два пиріжки з капустою та гарячий чай. Тепер же — ні пиріжків, ні чаю. І головне — вже сутеніло, а мами все не було. Поки зовсім не стемніло, дівчинка знову пішла на кухню, доїла останню картоплину, набрала води в кружку й поставила її біля ліжка. Потім натягла стару мамину толстовку, накинула капюшон і знову сховалась під ковдрою.
За вікном була ніч, у хаті — холод і тиша. Шестирічна Полінка лежала в ліжку під старою стьобаною ковдрою, намагалася зігрітися й чекала повернення матері. Зранку нічого не змінилося — лише стало ще холодніше, а їжі зовсім не залишилося.
Полінка принесла з коридору п’ять полі́н — довелося йти двічі. Потім вона підсунула до печі табуретку, вилізла на нього й спробувала відчинити заслінку кочергою. Вийшло не зразу — на голову посипалася сажа і дрібна труха. Вона багато разів бачила, як мама розпалює піч, і тепер повторювала кожен рух. Спершу поклала два поліна, потім відірвала кілька аркушів старої газети, зім’яла їх і всунула між дровами. Зверху додала сухої берести й ще одне поліно. Підпалила папір і бересту. Щойно полум’я охопило дрова, Полінка додала останні два поліна й зачинила дверцята печі.
Після цього Полінка помила з десяток сирих картоплин, склала їх у чавунний горщик, залила водою і, підставивши табуретку, обережно засунула посуд у духову камеру печі. Втома накрила дівчинку, поки вона поралась, але їй здалося — в хаті стало трохи тепліше. Тепер лишалося дочекатися, поки хата прогріється, а картопля звариться.
Колись у Полінки був батько, але вона його зовсім не пам’ятала. Він зібрав речі й поїхав у місто — так бабуся пояснювала, бо мама часто пропадала по гостях і, як казала бабуся, «заливала очі».
Допоки бабуся була жива, Полінці жилося добре. У хаті завжди панувала чистота, тепло і пахло пирогами. Бабуся любила пекти з капустою, морквою, ягодами. А ще часто готувала в чавунці смачну пшоняну кашу, ставила перед Полінкою глибоку миску і кружку теплого топленого молока.
У ті часи в хаті ще був телевізор. Полінка дивилася мультики, а бабуся — серіали, які звались дивним словом.
Але після смерті бабусі все змінилось. Мама приходила тільки пізно вночі, коли дівчинка вже спала. Їжі майже не було, і Полінка звикла до картоплі у мундирах і хліба без масла. Торік мама навіть не посадила город, тому цьогоріч і картоплі не вистачало. Телевізор якось зник, і Полінка так і не дізналася куди. Але мама ще ніколи не зникала так надовго.
В хаті стало тепло, картопля зварилася. Полінка знайшла в кухонній шафці пляшку з соняшниковою олією — всередині залишалася лише столова ложка, але навіть така мала кількість зробила гарячу картоплю набагато смачнішою.
Заваривши в кружці листя малини, вона напилася теплого настою, їй стало жарко. Полінка скинула мамину кофту, залізла в ліжко і швидко заснула.
Прокинулася вона від голосів. У кімнаті стояли баба Маша, дід Єгор і ще якийсь незнайомець.
— Захарівна, — звернувся незнайомець до баби Маші, — забери дівчинку на кілька днів до себе. Батькові я подзвонив — він приїде в неділю. А зараз я чекатиму тут слідчого й лікаря з району.
Баба Маша перерила весь дім у пошуках одягу для Полінки, але, нічого не знайшовши, знову натягнула на дівчинку ту ж мамину кофту, зверху накинула стару хустку бабусі. Вийшовши в коридор, Полінка помітила щось на підлозі біля дров — дві мішковини прикривали щось, з-під однієї виднівся чобіт мами.
Баба Маша повела дівчинку до себе. В бані вона старанно мила Полінку, парила її березовим віником, потім закутала в рушник і посадила на лаву. За кілька хвилин принесла свіжий одяг.
Дівчинка вже сиділа за столом у м’якій фланелевій піжамі, у вовняних шкарпетках. На голові — хустка в блакитну цяточку. Перед нею парувала тарілка борщу.
