— Скільки тобі треба? Не соромся. Я готова запропонувати пристойну суму, щоб ти залишила мого сина. Вам же багато не потрібно, правда? Ви ж на смітнику будь-яким грошам радієте — вистачить, щоб усіх друзів смачним обідом нагодувати, зняти собі щось недороге на пару місяців і почати нове життя, якщо це справді те, до чого ти прагнеш. Дружина зі смітника моєму синові не потрібна. Залиш його, а я тобі заплачу. Ми зможемо домовитися. І взагалі… я вже давно знайшла йому варіант кращий. Дівчина з інтелігентної родини, а не зі смітника. Тільки подумати!.. Не думала, що Сашкова звичка тягати з вулиці кошенят і цуценят у підсумку виллється у таке!
Юлія Борисівна вимовила це, не відриваючи погляду від нігтів, вкритих холодним перламутром. Її пальці, прикрашені перснями з діамантами, нетерпляче постукували по столу, ніби відраховували час до моєї відповіді. Вона сиділа у кріслі, оббитому оксамитом кольору витриманого вина, і кожна риса її обличчя — від ідеально вигнутих брів до стиснутих губ — кричала про те, що я тут чужа. Її голос, солодкий, як сироп, але з гірким присмаком отрути, огортав мене, мов павутина. Галина дивилася на неї, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. У горлі пересохло, а пальці, сховані в кишенях пошарпаної куртки, тремтіли. «Смітник». Це слово врізалося у свідомість, як ніж. Вона хотіла закричати, що не просила Сашу рятувати її, що тоді, біля сміттєвого бака, вона просто шукала недоїдки, аби прогодувати стареньку, у якої не було нікого, крім неї. Але голос зрадницьки затремтів, і вона лише міцно стиснула губи, дивлячись, як майбутня свекруха розмахує пачкою купюр, наче це гра у покер, де ставка — її життя.
— Ви хочете заплатити мені, щоб я залишила Сашу? Але ж ми з ним кохаємо одне одного… — нарешті вимовила вона, і голос її прозвучав тонше, ніж хотілося.
— Кохаєте! Пфф… — Юлія Борисівна зневажливо пирхнула, наче відганяючи набридливу муху. — Можеш вішати йому лапшу скільки завгодно, але я ніколи не повірю, що ти його любиш. Прилипла до заможного чоловіка і тягнеш із нього все, що можна. Ти тут три місяці живеш? Кохання у них! За цей час Саша мені жодної копійки не перевів, усе на тебе витрачає!
Галина відчула, як кров приливає до щік. «Три місяці». Вона згадала, як уперше переступила поріг цієї квартири — величезної, з кришталевими люстрами та запахом дорогих квітів. Тоді вона ще не знала, що її життя перевернеться з ніг на голову.
— Я не просила його про це. Саша сам прийняв таке рішення, — прошепотіла вона, але Юлія Борисівна вже не слухала.
— Знаю я добре жіночу натуру. Не просила, але натякала. Думаєш, я в твоєму віці сама так не робила? Та тільки мету ти обрала не ту, королева смітника. Я виховувала сина, щоб він одружився на гідній, а не на такій. Ти себе в дзеркало взагалі бачила? Ти йому зовсім не підходиш. І поки я хочу владнати все мирно, аби мій син не зробив головної помилки в житті й не шкодував потім, що зв’язався з такою…
— Невже я вам чимось нашкодила? — нарешті наважилася відповісти Галина, хоч її голос тремтів.
— Нашкодила!.. Ти ганьбиш мене перед усіма знайомими. Син вирішив одружитися з бабою, яку зустрів на смітнику. Ганьба яка.
Галина заплющила очі. «Смітник». Той день закарбувався в пам’яті, як шрам. Вона стояла біля сміттєвого бака в крижаній листопадовій ночі, тремтячи від холоду й утоми. Вітер рвав із неї старий плащ, а пальці, обмотані ганчірками замість рукавичок, майже не слухалися. Вона шукала недоїдки — не для себе, а для Анни Петрівни, старенької з сусіднього під’їзду, яка вже два тижні не вставала з ліжка. «Якщо не принесу їжі, вона помре», — думала Галина, перевертаючи мішки зі сміттям. Її волосся було скуйовджене, обличчя забруднене, а під очима — темні кола від безсоння. Вона не помітила, як до неї підійшов чоловік.
— Дівчино, вам потрібна якась допомога? Може, нагодувати вас? Вам, мабуть, холодно? Хочете, я дам свою куртку?
