Григорій нервово походжав по своїй просторій кімнаті, обставленій агресивною, позбавленою смаку розкішшю — тією самою, яку він обожнював і яку зневажала його дружина Марина. Але зараз йому було абсолютно байдуже до інтер’єру. В голові постійно крутилася думка — ідеальний, як йому здавалося, план, який мав зробити його єдиним повноправним власником усього, що належало Марині. Проте нещодавно в цьому плані виявилася прикра, майже неймовірна помилка.
Одружився він не з любові. Це почуття йому було чуже. Ним керували холодні, прораховані мотиви — влада і гроші. Для нього Марина була не більше ніж золота жила: успішна, розумна, але надто довірлива жінка. Вона бачила в ньому опору, захист після важких років самотності, коли одна виховувала доньку. А він сприймав її як об’єкт, який треба взяти під контроль.
Єдиною перешкодою з самого початку була Ліза — її донька. Дівчинка з проникливим поглядом, надто серйозним як на її вік. Здавалося, вона бачить крізь маску ввічливості та удаваної турботи, відчуває порожнечу всередині Григорія. Її мовчазна недовіра дратувала його більше за будь-які відкриті звинувачення.
Думки знову повернулися до аварії. Він і досі пам’ятав металевий присмак тріумфу, коли почув по телефону, що машина Марини злетіла з дороги. Гальма — банальна й акуратна поломка, організована за хорошу суму. Все мало пройти швидко й чисто. Але Ліза… Чортова дівчисько в останню мить відмовилась їхати з матір’ю, пославшись на іспити. Залишилась удома. Жива. Здорова. І, швидше за все, вже про все здогадалась.
Григорія лютило навіть те, що бізнес Марини продовжував працювати, незважаючи на її кому. Фірма функціонувала, як годинник, завдяки її заступнику та працівникам, які відверто його недолюблювали. Він вже уявляв, як зайде до кабінету Марини, сяде в її крісло і одним розчерком пера позвільняє всіх цих вірних їй людей.
Задзвонив телефон. Він зняв трубку, вже знаючи, хто дзвонить.
— Ну? — різко кинув він.
У слухавці почувся невпевнений голос із виправданнями. Його люди знову не впоралися.
— Ніде немає, Григорію Ігоровичу. Ні на вокзалах, ні в аеропортах. Карткою не користується, телефон вимкнений.
Григорій стис трубку так сильно, що аж пальці побіліли. Усередині кипіла лють. На бездарних найманців. На вперту дівчину. На власне безсилля. Він був так близько, а ця дрібна проблема могла все зруйнувати. Її треба знайти. Терміново. І зробити так, щоб вона більше ніколи нічого не сказала.
Ліза сиділа в старенькому, гудячому приміському автобусі, притулившись чолом до холодного скла вікна. Вона їхала вже кілька годин, змінюючи маршрути, як заєць, що рятується від хортів. Кожен різкий звук змушував її здригатись. Сльози, які вона лила вночі, давно висохли. Залишилися лише страх за маму і крижана рішучість. Вона мусить це зробити. Заради мами.
Тиждень тому, ще до аварії, між нею та матір’ю відбулася дивна, але важлива розмова. Її несподівано почала сама Марина. За вечірнім чаєм вона відклала чашку, довго й сумно дивилася на доньку.
— Розумієш, Лізо, я не завжди була такою сильною і зібраною, — тихо сказала вона. — Колись я була просто закоханою дівчиною.
І розповіла про Павла — батька Лізи. Про те, як сильно вони кохали один одного, як гуляли до ранку, як палко сперечались і як гордість не дозволила пробачити помилки. Про те, як їх розвела підступна інтрига найкращої подруги, яка була закохана в Павла. Марина повірила побаченому, не дослухавши. А він, не менш гордий, просто пішов.
Наприкінці розмови мама передала Лізі згорнутий аркуш.
— Ось його адреса. Нещодавно дізналася, де він живе. Це село, далеко звідси. Візьми. Раптом знадобиться.
Тоді Ліза не надала тому значення. «Що може трапитися?» — думала вона. Але тепер, згадуючи переможну усмішку Григорія після звістки про аварію, вона все зрозуміла. Це був саме той випадок. І тепер цей клаптик паперу став її єдиною надією. Єдиним шансом врятувати маму від людини, яку вона сама впустила в їхнє життя.
