Зайшов у свою двокімнатну холостяцьку квартиру. Добре, що встиг її купити ще до шлюбу, а дітей так і не було ні після першого, ні після другого розлучення.
Розслаблено сів на диван.
Раптом задзвонив телефон. Усміхнувся, глянувши на екран:
— Привіт, мамо! Як здоров’я?
— Все нормально. Синку, коли приїдеш? На Восьме березня заскочив і одразу поїхав, а зараз уже липень. Батькові допоміг би по господарству.
— Приїду…
— Машина ж у тебе під вікном, сідай і приїжджай просто зараз!
— Сьогодні не вийде. Ми з друзями трохи відзначили п’ятницю. За кермо сідати не буду.
— Щось занадто часто ви там, у своїй поліції, святкуєте.
— Ми ж такі самі люди, як і всі.
— Синку, а що у тебе з другою дружиною? Так і не помирилися?
— І не помиримося. Мамо, рік уже минув.
— Глібе, ти вже двічі був одружений, обидві пішли від тебе. Внуків ми так і не дочекалися.
— Все, мамо, завтра вранці приїду, поговоримо.
Звісно, майор Болдінов міг би приїхати й сьогодні. Хто б його зупинив? Але день видався важким, хотілося просто полежати на дивані й відпочити.
Ліг і не помітив, як заснув.
Прокинувся від дзвінка телефону. Глянув на екран і важко зітхнув:
— Слухаю.
— Виїжджай! Бійка у квартирі. Зараз скину адресу, криміналіст уже в дорозі.
— Побутова сутичка?
— Скоріше навпаки. Жінка викликала швидку, каже, що вдарила чоловіка. Лікарі передали нам. За тобою машину вислав. Ви ж сьогодні святкували.
Гліб прибув на місце події. Нічого складного — типова побутова сварка. Чоловікові, щоправда, дісталося добряче.
Закінчивши з формальностями, вирішив піти додому пішки. Було вже далеко за північ, тож прогулянка перед сном здалася хорошою ідеєю.
Коли підійшов до свого будинку, в тіні дерев помітив трьох хлопців, які оточили дівчину. Вона явно злякана, а зважаючи на пізній час, ситуація виглядала підозрілою.
— Ну-ка, розбіглися!
Для переконливості роздав кілька запотиличників. Помітивши його міцну статуру, хлопці зрозуміли, що краще не сперечатися й швидко зникли.
Суворим голосом звернувся до дівчини:
— Як тебе звати?
— Катя.
— Чому вештаєшся по ночах? Швидко додому!
— Не хочу додому!
— Це ще що за історія?
— Батько отримав зарплату, тепер ці вихідні він питиме разом з мамою. Ще й їхній приятель у гості прийшов, а квартира у нас однокімнатна.
— І що, збираєшся всю ніч на вулиці провести?
— Не знаю.
— Де живеш? — запитав Гліб.
— Біля кінотеатру «Мир».
— Це далеко. Як сюди потрапила?
— Хотіла у подруги переночувати, але її вдома не було, — дівчина дивилася на нього з надією, що цей дядько не залишить її одну вночі на вулиці.
— Перед тим, як іти, подзвонила б по телефону.
— У мене на рахунку немає грошей.
Гліб замислився. Що з нею робити? Відправити у соціальний притулок для безхатьків, що більше схожий на гуртожиток? Начебто, дівчина нормальна. Йти до її батьків розбиратися? В першу годину ночі?
— Ходімо до мене! — рішуче сказав він. — Не бійся, не чіпатиму! Завтра розберемося. Я — Гліб.
— А я — Катя!
Схоже, такий варіант її влаштовував. Вона кивнула й пішла за ним.
Будинок був поруч, і через десять хвилин вони вже зайшли до квартири. І тільки тоді Гліб усвідомив: «А якщо хтось дізнається, що вона ночувала у мене? Краще б я її додому відвіз. Але тепер уже не виженеш».
Важко зітхнув і запитав:
— Скільки тобі років?
— Сімнадцять.
— Зараз вип’ємо чаю і спати, — твердо сказав він.
Катя уважно оглянула кімнату, кинула погляд на вішалку й раптом усміхнулася.
«От тобі й маєш! — подумав Гліб. — Здається, переконалася, що я не одружений».
Він пішов на кухню, увімкнув електрочайник і зазирнув у холодильник у пошуках чогось їстівного. Катя підійшла ближче:
— Глібе, давайте я вечерю приготую!
— У мене в холодильнику особливо нічого немає.
— Я звикла готувати з нічого.
— Ну, спробуй!
Йому навіть стало цікаво, що в неї вийде.