Голос був м’яким, як шовк, але Галина здригнулася, ніби її вдарили. «Допомога?» Ніхто не пропонував їй допомоги з часу, коли померла мати. Вона звикла, що люди або щось просять, або забирають. Але цей чоловік — високий, у дорогому пальті, з очима кольору весняного лісу — дивився на неї не зі співчуттям, а з щирим занепокоєнням.
— Ви дуже красива, — сказав він без жодної насмішки. — Якщо не боїтеся, я запропоную піти до мене, приймете душ, і я дам теплий одяг. Він буде трохи завеликий, але хоча б не мерзнутимете.
Галина хотіла відмовитися. «Це пастка. Все так починається», — шепотів внутрішній голос. Але ноги підкошувалися, пальці, змерзлі до оніміння, не могли розстебнути блискавку на старій куртці. Коли він накинув на неї своє пальто, вона відчула запах ванілі та кориці — тепло, яке давно забула.
— Клянуся, що не заподію вам зла. Просто хочу допомогти, — тихо промовив він, і в його очах світилася така чесність, що Галина кивнула, сама не знаючи чому.
У квартирі Сашка пахло корицею і свіжим хлібом. Він посадив її на диван, накрив пледом, а сам пішов на кухню. Галина сиділа, боячись поворухнутися, аби не забруднити білі подушки. «Це сон. Я зараз прокинуся в підвалі, і все буде, як раніше», — думала вона. Але коли Саша повернувся з тарілкою гарячого супу, вона зрозуміла — це реальність.
— Залишайся у мене, — сказав він, дивлячись їй у вічі. — Одна кімната пустує. Я допоможу знайти роботу, а там зможеш встати на ноги…
— Вибач, але я не можу, — похитала головою Галина. — Мене будуть шукати. Я підтримую одну стареньку… мушу принести їй їжу.
— Якщо хочеш, ми разом занесемо їй їжу?
— Не треба, — знову заперечила Галина. — Дякую за допомогу, але я не можу привести тебе туди. Хто знає, чим це закінчиться?
— Тоді давай домовимося зустрітися завтра ввечері. О шостій. Біля зупинки є годинник…
Галина вагалася. «Він сприйме тебе не за ту, ким ти є». Але його погляд був без зневаги, без корисливості. «Може, цього разу все буде інакше?»
Наступного дня вона прийшла на зустріч у випраному Сашковому одязі, що пах лавандою. Він усміхнувся, наче вона прийшла не з нужди, а з небес. Повів її до піцерії, де на столі стояли квіти.
— Не знаю, чому так вийшло… — говорив він. — Але я відчуваю, що мушу допомогти тобі. І якщо не зроблю цього, то все життя картатиму себе. Ліно, прийми мою пропозицію. Ти не така, як здаєшся. Ти варта більшого.
— А якщо не вийде, ти розчаруєшся, виженеш мене, як непотрібного цуцика, і я знову залишуся без притулку?.. — хрипко запитала вона.
— Ні, ніколи. Я допоможу, навіть якщо знадобиться більше часу й сил, ніж здається.
І вона повірила.
А тепер Юлія Борисівна дивилася на неї, як на бруд під нігтями.
— Що, замовкла? Скільки попросиш, щоб зникнути з життя мого сина? Не жаднічай, бо знайду інший спосіб тебе позбутися.
— Я нічого у вас не проситиму, — Галина випрямилася. — Олександр — дорослий чоловік. Любов не купити й не продати. Я справді люблю його, але якщо він вирішить піти, значить, так і має бути.
— Не розумію, про що ви тут балакаєте? — почувся голос від дверей.
Саша стояв у проємі, його обличчя було блідим, а очі — темними від люті.
«Як він так тихо повернувся з роботи?» — Галина здригнулася, дивлячись на чоловіка.
Юлія Борисівна різко зблідла й почала виправдовуватись, мовляв, просто хотіла перевірити реакцію Галини.
— Я все чув із самого початку, мамо, — перебив її Олександр, голос тремтів від обурення. — Це не перевірка, а справжня образа. Навіщо ти дозволяєш собі такі принизливі слова на адресу моєї нареченої? Я кохаю Галину. Це мій вибір. Якщо тобі соромно перед кимось, можеш сказати, що виростила негідного сина, але не смій ображати жінку, яку я обрав. І байдуже, що Ліна поки що не відповіла мені «так».
Для Галини це було наче ковток свіжого повітря — почути правду, а не ті виправдання, що промовляла Юлія Борисівна, розвалившись у кріслі, немов королева на троні. Саша називав її не «Галею», а «Ліною» — вимовляв кожен склад із теплом, наче це було особливе слово, здатне відчинити двері до її серця. Його низький, м’який голос огортав її, як ранковий туман. Але зараз, дивлячись на напружену шию й стиснуті кулаки Олександра, Галина зрозуміла: настав час розбити кригу власної брехні.
