Переїзд Каті з Мишком нагадав стихійне лихо, що обрушилося на моє тихе, роками вивірене життя. Вони з’явилися на порозі з валізами, коробками і винуватою усмішкою доньки.
— Мамусю, це ненадовго, — щебетала Катя, поки Мишко, мій п’ятнадцятирічний онук, з гуркотом затягував у коридор колонку розміром з тумбочку. — У нас там ремонт, сама знаєш, робітники… ну, ти розумієш. Місяць, максимум два.
Я розуміла. Тому мовчки відійшла вбік, звільняючи дорогу. Моя двокімнатна квартира, що раніше здавалася просторою, на очах зменшувалась.
Першою здалася вітальня. Вона перетворилася на філію підліткової кімнати: одяг на спинці крісла, дроти, що обплутали ніжки столу, вічне гудіння комп’ютера.
Мої фіалки, які роками росли на підвіконні, були виселені на кухню, бо «ма, їм тут мало світла, а Міші для монітора треба місце».
Потім дійшла черга до кухні. Катя з ентузіазмом взялася наводити свої порядки.
— Навіщо тобі стільки баночок? — питала вона, вигрібаючи з шафки мої запаси трав і спецій. — Цьому вже сто років, усе викинути! Я куплю нові, в гарних однакових контейнерах.
Вона не питала, вона ставила перед фактом. Мій улюблений мідний заварник, подарунок покійного чоловіка, був захований на антресолі як «той, що не вписується в інтер’єр». Замість нього з’явився блискучий френч-прес.
Я намагалася не заважати. Йшла на довгі прогулянки, аби не чути музику внука і діловите шарудіння доньки.
Повертаючись, я щоразу знаходила щось нове. Переставлені меблі. Іншу скатертину на столі. Зниклий з комода альбом зі старими фотографіями.
— Мам, я його в шафу поклала, а то припадає пилом, — безтурботно пояснювала Катя, помітивши мій погляд.
Я почувалася гостею. Ввічливою, тихою гостею, якій дозволили пожити у власному домі.
Я перестала впізнавати свою квартиру. Вона наповнилася чужими звуками, запахами, чужим життям, яке витісняло моє.
Одного вечора я повернулася з прогулянки раніше, ніж зазвичай. У передпокої горіло світло, з кухні доносилися приглушені голоси.
Я хотіла зайти, привітатися, але щось мене зупинило. Говорила Катя, здається, по телефону.
Я завмерла в темному коридорі, прислухаючись.
— …так, Сергію, я все розумію. Але треба обрати найкращий. Щоб догляд був хороший і місце пристойне…
Її голос був тихим, майже змовницьким. Я притулилася до стіни, серце забилося тривожно.
— Ні, цей надто далеко. А той, що ти скидав… відгуки сумнівні. Треба все зважити. Це ж не на місяць.
Пауза. Напевно, слухає відповідь чоловіка.
— Звичайно, для неї ж краще. Свіже повітря, спілкування… Вона тут зовсім в’яне одна.
Я заплющила очі. Повітря раптом стало бракувати.
— Гаразд, я ще подивлюся варіанти, — завершила Катя. — Завтра поговоримо. Цілую.
На кухні щось звякнуло. Я навшпиньках прослизнула до своєї кімнати й тихенько прикрила двері.
Сіла на край ліжка, втупившись в одну точку. Не було ані сліз, ані бажання влаштовувати скандал. Усередині все охололо й стало твердим, як камінь.
Виходить, ремонт — це був лише привід. Виходить, усі ці «мамусю, тобі ж краще» — підготовка. Вони вже все вирішили. За мене. Залишилося тільки місце обрати.
Я сиділа непорушно, а за стіною кипіло життя. Внук сміявся, дивлячись якесь відео. Донька наспівувала собі під ніс, миючи посуд у новій френч-пресі.
Вони жили. А мене вже списали.
Наступного ранку я прокинулася іншою людиною. Крижаний спокій, що оселився в мені вчора, нікуди не зник. Я встала, одяглася й вийшла на кухню.
Катя вже поралась, заварюючи щось у своєму френч-пресі.
— Доброго ранку, мамусю! — усміхнулась вона мені своєю звичною променистою усмішкою. — Тобі, як завжди, кашу?
— Ні, — відповіла я рівно. — Зроби мені бутерброд із сиром. І поверни мій заварник, будь ласка. Я хочу справжнього чаю.
Катя здивовано кліпнула очима. Усмішка сповзла з її обличчя.
— Мам, ну навіщо тобі той старий чайник? Подивися, який зручний прес…
— Поверни. Заварник. На. Місце. — Я промовила це повільно, дивлячись їй просто у вічі. Щось у моєму погляді змусило її здригнутися. Вона мовчки вилізла на стілець, дістала з антресолей мою мідну красу й поставила на стіл.
