Сергій стояв біля вікна, машинально перебираючи в руках в’язку ключів. Квартира, що раніше здавалася затісною для чотирьох, тепер гнітила порожнечею. Три дні тому Галина забрала дітей і пішла.
Просто пішла. Без криків, без істерик, наче так і мало бути. Лише записка на столі: «Пробач, але так більше неможливо. Ми їдемо».
— Ну і катись! — прошипів він крізь зуби, швирнувши ключі на підвіконня. — Велике діло! Без вас навіть спокійніше буде.
Та спокою не було. Всередині все клекотіло від злості й нерозуміння. Як вона могла? Після стількох років? Він же все для них робив — працював без упину, забезпечував, створював умови. А вона? Забрала дітей і зникла, наче їхнє життя нічого не вартувало.
Телефон мовчав. Дашка й Вітька мов крізь землю провалилися. Сергій намагався додзвонитися, але їхні номери були недоступні. Родичі Галини також не відповідали — певно, усі змовилися.
— Та й будь ласка! — вигукнув він у порожнечу квартири. — Думаєте, я побіжу шукати? Не дочекаєтесь!
Увечері після роботи Сергій уперше за багато років зайшов у супермаркет. Раніше всі покупки робила Галина, він лише давав гроші. Тепер, блукаючи між полицями, почувався розгубленим.
— Щось підказати? — співчутливо запитала молода продавчиня.
— Впораюсь, — буркнув він, хапаючи перші-ліпші напівфабрикати.
Вдома звично крикнув: «Я прийшов!» — і осікся. Відповісти нікому. Ліжко Віті акуратно застелене, на столі Дашки — забутий підручник з фізики. Сергій машинально відкрив холодильник, дістав заморожену піцу.
— От і чудово, — сказав уголос. — Ніхто не нудить над вухом про «шкідливу їжу».
Але піца здавалася прісною, а квартира — нестерпно тихою. Вночі довго крутився, прислухаючись до порожнечі. Не вистачало звичного сопіння Віті за стіною, шелесту сторінок — Дашка любила читати до пізна. Не вистачало теплого дихання Галини поруч.
Дні потягнулися одноманітною низкою.
Сергій поринув у роботу з головою, засиджувався в офісі до пізньої ночі. Дома чекала лише тиша і холодна вечеря з доставки. Колеги помічали зміни, але питань не ставили — він завжди тримав особисте життя під замком.
— Сергію Вікторовичу, може, вже додому? — несміливо спитала секретарка Люда близько десятої вечора. — Ви вже третій день засижуєтесь…
— Робота не чекає, — відрізав він, не відриваючи очей від монітора.
Лише вдома, в темряві порожньої квартири, накочувало. Спогади приходили непроханими: ось Вітька робить перші кроки, ось Дашка отримує п’ятірку з англійської, ось Галина зустрічає його з роботи в новій сукні… Коли він востаннє казав їм щось по-справжньому важливе? Не про гроші чи навчання — просто про любов?
Місяць потому він випадково знайшов старий фотоальбом. Їхнє перше літо разом — молоді, щасливі. Галина в білому сарафані годує голубів, сміється, закинувши голову назад. Коли вона перестала так сміятися? Коли їхнє життя перетворилося на нескінченний день бабака: робота-додому-робота?
— Міг би й подзвонити, — дорікнула якось мати. — Внуки, мабуть, сумують.
— То ти знаєш, де вони? — вибухнув Сергій.
— Знаю. Але не скажу. Сам винен, синочку. Довів жінку.
— Я?! Та я горбатився, щоб у них усе було!
— А любов? А увага? Грошима не все заміниш.
Він кинув слухавку. Дурниці якісь — любов, увага… Але черв’як сумніву вже точив зсередини. А може, й справді щось упустив? Може, треба було думати не тільки про побут?
Якось у супермаркеті він побачив жінку, схожу на Галину. Те саме бежеве пальто, така ж хода… Серце стиснулося, він кинувся слідом, розштовхуючи людей. Але то була не вона.
— Вибачте, переплутав, — пробурмотів, почуваючись останнім дурнем.
А вночі вперше за тридцять років заплакав, уткнувшись у подушку. Без них його життя розвалилося, як картковий будиночок. Але визнати це було страшно навіть перед самим собою.
Рік пролетів як один довгий день.
Сергій постарів, осунувся, в сивині побільшало. Колеги шепотілися, що трудоголік зовсім з’їхав з глузду — тепер він не просто засиджувався на роботі, а часто ночував в офісі.