Дорога виснажила Лізу до краю. Село зустріло її тишею, запахом вологої землі та перекошеними парканами. Вечір вже накривав вулиці. Десь у далечині гавкала собака. Ліза стояла посеред забутого Богом куточка, самотня, виснажена. Втома стискала ноги, шлунок болів від голоду, але зупинятися вона не мала права. Вона мусила йти до кінця.
Озирнувшись, вона помітила біля колодязя старого чоловіка в потертій ушанці, який повільно набирав воду. Він здався їй добрим. Зібравши останні сили, Ліза підійшла ближче.
— Добрий вечір… Перепрошую… — голос затремтів, але вона трималася. — Ви не підкажете, як знайти Павла Савельєва?
Старий обережно поставив відро, випрямився, зіщулився й уважно оглянув дівчину.
— Савельєв? Павло? — задумливо почухав підборіддя. — Та нє, дівчино, не знаю такого. Є тут Савельєви, звісно, але там переважно Івани, Степани… А от Павла не згадаю.
Серце Лізи стислося. Холод пробігся по спині, а в горлі застряг клубок відчаю. Невже вона помилилася? Приїхала не туди? Мама переплутала адресу? Що тепер робити?
— Але ж… він має бути тут, — ледве прошепотіла вона, відчуваючи, як очі наповнюються сльозами. — Павло Андрійович Савельєв.
Старий раптом грюкнув себе по лобі, аж шапка зсунулася набік.
— Ох же я старий дурень! Андрійович? Та звісно знаю! Так би одразу й казала! Він у нас лікар. Людина золота, руки — просто скарб. Всю округу лікує.
І в ту ж мить хвиля полегшення накрила Лізу з головою. Ноги підкосилися, вона ледь встояла, вчепившись у край колодязя.
— Лікар?.. — перепитала вона, все ще не вірячи…
— Ще б пак! Он там, за поворотом, бачиш кам’яну будівлю? Це й є наша лікарня. Він, найімовірніше, зараз саме там. Йди прямо стежкою — не заблукаєш.
Подякувавши дідусеві щиро, хоч і трохи розгублено, Ліза побігла вказаним напрямком. Вона більше не відчувала ані втоми, ані голоду. Була лише пекуча потреба прискорити час — кожна хвилина могла виявитися вирішальною.
Біля входу до невеликої лікарні вона його побачила. Він розмовляв із жінкою, і Ліза, зупинившись, перевела подих і просто подивилась на нього. Високий, плечистий, з коротким сивуватим волоссям. У ньому було щось спокійне й надійне. Хоч він і зовсім не схожий на того, ким був на старому фото в маминому альбомі, Ліза відразу відчула: це він. Її батько. Жодного сумніву.
Вона зробила крок уперед і перервала їхню розмову. Жінка здивовано поглянула на неї й мовчки відійшла. Павло обернувся. В його очах — таких самих, як у Лізи — промайнуло здивування.
— Вам допомогти?
Ліза глибоко вдихнула. Відкинула хвилювання й заготовлені фрази.
— Я Ліза. Ваша донька. І моїй мамі, Марині, загрожує небезпека. Я більше не знаю, до кого звернутися.
Павло застиг. На його обличчі відбилися подив, шок, біль і якась тривожна розгубленість. Він вдивлявся в риси дівчини — знайома лінія очей, форма губ, навіть міміка. Немов постала перед ним тінь минулого — жінки, яку колись кохав до болю. Чим довше дивився, тим виразніше усвідомлював: це правда.
Шок змінився концентрацією. Увімкнувся інстинкт лікаря — того, хто знає, як діяти в критичний момент. Він обережно взяв Лізу під лікоть, його дотик був упевненим і заспокійливим.
— Добре, — твердо мовив він, ведучи її в кабінет. — Розповідай усе по порядку.
Тим часом за сотні кілометрів у міській клініці Григорій розслаблено сидів у кабінеті лікаря, закинувши ногу на ногу. Задоволена усмішка не сходила з його обличчя.
— Давайте без зайвих балачок, — тихо кинув він, поклавши на стіл товстий конверт. — Марина вже не сприймає реальність. Мозок мертвий, тіла лишилися тільки рефлекси. Ми обидва це розуміємо. Навіщо продовжувати фарс? І мені, і вам стане легше.
Лікар — чоловік середнього віку з втомленим поглядом — здригнувся. Він переводив очі з конверта на вікно, за яким блищали вогні нічного міста.
— Я не можу… Це суперечить усьому, у що я вірю…
— Принципами не наїсися, — злегка посміхнувся Григорій. — А тут вистачить і на родину, і на будиночок біля моря. Одна кнопка. Системна помилка. Усі підтвердять. Подумайте.