З цього дня почалася моя тиха війна. Я більше не йшла з дому на цілий день. Сиділа в кріслі у вітальні й спостерігала.
Я дивилася, як Мишко кидає брудні шкарпетки під диван, як Катя шепоче по телефону, знижуючи голос, коли я заходжу.
Вони прийняли мою нову мовчазність і вимогливість за старечу примху. Це було мені на руку.
Через кілька днів на журнальному столику з’явився глянцевий буклет. «Пансіонат для людей похилого віку «Сосновий бір». Відпочинок і турбота в гармонії з природою».
Катя зробила вигляд, ніби він з’явився сам собою.
Я взяла буклет у руки, коли вона була поруч. Переглянула. Усміхнені дідусі й бабусі на зображеннях, які грають у шахи. Затишні кімнати.
— Яка краса, — сказала я голосно. — Це що, санаторій?
Катя насторожилась.
— Так, мам, щось подібне. Мені на роботі дали, подивися, яка краса. Свіже повітря, лікарі поруч… Може, з’їздиш на пару тижнів, відпочинеш від нас?
— Від вас? — я підвела на неї очі. — Але ж ви самі скоро поїдете. Ремонт закінчите й поїдете. Чи ні?
Вона розгубилася.
— Ну так, звісно… але тобі ж теж потрібно змінити обстановку.
— А скільки коштує таке задоволення? — я ткнула пальцем у прайс-лист на останній сторінці. — Ого. Дорого. Це ж уся моя пенсія за пів року.
— Мам, ну що ти про гроші! — сплеснула руками Катя. — Ми з Сергієм усе оплатимо! Для тебе нічого не шкода.
— Справді? — я усміхнулася. — Як чудово. А то я якраз хотіла попросити у тебе грошей. Мені потрібно пломбу поміняти, а це зараз недешево.
Обличчя Каті витягнулося. Розмова про пансіонат миттєво припинилася.
Увечері я підслухала ще одну розмову. Цього разу Катя сварилася з чоловіком.
— …вона ніби знущається! — шипіла вона у слухавку. — Питає, коли ми з’їдемо! Просить гроші на зуби! Я їй про пансіонат, а вона мені про пломби!
Я стояла за дверима й усміхалася. Здається, мій новий образ «шкідливої старенької з провалами в пам’яті» працював чудово.
Наступного дня я зробила наступний крок. Дочекавшись, коли Катя з Мишком підуть у магазин, я дістала свою стару записну книжку. Знайшла номер, який не набирала вже кілька місяців.
Гудки тягнулися довго. Нарешті, на тому кінці дроту відповів сонний чоловічий голос.
— Паша? Привіт, сину. Це мама.
Павло, мій старший син, мешкав в іншому місті. Ми рідко спілкувались, у нього була своя сім’я, робота, щоденні справи.
— Мамо? Привіт! Щось трапилось? — його голос одразу наповнився тривогою.
— Так, сину, трапилось, — сказала я спокійно, але впевнено. — Мені потрібна твоя допомога. Схоже, твоя сестра вирішила, що я вже своє пожила.
Павло приїхав через два дні. Без попередження.
На наполегливий дзвінок я відкрила двері й побачила його на порозі — міцного, впевненого, з серйозним поглядом. Він мовчки обійняв мене, і я вперше за останні тижні змогла дихнути на повні груди.
Катя виглянула з кухні, витираючи руки об рушник. Побачивши брата, вона застигла.
— Пашо? А чого ж ти не попередив?
— Хотів зробити сюрприз, — його голос звучав спокійно, але з глухим натиском. Він увійшов до вітальні, поглянув на розкидані речі Мишка й рекламний буклет пансіонату на столі.
— Добре влаштувались. Кажеш, ремонт затягнувся?
Катя знітилася й почервоніла.
— Ми ж мамі допомагаємо! Їй важко самій…
— Я чув, як ви їй «допомагаєте», — різко відказав Павло. Він обернувся до мене. — Мамо, збирай речі. Найнеобхідніше. Ти їдеш зі мною.
Катя зойкнула.
— Куди?! Навіщо?! Це ж її дім!
— Це був її дім, Катю, але ви перетворили його на тимчасовий табір, — Павло вже говорив гучніше. — Ви обговорювали, до якого пансіонату її «краще здати», поки вона гуляла в парку, щоб не заважати вам жити.
— Це неправда! — закричала Катя. — Ми ж хотіли як краще! Їй потрібен догляд, спілкування!
— Їй потрібні спокій і повага, — твердо сказала я, сама здивована силою свого голосу. — Ви вирішували мою долю за моєю спиною. А я прийняла своє рішення.
Я подивилась на доньку, потім на сина.
— Ви обирали, до якого пансіонату мене відправити. А я вирішила, що краще продам цю квартиру. Не здам, ні. Саме продам.