За пів години вони вже пили чай із солодкими грінками, які виявилися доволі смачними й зникли майже миттєво.
— Глібе, вам сподобалися грінки? — з хвилюванням у голосі запитала юна господиня.
— Дуже сподобалися!
— Я вам завтра вранці ще приготую.
— Все! Лягай спати! Спальня твоя.
— Зараз на кухні приберу!
Незабаром Катя з’явилася в кімнаті, де господар або дивився, або робив вигляд, що дивиться телевізор.
— Глібе, можна помитися? — здавалося, вона була готова вимовляти це ім’я щохвилини.
— Мийся.
— Дякую!
— Так, Катю, — підійшов до шафи. — Подивись, там є якийсь жіночий одяг.
— Ви одружені?
— Від останньої дружини залишилося. Викинути все руки не доходять.
Кімнати у Гліба були прохідні, і за пів години Катя з’явилася в його кімнаті в халатику, у якому колись ходила його колишня дружина. Зупинилася, ніби чекаючи рішення. Гліб вказав пальцем на іншу кімнату й наказав:
— Іди спати!
Сам швидко прийняв душ, ліг на диван і, трохи поворочавшись, заснув.
Вранці його розбудило якесь дзенькання з кухні. Згадав учорашній вечір і початок ночі, і мимоволі усміхнувся.
Умився й зайшов на кухню. На столі вже стояли грінки та кава, а на обличчі дівчини світилася радісна усмішка.
— Глібе, сідайте снідати!
— Дякую! — схвально кивнув він. — Ти теж сідай!
Коли Катя влаштувалася за столом, Гліб почав викладати план на день:
— Зараз поїду до батьків. По дорозі завезу тебе додому й поговорю з твоїми рідними, поки ще по-доброму.
— Вони не зрозуміють, — насупилася Катя, яка зовсім не хотіла повертатися додому.
— Не зрозуміють — значить, буде по-поганому.
Гліб підійшов до своєї машини, відкрив передні дверцята й суворо промовив:
— Сідай!
Але для дівчини ці слова прозвучали як найкраща музика.
Усю дорогу вона захоплено дивилася на свого супутника. Але щойно вони під’їхали до її будинку, настрій Кати відразу зіпсувався.
Коли вони підійшли до дверей квартири, вона невпевнено прошепотіла:
— Там, напевно, татків друг. Він завжди кулаками розмахує.
— Відчиняй!
Зайшли у захаращену квартиру, але видно було, що іноді тут все ж прибирають.
З кухні вийшла господиня, здивовано подивилася на доньку та незнайомого чоловіка й перелякано кивнула:
— Добрий день!
З кімнати вийшли двоє чоловіків із важкого похмілля.
— Ти хто такий? — самовпевнено запитав один із них, що йшов попереду.
— Катю, хто з них твій батько? — запитав Гліб.
— Ось цей, другий.
Гліб різко схопив першого за комір і трохи підняв:
— Ще раз тебе тут побачу — не ображайся!
Чоловік вилетів за двері. Дівчина взяла його черевики й кинула слідом за господарем.
Гліб дістав посвідчення й представився:
— Майор Болдінов, поліція!
Почекав, поки ті отямляться, і запитав:
— Чому ви так ставитеся до своєї доньки?
— Ми… ми… нам зарплату перевели…
— Ще раз дізнаюся, що ви образили Катю… — зробивши паузу, додав уже дружньо: — Сподіваюся, цього більше не станеться. Ви мене зрозуміли?
— Так, — хором відповіли батьки й заметушилися.
— До побачення. Катю! — Гліб усміхнувся дівчині й вийшов.
Весь день він допомагав батькові по господарству.
Увесь вечір мати дорікала йому за те, що він такий непутящий, що вже дві дружини від нього пішли, що скоро вони з батьком вийдуть на пенсію, а онуків так і не дочекалися.
Вислухавши нотації, Гліб відправився спати. Незважаючи на сільську тишу й втому, одразу заснути не вдалося. В пам’яті знову спливли спогади про його життя з першою та другою дружинами.
З першою вони зійшлися, коли йому було двадцять п’ять, а їй — лише вісімнадцять, вона ще навчалася в інституті. Жили небагато, почалися докори, які з кожним днем дратували все більше. Зрештою розлучилися. Колишня дружина знайшла багатого старого й поїхала з ним. Точніше, спочатку знайшла, а потім розлучилася.
Другий шлюб також був із молодою дівчиною. Незважаючи на його похмурість, її приваблювала його романтичність. Можливо, через атлетичну статуру й безстрашність. Але згодом романтика розвіялася, і дружина почала скаржитися на нестачу грошей, брак уваги. Дітей вона також заводити не поспішала.