— Саш, я не ображена. Все гаразд, — сказала вона, та голос зрадницьки здригнувся.
— Ні, не гаразд, — він стискав підлокітники крісла так, що пальці побіліли. — Мама не має права ставитися до тебе, як до людини другого сорту. Ти нічим не гірша за нас, просто тобі в житті пощастило менше…
— Саш, я повинна зізнатися: увесь цей час я тебе обманювала.
У кімнаті запанувала тиша. Обличчя Олександра зблідло, а Юлія Борисівна, яка досі робила вигляд, що читає журнал, підвела погляд і вп’ялася в Галину, наче гострими шпильками.
— Тільки не кажи, що вирішила послухати маму і кинути мене, вважаючи себе негідною, — благально промовив він, і в його голосі відчувалася така глибока біль, що в Галини защеміло серце.
Він кохав її щиро, не зважаючи на минуле чи матеріальне становище. Йому була потрібна лише вона — її сміх, руки, погляд, у якому він бачив цілий всесвіт. Але зараз цей світ руйнувався.
— Справа не в цьому. Ти дорослий і маєш право сам вирішити, пробачиш ти мене чи підеш. Я не та, за кого себе видавала.
Вона вдихнула, відчуваючи, як повітря пече горло.
— У день нашого знайомства я загубила важливий номер і подумала, що викинула його у сміття. Вискочила надвір прямо під час прибирання і почала нишпорити в контейнері. Тоді почула твій голос…
Вона пам’ятала, як тремтіли руки й калатало серце.
— Я виглядала жахливо, але ти назвав мене красивою. Не знецінив, а підтримав. Я боялася чоловіків і не довіряла їм, тому не хотіла відкриватися, але тягнулася до тебе.
— Хоча й розуміла, що це обман, я продовжила гру, щоб перевірити твої наміри, — тихо промовила вона. — Взяла відпустку, переклала роботу на заступника, бо не могла часто зникати з твоєї квартири. Боялася, але не знаходила слушного моменту, щоб розкритися.
— Я не безхатченко, Саш. У мене є невеликий, але успішний бізнес.
Вона бачила, як на його обличчі змінюються емоції: від шоку до недовіри, а потім — до обережного полегшення.
— Я звикла покладатися лише на себе, але з тобою відчула турботу, якої так бракувало. Саме тому не сказала «так» одразу — хотіла зізнатися, а вже тоді відповісти, якщо ти захочеш одружитися після правди. Після зрад і болю я боялася нових стосунків, але з тобою все було інакше. І тепер я сама почуваюся зрадницею. Чи зможеш ти пробачити?
— Який у тебе бізнес? — втрутилася Юлія Борисівна, та Олександр різко обірвав її:
— Мамо, замовкни.
Він узяв Галину за руки.
— Ти більше ні в чому не брехала?
— Ні. Все, що казала про дитинство і життя, — правда. Я лише приховала, що не живу на вулиці і маю власну справу.
— Тоді я не можу розірвати стосунки через таку дрібницю, — видихнув він. — Мені прикро, що ти не довірилась одразу, але я розумію. Давай домовимося: більше ніякої брехні.
Галина крізь сльози усміхнулася.
— Якщо ти забезпечена, то я не проти вашого шлюбу, — солодким тоном промовила Юлія Борисівна, але Галина вже бачила її наскрізь.
— Мамо, їдь додому. А про твою спробу дати хабар, щоб зруйнувати мої стосунки, поговоримо пізніше, — твердо сказав Олександр.
Галина відчувала, що більше ніколи не боятиметься цієї жінки. Вона пам’ятала, як починала «Еко-Лінію» з переробки вторсировини, ночувала в офісі, продавала останнє, щоб купити матеріали. Але не здавалася.
Саша слухав її історію, не перебиваючи.
— Ти — мій герой, Ліно, — прошепотів він. — Я вдячний, що тоді ти опинилася біля того контейнера.
За три місяці вони одружилися. Весілля було скромним, у простій білій сукні з вишивкою евкаліптового листя. Кільце — з переробленого металу з гравіюванням: «Не сміття, а початок».
Саша став її партнером у бізнесі, допомагав із логістикою та ідеями. Їхнє кохання пройшло крізь вогонь недовіри й стало тільки сильнішим. Галина більше не ховала своїх шрамів, а Юлія Борисівна час від часу телефонувала, але довіру відновити так і не змогла.
І коли Олександр казав: «Ти — мій смітник, у якому я знайшов скарб», — вона сміялася й цілувала його в шрам над бровою, пам’ятаючи: правда — це не те, що ховають, а те, що проростає навіть крізь асфальт.