Увійшла жінка, подивилась на Полінку, зітхнула:
— Оце, Маріє Захарівно, — подала вона бабі Маші пакунок, — речі для дитини. Мої вже виросли. Там є й зимова куртка. Біда яка…
— Спасибі, Катю, — відповіла баба Маша і звернулася до дівчинки: — Поїла? Ходімо, я тобі мультфільми покажу.
В той день до Марії Захарівни навідувалося ще кілька жінок. Полінка, слухаючи уривки розмов, зрозуміла: маму знайшли випадково в сніговому заметі. А ще — хтось подзвонив її татові, і він от-от мав приїхати.
Полінка сумувала за мамою і шкодувала її. Уночі вона тихенько плакала під ковдрою, ховаючи обличчя, щоб ніхто не почув.
Батько таки приїхав. Високий, темноволосий чоловік, якого дівчинка зовсім не пам’ятала, дивився на неї мовчки, з якоюсь внутрішньою настороженістю. Полінка трохи лякалася його і трималася осторонь. Він теж не надто виявляв емоції — тільки одного разу, коли знайомились, трохи скуто погладив її по голові.
Наступного дня вони поїхали. Перед від’їздом батько закрив всі вікна й двері будинку: вікна заклав дошками, двері — прибив наглухо. Попросив сусідів наглядати за будинком.
На прощання баба Маша сказала:
— В батька є дружина — Валентина. Вона буде тобі за матір. Слухай її, допомагай по господарству. Якщо будеш слухняна, вона тебе полюбить. Бо крім батька, в тебе нікого нема. І дому іншого, окрім батьківського, теж нема.
Але Валентина так і не змогла полюбити Полінку. У жінки не було власних дітей, і, мабуть, вона просто не знала, як то — любити. Та й не ображала дівчинку — дбала, щоб та була охайною, хоча нових речей майже не купувала, більше покладалась на одяг, який їй віддавали знайомі.
Щойно батько привіз Полінку, Валентина швидко оформила її в садок. Щоранку відводила туди, а після роботи забирала. Дома займалась господарством, а дівчинка сиділа в кімнаті — малювала чи дивилась у вікно.
Батько теж майже не розмовляв з дочкою. Він вважав, що дає їй усе необхідне — є що їсти, вдягнутися, взутись — чого ще треба?
Коли Полінка пішла до школи, вона не створювала проблем. Училася загалом добре — в основному на четвірки, але з точних предметів — математики, фізики, хімії — були трійки. Та вчителі казали: старається, просто складно їй це дається.
Натомість на уроках праці Полінка була першою. Коли треба було шити, в’язати чи вишивати — їй не було рівних. Учителька Ольга Юріївна не переставала дивуватись: тільки покаже щось нове — Полінка одразу повторює, ніби вже давно все знає.
Життя в батьковій родині текло спокійно. З років десяти дівчинка вже сама прибирала, прасувала купу білизни, а з тринадцяти — готувала на всіх. Із Валентиною вони спілкувалися лише по господарству, та Полінку це влаштовувало.
Батько був задоволений: в домі — порядок, жодних підліткових бунтів, якими лякали його колеги. Мовчазність доньки він сприймав як рису характеру.
Після дев’ятого класу Поліна сказала, що хоче вступити до коледжу — стати кравчинею. Батько пішов з нею в промислово-економічний технікум, подали документи — з вересня дівчина почала навчання.
Вдома вона й далі допомагала, а ще тепер шила. У Валентини була стара швейна машинка — Поліна її відремонтувала, і тепер могла підшити рушники, пошити нові штори чи полагодити одяг. Згодом до неї почали звертатися сусіди — комусь брюки вкоротити, комусь простирадло зшити нестандартне. Поліна брала недорого, але гроші не витрачала — відкладала.
Три роки минули непомітно. Коледж закінчила, вісімнадцять виповнилося.
І тоді дівчина заявила, що хоче повернутись у своє село.
— Невже тобі тут погано? Чому їдеш? — здивувався батько.
— Ви виростили мене, за що я щиро вдячна. Але далі я йду своєю дорогою.