Запала мертва тиша. Мишко визирнув із кімнати, почувши суперечку. Катя дивилася на мене так, наче бачила вперше. Її маска турботливої донечки луснула й розсипалася.
— Продаєш? — прошепотіла вона. — Як це… продаєш? А ми? Куди нам?
Це питання і було всім. Не «мамо, як ти?», а «а як же ми?».
— У вас є своя квартира, де, за вашими словами, триває ремонт, — спокійно сказав Павло. — От туди й повертайтесь. Завтра зранку прийде агент з нерухомості. Я вже домовився. Вам краще до того часу звільнити житло.
Катя металася поглядом між мною й братом. В її очах читалися образа, злість і повне нерозуміння. Вона програла.
За дві години їх уже не було. Збирались мовчки, швидко, злісно кидаючи на нас із Павлом погляди. Коли за ними зачинилися двері, я опустилася в крісло. Квартира знову стала просторою.
Квартиру ми продали протягом місяця. Павло знайшов мені невеличкий, але затишний будиночок у передмісті. Там був маленький сад, про який я мріяла усе життя.
Тепер я сиджу на веранді, загорнувшись у плед, і дивлюсь на свої троянди. Повітря пахне соснами й вологою землею. Двічі на тиждень приїжджає Павло з невісткою й онуками, і дім наповнюється сміхом. Справжнім, не тим, що раніше долинав крізь стіни.
Я не відчуваю себе самотньою. Я — вдома. Я сама обрала цей дім, цей сад, це життя. І вперше за довгий час я точно знаю: завтра принесе тільки радість.
Минуло пів року. Мої троянди розрослись, а гортензії вкрилися пишним цвітом.
Я навчилася пекти хліб у новій духовці й подружилася з сусідкою, такою ж фанаткою садівництва. Життя текло спокійно й розмірено. Я вже думала, що історія з Катею залишилася в минулому.
Я помилилася.
Вона зателефонувала в суботу вранці, коли я саме збиралася вийти до саду. Невідомий номер. Я вже хотіла скинути, але щось змусило відповісти.
— Алло.
— Мамо? — голос Каті був тихим, надломленим, повним сліз. — Мамочко, це я…
Я мовчала. Що я могла їй сказати?
— Мамо, пробач мене, — вона розплакалась у слухавку. — Я була дурна, я все зрозуміла! Цей Пашка… він усе перекрутив, наговорив на мене! А я ж хотіла як краще для тебе!
Я сіла на стілець на веранді. Слухала її плутані виправдання. Про борги з Сергієм. Про ремонт, який дійсно почали, але не змогли завершити. Про пансіонат — як «ідею» турботи про моє майбутнє.
— Ми думали, продамо твою квартиру, купимо тобі кімнатку в пансіонаті, а решту… ну, на життя нам… — пробурмотіла вона крізь ридання.
Ось і правда. Гола, цинічна правда.
— Чого ти хочеш, Катю? — запитала я, коли її слова вичерпались.
— Мамо, я знаю, що ти продала квартиру, — її голос став діловим, сльози зникли. — Паша сказав, що всі гроші в тебе. Мамо, це ж і мої гроші теж! Я ж твоя дочка! Ти зобов’язана мені допомогти!
— Я тобі нічого не винна, — відповіла я спокійно. — Все, що мала віддати — я вже вам дала, поки ви росли.
— Це несправедливо! — закричала вона. — Чому йому все, а мені нічого?! Він тебе налаштував проти мене! Ти тепер з ним, а я — сама!
— Ти не сама, в тебе є чоловік і син. А в мене є син, який приїхав, коли мені було зле. Не тоді, коли з’явилися гроші.
Я дивилася на свої квіти. Вони були справжні. А слова доньки звучали, наче поганий театр.
— Катю, грошей я тобі не дам, — твердо сказала я. — Але я можу допомогти інакше. Можу оплатити тобі кілька сеансів у хорошого психолога. Тобі треба зрозуміти себе. Чому ти так поводишся з близькими.
На іншому кінці запанувала тиша.
— До психолога? — прошипіла вона. — Ти вважаєш мене психічно хворою? Та це ж ти… ти з глузду з’їхала у своєму саду!
Вона кинула слухавку.
Я залишилася на веранді з телефоном у руках. Не було ні гніву, ні образи. Лише глухий сум.
Сум від того, що моя донька так і не навчилася бути дорослою.
Я встала й пішла в сад. Взяла лійку й почала поливати свої троянди. Вода вбиралась у землю, даючи життя корінню.
І я зрозуміла: я вчинила правильно. Я вирвала бур’ян, який отруював моє життя. Було боляче. Але тепер на цьому місці можуть вирости квіти.
Звісно, я ще дам їй шанс. Вона ж моя дитина. Але поки — хай подумає над своїми вчинками.
А що ви думаєте про цю історію? Мені буде дуже приємно дізнатися вашу думку.