Того дня він зайшов у новий торговий центр неподалік офісу. Блукав між рядами, машинально складав продукти до кошика, коли почув знайомий дзвінкий сміх. Серце пропустило удар.
— Мам, дивись які кросівки! — долинув голос, від якого затремтіли руки. — Можна приміряти?
В іншому кінці залу стояла Галина. Поруч — висока дівчина з волоссям, зібраним у хвіст. Дашка? Невже це його мала Дашка? А трохи далі — підліток, майже в маму зростом… Вітька?
Сергій застиг, не в змозі поворухнутись. Рік самотності, рік глухої туги — і ось вони, за три кроки. Живі, справжні, такі рідні і водночас вже чужі.
— Тату? — першим його побачив Вітя. У голосі хлопчика прозвучали і здивування, і обережність.
Галина повернулася. Їхні погляди зустрілися. Вона схудла, в куточках очей з’явилися нові зморшки. Але трималася рівно, з гідністю.
— Привіт, Сергію, — тихо мовила вона.
— Я… — голос затремтів. — Ви… як ви?
— Живемо. Потроху, — відповіла спокійно.
Дашка демонстративно відвернулася, удаючи, що розглядає вітрину. Вітя переминався з ноги на ногу, не знаючи, як реагувати.
— Можна… поговорити з вами? Хоча б кілька хвилин?
— Навіщо? — у голосі доньки дзвінко прозвучав метал. — Рік мовчав, а тепер раптом згадав?
— Дашо! — зупинила її Галина. — Не тут.
— А де? — дівчина розвернулась і подивилася батькові в очі. — Я дзвонила тобі місяцями — жодного разу не взяв слухавку. На день народження Віті тебе не цікавило. А тепер що — раптом проснувся?
Сергій стояв, немов обпалений правдою її слів. Справді, він сам закрився від них. Гордий, ображений, наляканий — тоді все змішалося в отруйний коктейль.
— Я… я помилявся, — нарешті видавив із себе. Слова, які ніколи раніше не вимовляв, давались надзвичайно важко. — Пробачте мені. Усі.
Вітя наблизився, в його очах промайнуло щось беззахисне, дитяче:
— Тату, ти серйозно? Це ти справді вибачаєшся чи просто слова?
— Справді, сину. Я довго думав. Увесь цей рік.
Галина уважно дивилася на нього. Зникла колишня самовпевненість. Перед нею стояв інший — втомлений, посивілий чоловік.
— Може, присядемо десь? — несподівано лагідно запропонувала. — Тут на другому поверсі є кафе.
У кафе було малолюдно. Вони сіли за столик в кутку. Замовили чай, тістечка. Даша ще мовчала, але вже не відверталася.
— Ти схуд, — зазначила Галина.
— А ти… ти така ж гарна, — вирвалося в Сергія.
— Мамо, може, підемо додому? — Даша нервово м’яла серветку. — Навіщо це все?
— Почекай, — Галина накрила її руку своєю. — Дай батькові сказати.
— Я знаю, що був неправий, — почав Сергій, дивлячись у чашку. — Я думав, що достатньо приносити гроші, вирішувати побутові справи. А вам… вам потрібно було, щоб я був поруч. Щоб слухав, розумів, був частиною вашого життя.
— Ти ніколи не приходив на мої виступи, — тихо мовив Вітя. — А я чекав.
— І на мій випускний не прийшов, — додала Даша. — Сказав, що нарада.
— Я все проґавив, — підвів очі Сергій, у них блиснули сльози. — Ваше дитинство, ваші перемоги і поразки. Галю… пам’ятаєш, як ми познайомились?
— У парку, — трохи всміхнулася вона. — Ти годував голубів і розповідав їм про свої мрії. Я подумала — який дивний і щирий чоловік.
— А потім я перестав бути щирим. Замкнувся у звітах і графіках.
Даша вперше подивилася на нього без злості:
— Знаєш, тату, я вступила в університет. На журналістику.
— Справді? — його обличчя просвітліло. — Ти завжди гарно писала…
— А я на баскетбол записався, — мовив Вітя. — Тренер каже, є потенціал.
Сергій слухав жадібно, боячись пропустити бодай слово. Діти поступово теплішали. Галина мовчки спостерігала.
— Можна… іноді бачитися? — обережно запитав він. — Я не прошу повернутись. Просто… бути поряд. Знайомитися з вами наново.
