Дошка знову скрипнула під ногою — вже вкотре думаю, що треба б полагодити, та все часу не вистачає. Сіла за стіл, дістала старий зошит. Сторінки пожовкли, як листя восени, але чорнило все ще зберігає мої думки. За вікном мете, береза б’ється гілкою об шибку, ніби в гості проситься.
— Ну що ти там розшумілася? — усміхаюсь, звертаючись до дерева. — Почекай трохи, весна прийде.
Смішно, звісно, з деревом говорити, та коли живеш сам, усе навколо ніби оживає. Вдова я з тих страшних часів — мого Степана вже давно немає. Його останній лист зберігаю й досі — пожовклий, затертий на згинах, перечитаний сотні разів. Писав, що скоро повернеться, що любить… А за тиждень прийшла звістка.
Дітей нам Господь не дав, може, й на краще — голодні роки були, не було чим і себе нагодувати. Голова колгоспу, Микола Іванович, часто мене втішав:
— Не сумуй, Ганно. Ти ще молода, ще заміж вийдеш.
— Більше не піду, — відповідала я твердо. — Я кохала один раз — цього досить.
Працювала в колгоспі з ранку до вечора. Бригадир Петрович постійно гукав:
— Ганно Василівно, йди вже додому, темно ж!
— Встигну ще, — відповідала я. — Поки руки працюють, душа не старіє.
Господарство у мене було невелике — коза Маня, така ж вперта, як і я, та кілька курочок, що щоранку будили краще за півня. Сусідка Клавдія любила жартувати:
— Ти часом не індик? Чого твої кури горланять раніше за всіх?
Огород тримала — картопля, морква, буряк. Усе своє, з землі. Восени робила консервацію — солоні огірки, помідори, мариновані гриби. Узимку відкриєш банку — ніби літо в дім повертається.
Той день пам’ятаю, як зараз. Березень видався сирим, холодним. Зранку мрячило, а до вечора підморозило. Пішла я до лісу за хмизом — треба ж піч топити. Після бурі валежнику багато було. Назбирала оберемок, іду додому, минаю старий міст, чую — хтось плаче. Спочатку подумала, що вітер гуде. Аж ні — дитячий схлип, чіткий, сумний.
Зійшла під міст — бачу, дівчинка сидить, уся в багнюці, сукенка мокра, рвана, оченята налякані. Як побачила мене — замовкла, тільки тремтить.
— Ти чия, малеча? — питаю лагідно, аби не злякати ще більше.
Мовчить, лише кліпає. Губи сині від холоду, рученята опухлі, червоні.
— Замерзла ти зовсім… — бурмочу й сама до себе. — Ходімо, я тебе обігрію.
Взяла її на руки — легенька, мов пір’їнка. Закутала в хустку, притулила до себе. Хмиз кинула — не до нього було. Йшла, а вона вчепилася в шию, не відпускає.
Принесла додому — а сусіди вже тут як тут. У селі новина, як вогонь.
— Боже, Ганно, де ти її взяла? — першою Клавдія прибігла.
— Під мостом знайшла. Покинута, мабуть.
— Та як же так… Що ж ти з нею будеш робити?
— А що робити? Залишу в себе.
— Ти що, з глузду з’їхала? — це вже баба Мотря прибігла. — Чим годувати будеш?
— Бог дасть — прогодуємо, — відрізала я.
Піч розтопила, води нагріла. Дитя — худеньке, синці по всьому тілу, ребра стирчать. Обмила теплою водичкою, закутала в свою кофтину — дитячих речей не мала.
— Їсти хочеш? — питаю.
Кивнула.
Налила їй борщу вчорашнього, хліба дала. Їсть жадібно, та з гідністю — видно, що з дому, а не вулиці.
— Як тебе звати?
Мовчить. То чи боїться, чи й справді говорити не вміє.
Уклала її спати на своє ліжко, сама на лаві вмостилась. Вночі кілька разів прокидалася — дивилась, як вона. Спить, згорнувшись клубочком, уві сні хлипає.
На ранок подалась у сільраду — заявити, що знайшла дитину. Голова, Іван Степанович, лише плечима знизав:
— Ніхто про зникнення дитини не повідомляв. Може, з міста хтось підкинув…
— І що тепер?
— По закону — в дитбудинок. Я зателефоную в район.
Серце стиснулося:
— Почекай, Степанович. Дай трохи часу — може, батьки знайдуться. А поки хай поживе в мене.
— Подумай добре, Ганно Василівно…
— Я вже подумала. Вирішено.
Назвала я її Марійкою — на честь своєї мами. Спочатку сподівалась, що батьки об’являться, та ніхто не прийшов. І слава Богу — я її полюбила, як рідну.
Спершу було важко — мовчала, очима нишпорила по хаті, ніби щось шукала. Вночі з криком прокидалась, тремтіла. Я її обіймала:
— Не бійся, доню, тепер усе добре буде.