А потім сталося зовсім вже неймовірне. Гліб застав її з коханцем, і дісталося обом. Через місяць вони розлучилися. Бажання одружуватися втретє більше не виникало.
Так і заснув, а снилася йому Катя, яка поралася на його кухні, така юна й гарна.
Закінчилися вихідні, і розпочався новий робочий тиждень. У понеділок завжди більше роботи, треба закрити справи за неділю.
Повертався додому пізно, вийшов з машини, попрямував до під’їзду і… побачив Катю, що кинулася йому назустріч з пакетом у руках.
— Вітаю, Глебе!
— Катю, що сталося? – але, поглянувши на її сяюче обличчя, усе зрозумів.
— Просто хотіла вас побачити, — затараторила вона, ніби боялася, що її зараз виженуть додому. — Дозвольте, я приготую вам вечерю!
— Заходь! – відкрив двері під’їзду.
Мовчки дійшли до його квартири. Побачивши, що дівчина трохи розгубилася, він усміхнувся:
— Іди, готуй, якщо вже пообіцяла!
— Зараз! – її обличчя знову засяяло, і вона стрімголов кинулася на кухню.
А сам господар попрямував у ванну кімнату.
«Скільки ж вона мене чекала? У нормальних людей зміна закінчується о четвертій, нехай о п’ятій. Отже, чекала понад дві години. Треба якось усе їй пояснити».
Помив руки, зайшов на кухню, сів на стілець і поставив перше, що спало на думку:
— Катю, батьки тебе не кривдять?
— Ні, вчора вони майже не пили, а сьогодні на роботу пішли, та й татів друг зовсім не з’являється, — і раптом запитала: — Я у вас у холодильнику знайшла фарш. Ви макарони по-флотськи любите?
— Не знаю. Кілька разів намагався їх приготувати, виходило не дуже… Я з фаршу котлети смажу.
— Зараз зроблю вам дуже смачні, і швидко.
Зі свого пакета вона дістала якісь приправи. Замайоріли ножі та ложки. Чомусь Глебу не хотілося говорити про серйозне, хотілося просто сидіти і дивитися на цю дівчину.
— Де ти навчаєшся?
— У кулінарному коледжі, вже на другому курсі. Я завжди любила готувати. Мамі завжди було ніколи. З чотирнадцяти років я на кухні. От побачите, як смачно буде.
Не минуло й години, як вони сиділи за столом і їли макарони по-флотськи. Глеб уплітав за обидві щоки, з тим, що він сам готував, і не порівняти.
По вечері Катя швидко прибралася на кухні, а він усе не наважувався почати серйозну розмову. Нарешті заговорив:
— Катю, мені вже тридцять п’ять, я дорослий чоловік, двічі був одружений, але обидві дружини пішли від мене.
— Отже, вони вас не любили.
— Може, справа не в цьому. Розумієш, я не пристосований до нормального сімейного життя. Не вмію готувати, не вмію підтримувати лад у домі.
— І що з того? Я буду… — завмерла з широко розплющеними очима, розуміючи, що сказала те, чого не слід було говорити.
— Катю, коли тобі виповниться вісімнадцять?
— Через вісім місяців, двадцять другого березня, у день весняного рівнодення.
— Ти зустрінеш нормального хлопця, і в тебе все буде добре.
— Не хочу я нікого, крім тебе! — вигукнула вона, несподівано перейшовши на «ти». — Буду завжди тебе любити!
— Катю, зараз я відвезу тебе додому! І поки тобі не виповниться вісімнадцять, ми з тобою зустрічатися не будемо. Знайдеш хорошого хлопця, я за тебе тільки радий буду. Збирайся!
Сьогодні Глеб прийшов з роботи раніше. Завтра вихідний, а може, просто кінець березня. Погода поки що не зовсім весняна, але весну вже відчувається.
Була ще одна причина. Останнім часом він усе частіше згадував ту дівчину, з якою зустрівся влітку минулого року. І зараз сидів на дивані й думав про неї:
«Здається, у Каті все добре. Нехай буде щаслива, — прикрив очі, і знову з’явився її образ. — Може, це доля послала її мені, а я змарнував свій шанс стати щасливим і зробити її щасливою».
Пролунав несміливий стук у двері…
Кинувся в передпокій, відчинив двері, і мимоволі, з самого серця, вирвався крик:
— Катю! Заходь!
— Глебе! – вона переступила поріг, її очі сяяли. – Мені сьогодні виповнилося вісімнадцять. Ти мене не виженеш?
— Я тебе не відпущу! – ніжно обійняв дівчину.