— А ти знов не зникнеш? — у голосі Даші ще лунало недовіра.
— Ні. Клянуся. Я багато переосмислив. Зрозумів, що гроші — ніщо без родини.
— Мам? — Вітя поглянув на Галину.
Вона трохи помовчала, а потім повільно мовила:
— У Віті через тиждень змагання. Якщо хочеш — приходь вболівати.
— Справді можна? — очі хлопця загорілися.
— Я прийду, — твердо відповів Сергій.
Тиждень тягнувся вічністю. Він уперше за рік взяв вихідний, купив новий костюм. Хотів бути гідним на очах сина.
У спортзалі було гамірно. Він озирнувся — в третьому ряду побачив знайомі обличчя. Галина помахала рукою:
— Ми тут!
— Тату, ти справді прийшов! — Вітя вибіг у формі, очі світилися.
— Звісно, сину. Успіхів тобі!
Дашка сиділа поруч з мамою, час від часу кидала погляд на батька. В ньому щось змінилося — можливо, м’якість у погляді чи спокій у рисах.
— Наш виходить! — вигукнула Галина, коли Вітя вийшов на майданчик.
Сергій так хвилювався, що долоні стали вологими. Син грав чудово. Трибуни шаленіли, коли той закинув вирішальний м’яч.
— Молодець! — Сергій підскочив і плескав.
Після гри вони разом зайшли в кафе. Вітя, червоний від емоцій, розповідав про матч. Дашка сміялась, піддражнюючи. Галина усміхалась, дивлячись на дітей.
— Дякую, що дозволила прийти, — тихо мовив Сергій, коли залишилися вдвох.
— Ти змінився, — уважно подивилася на нього. — Став справжнім.
— За цей рік я зрозумів, як безглуздо було гнатися за кар’єрою, втрачаючи головне.
— Знаєш, — після паузи мовила Галина, — діти сумували за тобою. Особливо Вітя.
— А ти?
— І я… теж сумувала. Як не крути.
Їхні зустрічі стали регулярними. Щонеділі Сергій гуляв з Вітею, слухав Дашині вірші, навчався бути батьком. Галина спостерігала з обережною надією.
— Уявляєш, тату, — якось сказала Даша, — мій репортаж надрукували у студентській газеті.
— Обов’язково прочитаю. Про що писала?
— Про те, як важливо чути одне одного. Як легко втратити зв’язок — і як важко його відновити.
Запала тиша. Всі знали, про що насправді її текст.
— А знаєте, — сказав Вітя, — я радий, що ми знову разом. Хоч і не під одним дахом.
Галина витерла сльозу:
— Ми всі раді, сину.
Ввечері Сергій наважився:
— Галю, може… спробуємо знову? Я не прошу одразу все. Просто — спочатку.
— Ти справді цього хочеш?
— Найбільше у світі. Без вас усе порожнє.
— А робота? Вона ж завжди була понад усе.
— Я звільнився минулого тижня. Знайшов іншу — з нормальним графіком. Щоб бути вдома до шостої.
Галина мовчала. Сергій додав:
— Не кваплю. Просто дозволь усе виправити.
— Знаєш, — тихо сказала вона, — іноді треба щось втратити, щоб зрозуміти його цінність.
Діти мовчки слухали. Дашка міцно тримала брата за руку.
— Я не прошу повернутись одразу, — обережно взяв її за руку. — Давай спробуємо з малого. Як колись?
— До парку? Погодувати голубів?
— І розповісти їм про мрії, — усміхнувся він.
— Ура! — вигукнув Вітя. — Ви спробуєте!
— Спробуємо, — кивнула Галина. — Але тепер усе буде по-іншому. Правда, Сергію?
— Правда. Я більше не втрачу головного.
— А можна я про це напишу? — запитала Даша. — Про те, як любов сильніша за образи.
— Пиши, доню. Але обов’язково з щасливим фіналом.
Вони стояли вчотирьох, обійнявшись. І кожен знав — життя дає їм другий шанс. Стати справжньою родиною, де головне — не гроші і не посади, а любов, взаємність і присутність одне в одного.
— До речі, — згадав Сергій, — у мене нова мрія.
— Яка? — запитала Галина.
— Навчитися бути щасливим. Із вами.
Сніжинки кружляли в світлі ліхтарів, осідаючи на їхні плечі. Попереду — нове життя. І цього разу вони знали: головне — не загубити одне одного.