Зі старого одягу перешила їй платтячка — синє, зелене, червоне. Не дуже модно, зате весело. Клавдія сміялася:
— Ой, Ганно, та ти майстриня! А я думала, ти лише сапу в руках тримати вмієш.
— Життя навчить — і шити, і няньчити, — відповідала я, а всередині тепло.
Але не всі сусіди такі доброзичливі були. Особливо баба Мотря — як бачить нас, хреститься:
— Не до добра це, Ганно. Підкидька в дім узяти — біда буде. Невідомо, хто мати, яка доля.
— Не тобі судити, Мотре. Вона моя тепер — і все тут.
Голова колгоспу спершу теж підозріло ставився:
— Подумай, може, краще в дитбудинок?
— А любити її хто буде? В дитбудинку й без неї дітей вистачає.
Потім і сам допомагати почав — то молоко, то крупу приносив.
Марійка почала оживати — заговорила, згодом і цілими реченнями. Пам’ятаю, як уперше засміялася — я тоді з драбини впала, коли фіранки вішала. Лежу, ойкаю, а вона як заллється сміхом — дзвінко, по-дитячому. І біль одразу як рукою зняло.
На городі теж допомагала — вручала їй маленьку сапку, вона важливо так ступає поруч. Правда, більше топтала буряки, ніж полола, та я не сварилася — раділа, що в ній життя проростає.
А тоді біда — захворіла Марійка, жар, марення. Побігла до фельдшера:
— Семе́не Петровичу, рятуй!
— Яке лікування, Ганно? На весь колгосп — три таблетки аспірину. Чекай — може, через тиждень привезуть…
— Тиждень?! Вона й до ранку не дотягне!
Я навпростець у район — дев’ять кілометрів по багнюці. У лікарні молодий лікар, Олексій Михайлович, глянув:
— Чекайте тут.
Приніс ліки, розповів, як давати:
— Не треба грошей. Лише вилікуйте її.
Три дні я не відходила від ліжка. Молилася, компреси змінювала. На четвертий день відкрила вона очі:
— Мамо, води…
Мамо… Вперше вона мене так назвала. Я розплакалась — від радості, від утоми, від усього. А вона пальчиком сльозу витирає:
— Мамо, не плач. Тобі боляче?
— Ні, доню. Від щастя це.
Після того стала вона зовсім іншою — ніжною, лагідною. В школу пішла — вчителька хвалила:
— Така розумниця, усе схоплює!
Селяни звикли, вже й не шепочуться. Навіть баба Мотря добрішала — пиріжками нас пригощала, особливо після того, як Марійка допомогла їй розтопити піч у мороз.
— Мамо, давай зайдемо до баби Мотрі? Їй самій холодно…
Ось так і здружилися вони — стара буркотуха та моя дівчинка. Мотря казками її частувала, в’язати навчила, а головне — більше ніколи не згадувала ні про підкидька, ні про «дурну кров».
Час минав. Марійці вже виповнилося дев’ять, коли вона вперше згадала про міст. Сиділи ми тоді ввечері, я штопала старі шкарпетки, а вона колихала ляльку — ту саму, ганчір’яну, що сама пошила.
— Мамо, а ти пам’ятаєш, як знайшла мене?
Серце йокнуло, та я не подала виду:
— Пам’ятаю, доню.
— А я теж трохи пам’ятаю… Холодно було. І страшно. Там була якась жінка, вона плакала, а потім пішла.
Спиці випали в мене з рук. А вона далі:
— Я її обличчя не пам’ятаю. Тільки синю хустку. І ще вона весь час повторювала: «Пробач мені, пробач…»
— Марійко…
— Не хвилюйся, мамо, я не сумую. Просто іноді згадую. А знаєш що? — раптом усміхнулась. — Я рада, що ти тоді мене знайшла.
Обняла я її міцно-міцно, а в горлі стояв клубок. Скільки разів я думала — хто вона, та жінка в синій хустці? Що змусило її покинути дитину під мостом? Може, сама голодувала, може, чоловік бив… Різне в житті буває. Та не мені судити.
Тієї ночі довго не могла заснути. Думала: ось як доля повертає. Раніше все здавалося — життя обділило мене, залишило саму. А, виявляється, воно готувало мене до головного — щоб я змогла зігріти й прийняти чужу дитину, яка стала для мене рідною.
З того вечора Маша частіше почала розпитувати про минуле. Я нічого не приховувала, але завжди намагалась говорити так, аби не поранити:
— Знаєш, іноді люди опиняються в таких обставинах, де вибору майже немає. Можливо, твоя мама дуже страждала, приймаючи таке рішення.
— А ти б так колись змогла зробити? — питала, дивлячись мені просто у вічі.
— Ніколи, — відповідала я впевнено. — Ти — моя радість. Моє щастя.
Роки летіли непомітно. Маша в школі була найкращою ученицею. Якось прибігає:
— Мамо, мамо! Я сьогодні біля дошки читала вірш, а Марія Петрівна сказала, що в мене талант!
