— Мишо, ти пам’ятаєш, що в суботу у нас річниця? Десять років подружнього життя, аж не віриться! Начебто зовсім недавно весілля гуляли. Не встигнемо озирнутися, як і двадцять років промайне.
Михайло усміхнувся й ніжно обійняв дружину. Його Вірочка за ці роки стала ще красивішою. Двоє чудових діток, син і донька, затишний дім – повна чаша. Що ще потрібно для щастя? Житло облаштоване, авто хороше, от би ще у відпустку до моря поїхати.
— Ой, Мишо, щось мені недобре, піду трохи полежу…
— Звичайно, люба, відпочинь.
Наступного дня Віра залишилася вдома, на роботу не пішла – відчувала страшенну слабкість. Лікаря викликати не стала: нічого, трохи полежить – і все минеться.
Увечері Михайло стривожено дивився на дружину. Що з нею трапилося? Вона ж не перевтомлюється, з чого б це раптом така кволість?
Пройшло два дні, але ситуація не змінилася. Михайло не витримав і викликав лікаря додому.
— У вашої дружини все гаразд, я не бачу жодних проблем. Здайте аналізи, можливо, вони щось прояснять.
Результати аналізів були ідеальні. Проте Вірі ставало дедалі гірше. Обійшли кількох спеціалістів, та всі лише знизували плечима – за медичними показниками вона була абсолютно здорова. Порадили змінити клімат, трохи перепочити.
— Вірочко, а давай я відвезу тебе до мами в село. Там свіже повітря, парне молоко, рідні місця. Я з дітьми сам упораюся, а ти відпочинеш. Якраз у тебе відпустка.
Віра радо погодилася. Вона давно не була вдома, дуже скучила за мамою. Усю дорогу проспала.
Мати зустріла доньку зятем запашними пирогами та свіжим молоком.
— Ой, доню, ти ж зовсім на себе не схожа… Виглядаєш недобре. Ну, нічого, тут відпочинеш – і все минеться!
Віра почала розвішувати свої речі у шафі…
— Доню, мені треба тобі дещо сказати… Твою весільну сукню я віддала сусідам, їм дуже потрібно було… У Людки Горлової донька, Настя. Дівка була міцна, здорова, та й красуня. Збиралася заміж за Петька, кохання у них ще зі школи.
А напередодні весілля раптово злягла. Лікарі так і не зрозуміли, що з нею сталося. Одруження скасували… Насті не стало. Наречений і її батьки мало з розуму не зійшли від горя.
Вони почали шукати весільну сукню, щоб поховати її як незаміжню дівчину. Кинулися в місто, а там магазин закритий, купити нічого не змогли. Тоді я й запропонувала їм твою. Ну а що, лежить у шафі вже десять років, пил збирає. Викинути шкода, а тут якраз нагода людям допомогти. Вони були мені так вдячні…
— Мамо, як ти могла так зробити, навіть не спитавши мене?! Мені шкода дівчину, але я б ніколи не дозволила віддати свою сукню!
— Пробач, доню…
— Бабусю Машо, мені потрібна ваша порада. Захворіла моя донька, а лікарі лише руками розводять – за їхніми словами, вона цілком здорова. А я от згадала, що віддала її весільну сукню для Насті Горлової, в ній і поховали… Тепер думаю, може, це якось пов’язано? Допоможіть, може, ви щось знаєте про таке?
— Ох, Семенівно, що ж ти накоїла! Весільну сукню не можна віддавати, особливо для поховання. Вона зберігає енергетику власниці, а ти її – у могилу… Тепер донька твоя у небезпеці. Якщо не виправити ситуацію, може погано скінчитися… Вона зачахне, як і Настя.
— Ой, що ж робити, бабо Машо?! Рідненька, допоможіть!
— Нехай твоя донька ходить до церкви і замовить сорокоуст за Настю. А ще відвідає її могилу, попросить, щоб та не забирала у неї сили та здоров’я. Це має допомогти. І ще… нехай вона обвінчається зі своїм чоловіком у новій весільній сукні. А після цього – нікому її не віддавайте.
— Віруню, донечко, треба виконати все, що сказала бабуся Маша. А раптом це допоможе?
— Добре. Завтра ж піду до церкви та на кладовище. І ти зі мною, бо я дуже слабка.
У церкві потріскували свічки, лунав спів хору. Віра поставила свічки за упокій Насті та за своє здоров’я, замовила службу, яку мали читати сорок днів.
Після цього разом із матір’ю вирушила на цвинтар. По дорозі купила великий букет білих троянд.
— Мам, почекай тут. Я хочу сама…
Віра довго стояла біля могили, тихо промовляючи якісь слова, поклала квіти у вазу і повільно пішла.
З кожним днем їй ставало все краще. Через сорок днів вона повністю одужала. А незабаром разом із чоловіком обвінчалася в найближчій церкві, купивши нову весільну сукню. У ній же вони святкували і срібне весілля…