Власний дім Поліна ледь упізнала. Її село, на відміну від багатьох інших, не занепадало — навпаки, розвивалося. Поруч кілька років тому проклали нову трасу, сюди почали переселятися нові мешканці, виростали гарні двоповерхові будинки.
На фоні новеньких котеджів старенька хата, яка колись здавалася Полінці великою, виглядала похилою і непримітною. Проте з обох боків усе залишилося по-старому: зліва — будинок баби Маші, справа — дід Єгор. Цікаво, чи живі ще?
Поліна натиснула на хвіртку — вона скрипнула так само, як дванадцять років тому, коли маленька дівчинка прислухалась до цього скрипу, чекаючи маму.
Вона піднялася на ґанок. «Без інструментів не зайти», — подумала. Залишивши сумки біля дверей, пішла до баби Маші. Зайшла у двір і побачила стареньку жінку, що полола клумбу.
— Добрий день, — привіталась Поліна.
Жінка випросталась, уважно подивилася на дівчину:
— І вам добрий, — відповіла. — А ви хто така будете? Щось знайоме в обличчі…
— Маріє Захарівно, це ж я, Полінка.
— Та невже… І справді, Полінка! А як на матір схожа! — вигукнула баба Маша. — Приїхала!
— Приїхала, та тільки в хату не можу зайти. У вас, бува, не знайдеться фомки чи чогось, щоб дошки з дверей зняти? — запитала Поліна.
— Зараз, зачекай! — сказала баба Маша і гукнула в бік хати: — Захар! Іди-но сюди!
На порозі з’явився парубок років двадцяти.
— Внучок, візьми інструмент, допоможи сусідці хату відкрити.
Через годину всі двері й вікна були розкриті, і Поліна переступила поріг дому, якого не бачила дванадцять років. Он тут, у коридорі, лежала мама — востаннє Поліна бачила її саме так: ноги в коричневих стоптаних черевиках. А ось і те саме стьобане покривало, під яким вона тоді ховалась від холоду. Ведро, чугун, закіптюжена каструля — усе, ніби застигло в часі.
В голові знову пролунали слова баби Маші: «Веди себе добре, тоді тебе любитимуть. Іншого дому, крім батьківського, в тебе нема».
«Та як же нема? Ось він — старий, похилений, але такий рідний!» — подумала Поліна. — «Тут я буду щаслива!»
Вона цілий тиждень милила, чистила, перуть, білила. Знайшла пічника в сусідньому селі — той прочистив димохід і відремонтував піч, а Поліна її побілила. Викинула купу мотлоху з горища і комори, повісила нові фіранки.
Захар допоміг укріпити ґанок і лагодити старий паркан.
Увесь цей час до її будинку навідувались односельці — ті, хто ще пам’ятав її та її матір. Дивувались, що з міста дівчина повернулась у село.
Її батько, певно, й не впізнав би свою колишню мовчазну доньку — Поліна тепер усміхалася, легко й охоче спілкувалася з людьми.
Сусід-тракторист виорав їй город. І хоча на дворі була вже пізня весна, під керівництвом баби Маші Поліна встигла посадити кілька грядок і привести до ладу ягідні кущі.
— Нічого, цього року вже як є, а наступного все встигнеш посадити, — заспокоювала її баба Маша.
Коли справи з домом були закінчені, Поліна пішла влаштовуватись на роботу. За фахом місця не знайшлось — у селі не було ательє, та й швейної машинки в неї ще не було. Тож влаштувалась на пошту — не за склом сидіти, а розносити кореспонденцію у три навколишні села.
Видали їй службовий велосипед — і покрутила Поліна педалі: до одного села два кілометри, до іншого — три.
З першої зарплати купила швейну машинку, з другої — оверлок. Почала шити: спершу для себе, потім з’явилися замовники. Небагато, та й село не місто, але потроху її знали вже і в сусідніх селах. Люди приходили.
А через пару років листи вже розносив інший поштар. Поліні цілком вистачало заробітку з шиття і врожаю з городу. Тим паче, що їздити на велосипеді стало важко — вона чекала на первістка від Захара, за якого вийшла заміж.
З батьком і Валентиною Поліна підтримувала зв’язок. Вони приїжджали на весілля, запрошували молодих до міста, та ті відмовились.
— Мій дім тут, — сказала Поліна.