Наша вчителька, Марія Петрівна, часто розмовляла зі мною:
— Ганно Василівно, дівчинці треба вчитися далі. Такі світлі голови рідко трапляються. В неї хист до мов, до літератури. Ви б бачили її твори!
— А як же їй учитися? — зітхала я. — Грошей у нас…
— Я допоможу підготувати. Безкоштовно. Такий талант закопувати — гріх.
Стала Марія Петрівна з Машею займатися додатково. Вечорами сиділи в нашій хаті, схилившись над книжками. Я їм носила чай з малиновим варенням, слухала, як вони обговорюють Пушкіна, Лєрмонтова, Тургенєва. Серце раділо — моя дівчинка все схоплює, все розуміє.
У дев’ятому класі Маша вперше закохалась — у нового хлопця з їхнього класу, який нещодавно переїхав у село. Дуже переживала, писала вірші в зошит, що ховала під подушкою. Я робила вигляд, що нічого не помічаю, але серце тривожилось — перше кохання буває болісним.
Після випускного подала документи до педучилища. Віддала їй усі наші заощадження. Навіть Зорьку, корівку, продала — шкода було, але…
— Не треба, мамо, — заперечувала Маша. — Як же ти без неї?
— Нічого, доню. Картошка є, кури несуться. А тобі вчитися треба.
Коли прийшов лист про зарахування, вся вулиця раділа. Навіть голова колгоспу прийшов:
— Молодець, Ганно! Дочку виростила, вивчила. Тепер у нас своя студентка є.
Пам’ятаю той день, коли вона їхала. Стоїмо на зупинці, чекаємо автобуса. Вона мене обіймає, а сама вся в сльозах:
— Я тобі писатиму щотижня, мамо. І на канікули приїжджатиму.
— Авжеж, доню, — кажу, а в серці рветься все.
Автобус зник за поворотом, а я ще довго стояла. Клавдія підійшла, обняла:
— Пішли, Ганно. Справа повно вдома.
— Знаєш, Клаво, — кажу, — а я щаслива. У когось діти рідні, а в мене — Богом даровані.
Маша слово своє стримала — писала часто. Кожен лист — мов свято. Я перечитувала їх десятки разів, кожну стрічку знала напам’ять. Писала про навчання, про подруг, про місто. А між рядків читалося — сумує, тужить за домом.
На другому курсі познайомилась із Сергієм — студент історичного факультету. Почала згадувати його в листах, ніби мимохідь, та я серцем відчула — закохалась. На канікулах привезла його до нас.
Хлопець був серйозний, роботящий. Допоміг перекрити дах, полагодити тин. Із сусідами швидко знайшов спільну мову. Вечорами сиділи на ганку, він розповідав про історію — заслухаєшся. І видно було — любить він мою Машу, як світ.
А коли приїжджала влітку — вся вулиця збігалася подивитися, якою красунею стала. Баба Мотря, вже геть старенька, хрестилась:
— Господи, а я ж проти була, коли ти її взяла… Пробач мені, стара дурепо. Дивись, яке щастя виросло!
Тепер Маша сама вчителює, у міській школі працює. Дітей навчає, як колись її вчила Марія Петрівна. За Сергія заміж вийшла, живуть душа в душу. Внучку мені подарували — Анечку, на мою честь назвали.
Анечка — мов копія Маші в дитинстві, тільки ще завзятіша. Як приїздять — спокою немає, усе їй цікаво, всюди треба залізти. А я тільки радію — хай бігає, хай сміється. Бо дім без дитячого сміху — як храм без дзвонів.
Сиджу ось, пишу в зошиті, за вікном знову мете. Ті ж самі дошки скриплять, та ж сама береза в шибку стукає. Але тиша вже не тисне — в ній спокій і вдячність. За кожен день, за кожну усмішку Маші, за те, що доля привела мене тоді до того мосту.
На столі стоїть світлина — Маша з Сергієм і маленькою Анечкою. А поруч — той самий старенький платок, у який я колись загорнула мою дівчинку. Бережу, як святиню. Іноді дістану, погладжу — і ніби тепло того вечора повертається.
Учора прийшов лист — Маша чекає ще дитину. Хлопчика. Ім’я вже вибрали — Степан, на честь мого чоловіка. Значить, рід продовжиться. Буде кому пам’ятати.
Міст той старий вже давно знесли, новий збудували — бетонний, міцний. Я туди тепер рідко ходжу. Але коли минаю, завжди зупиняюсь. І думаю — скільки всього може змінити один день, один плач, одне серце, що не змовчало…
Кажуть, доля випробовує нас самотністю, аби навчити цінувати близьких. А я думаю — вона готує нас до найголовнішого: до тих, кому ми потрібні понад усе. І зовсім неважливо — кровна це дитина чи ні. Важливо — що підказує серце. А моє серце тоді, під старим мостом, не помилилося.