Лікар вагався. Його погляд не відривався від купюр. Григорій бачив — боротьба вже майже завершена. Він підвівся.
— Чекаю дзвінка, — кинув він на прощання і вийшов, передчуваючи перемогу.
Та близько третьої ночі його розбудив телефон. Потягнувшись, він усміхнувся в темряву, очікуючи бажаних новин.
— Так, слухаю, — сонно відповів.
Замість очікуваних слів пролунала паніка:
— Григорію Ігоровичу! Її нема! Вона зникла!
— Що?! — він схопився на ліжку. — Як зникла?!
— Просто зникла! Палата порожня! Усе перевірили!
Через пів години він був у лікарні, де панувала паніка. Поліція, стривожений персонал, хаос. Камери, як на зло, не працювали — «профілактика». Єдиний охоронець, від якого тхнуло алкоголем, белькотів про чоловіка в чорному джипі, який пригостив його медовухою. Потім він «трохи подрімав».
Григорій слухав, як земля йде з-під ніг. Його обвели. Він програв.
Марина повільно поверталася зі світу мороку. Перше, що прийшло — спогад: світло, удар, біль і обличчя Григорія, викривлене тріумфом, а не жахом. Зрада. Вона зрозуміла все в ту мить, коли втрачала свідомість. І тепер той самий страх накрив її знову. Вона спробувала поворухнутися, але тіло не слухалося. Лише хрипкий шепіт злетів з вуст:
— Ліза…
— Тихо. Вона в безпеці.
Чоловічий голос, знайомий і спокійний, прорвався крізь її тривогу. Вона насилу відкрила очі. Спочатку — туман, потім з’явилися чіткі обриси. Перед нею стояв Павло. Старший, сивіший, але такий самий — добрий і уважний. Вона не вірила очам. Здавалося, це марево або сон.
— Павле? — прошепотіла вона.
Він усміхнувся. У кутиках його очей з’явилися зморшки.
— Я тут. Ти в безпеці. Ми тебе врятували. Ти в селі Салоніки, в моїй лікарні.
Його голос був, як тепла ковдра у зимовий день. Вона нічого не розуміла, але відчувала головне — тепер їй нічого не загрожує. Поглянувши ще раз, вона заплющила очі й впала в сон. Але цього разу — спокійний, з ледь помітною усмішкою.
—
Григорій вирішив: втеча Мариною навіть на краще. Тепер не треба чекати — можна починати оформлення статусу зниклої безвісти. А це майже автоматичний доступ до спадку. Щоб відзначити майбутнє багатство, він влаштував гучну вечірку: гучна музика, шампанське лилося рікою.
Але посеред усього цього гамору двері відчинилися, і на порозі з’явилися поліцейські.
— Григорію Ігоровичу, ви заарештовані за підозрою у замаху на вбивство.
Музика обірвалась. Усі подивились на господаря. З-за спин поліцейських вийшла Ліза. Схрестивши руки, вона дивилася на Григорія з холодною зневагою — і вперше в житті без страху.
Коли наручники клацнули на його зап’ястках, він пробурмотів:
— Даремно радієш, гадина. Твоя мамаша все одно довго не протягне. Десь у канаві здохне.
Ліза навіть не кліпнула. Спокійно подивившись йому в очі, відповіла:
— Не діждешся. Мама жива. Здорова. І скоро виходить заміж. За мого тата.
Пів року потому. Сонячний день огортав село лагідним світлом. Марина, повністю відновившись, сиділа на веранді дому Павла, сперечаючись із ним — легко, жартома. Її очі світилися щастям, а обличчя сяяло здоров’ям.
— Пашо, я не можу залишитися тут назавжди. У місті бізнес, друзі…
— А я не можу кинути пацієнтів, — вперто відповів Павло. — До того ж, повітря тут зовсім інше.
Їхню дискусію перервала Ліза, яка вийшла на веранду з тацею, де стояв чайник і чашки.
— Як діти, чесне слово, — похитала вона головою, дивлячись на них із лагідною посмішкою.
Павло й Марина переглянулись — і засміялись одночасно. Вона мала рацію. Але це було чудово.
— Гаразд, — Павло обійняв Марину. — Компроміс: тиждень у місті, тиждень тут.
— Домовились, — усміхнулась вона й поцілувала його.
Ліза спостерігала за ними, відчуваючи, як серце наповнюється теплом. Все стало на свої місця. Вона знову мала сім’ю. Справжню. Люблячу. Єдину. Таку, про яку колись навіть не мріяла.
