У кожної з нас є той самий голос усередині — не гучний, але наполегливий. Він шепоче тихо, майже непомітно, але саме він знає правду. У Аліни такий голос теж був. І ось уже кілька місяців він їй нашіптував:
— Не треба. Ти знов усе зіпсуєш. Чому ти не можеш просто розслабитися і бути щасливою?
А вона не слухала. Як завжди.
Її подруги, як завжди, були поруч — і, як завжди, не давали їй шансу почути цей голос. Вони капали на мозок з ранку до вечора:
— Та кинь його, Альонко! Він тобі взагалі не потрібен. Йому тільки твої гроші цікаві!
Аліна кивала. Хай так. Легше було вірити їм, ніж прислухатися до себе.
А її батько? Анатолій Олександрович — чоловік із головою на плечах, досвідчений бізнесмен і уважний батько — мовчав. Довго мовчав, спостерігаючи за донькою збоку, наче чекав, коли вона сама зрозуміє, що щось не так. Але якось не витримав:
— Слухай, а ти не боїшся, що Паша образиться, якщо дізнається про твої ігри? Не пробачить же…
— Ой, тату, ну ти як дитина! Хто ж від грошей відмовляється? Якщо він мене кохає — зрадіє, що дістав ще й бонус, — фыркнула Аліна, поправляючи дорогу сумку на плечі.
Батько похитав головою:
— Не знаю… Мені хлопець не здався таким, що заради грошей терпітиме чужі правила.
— Ага, і Олег теж «не здався», — спалахнула вона. — А потім виявився скотом!
Анатолій Олександрович зітхнув:
— Ну, звичайно, всіх під одну гребінку не потягне ніхто, крім тебе. Ти ж розумна дівчинка, маєш це розуміти.
— Розумію… — замислилась вона. — Але що мені тоді робити? А раптом знову так само? Я ж Олегові довіряла, як собі…
Батько обійняв її, як у дитинстві, коли вона бігла до нього після чергової образи чи подряпини. Поцілував у маківку:
— Роби як знаєш. Тільки пам’ятай одне: якщо хтось посміє тебе образити — я з ним розберусь.
— Знаю, татусю. Але я вже велика дівчинка. Сама впораюсь.
І от же вигадала вона план! Справжній жіночий капкан. Такий, у який жоден чоловік вдруге не влізе. Аліна була впевнена: якщо Паша справжній, то пройде перевірку. А якщо ні — хай котиться до біса.
Вона сіла в машину й поїхала в село — шукати підходяще місце для своєї вистави. Знайшла швидко: старий будиночок, занедбаний, зарослий травою, але з добрим фундаментом. Пару годин роботи місцевих майстрів — і він уже виглядав, як житло. Аліна щедро розплатилася й, задоволена, оглянула результат.
— Блін, реально люди так живуть… Уявляєш? — промовила Нінка, найкраща подруга, з легкою заздрістю й нерозумінням.
Аліна засміялася — нервово, з гірчинкою:
— А що? Красота ж! Поглянь у вікно — природа, повітря… Хіба не мрія?
— Красиво — не сперечаюсь. Тільки подивитись і назад у цивілізацію.
— Ой, Нін, і спектакль же я затіяла…
По дорозі додому Аліна знову згадала Олега. Господи, яка ж вона була дурепа! Весільну сукню вже вибрала, щаслива ходила, сяяла від радості. А потім забула вдома папку з документами й повернулася через десять хвилин. І почула його.
Олег базікав по телефону з другом, ходячи по кімнаті:
— Та ти не уявляєш, як я себе змушую з нею спати! Але варто подумати про її бабки — і все одразу на свої місця стає, ха-ха! А знаєш, що найсмішніше? Як вона йде — я руками масажую обличчя, щоб стерти це ідіотське закохане вираження. Швидше б весілля! Потім скажу, що погано сплю — і буду спати окремо…
Він обернувся. І побачив її.
Телефон ледь не випав із рук.
— Аліно… ти що тут?
— Слухаю, як сильно ти мене кохаєш, — відповіла вона, холодна, як крига.
— Та ти все не так зрозуміла! Я взагалі не про тебе говорив!
— Геть звідси. Негайно.
— Почекай, не гарячкуй…
— Ще слово — дзвоню татові.
Обличчя Олега перекосилося.
— Татові? Ну звичайно! Хто ти без папочки, страшна дурепа! Кому ти треба без грошей?
Тоді Аліна зателефонувала батькові. Вона ридала, задихалась, захлиналась слізьми. Анатолій Олександрович примчав швидше за вітер. А Олег зник із міста ще швидше.
Пів року Аліна не виходила з дому. Наче чимось невидимим захворіла. А потім поволі почала оживати. Помирилася з собою. Вирішила про себе: «Досить. Більше жодних чоловіків».
Але через рік зустріла Пашу. І понеслося…
Спершу вона навіть собі боялася зізнатися, що він їй подобається. Що тягне до нього, як магнітом. Але з часом зрозуміла: якщо хтось і заслуговує довіри, то це він.
Він навіть не знав, хто її батько. Паша був не як усі. Він не знав, що таке Анатолій Олександрович Кумарін — один із найбагатших людей міста. Вона навмисно купувала простий одяг, не брала з собою жодної зайвої копійки, стежила за мовою, щоб ненароком не видати себе.
І от якось Паша сказав:
— Алю, поїхали до мене додому! Тобто… до тебе. Обіцяла ж показати, де живеш.
— Звісно, — відповіла вона, хоча серце стиснулося в грудях.
— У друга візьму машину на три дні!
— Ти впевнений? У мене там… ну зовсім не хоромы. І взагалі — нічого хорошого нас не чекає.
Пашка обійняв її міцно:
— Що ти таке кажеш? Як це нічого хорошого, якщо ми разом? Це найкраще, що може бути! А все інше — самі зробимо.
Аліна заплющила очі, притулившись до нього. Господи, як же хочеться, щоб це було правдою…
Учора вони подали заяву в РАЦС. І сьогодні вона вирішила влаштувати йому останню перевірку.
Коли Паша побачив будиночок, його очі стали круглими, як блюдця. Аліна внутрішньо зжалася — зараз скаже, що така біднота йому не потрібна…
— Щось не так? — ледве вимовила вона.
— Слухай… Цей будинок так схожий на дідусів! Я прямо в дитинство потрапив! А у вас тут річка є?
Аліна лихоманково намагалася згадати якусь річку, але Паша вже вискочив із машини й бігав по подвір’ю, як дитина:
— Алюнько! Ось тут поставимо альтанку! А тут доріжку викладемо й квіти посадимо!
Вона стояла й усміхалася, розгублена, не вірячи власним очам.
— А… де ми візьмемо гроші на все це?
— Як де? Зароблю! Увесь тиждень працюватимемо, а на вихідні — сюди. До того часу, коли з’явиться малюк — тут усе буде гарно й зручно!
Аліні хотілося одночасно сміятися й плакати. А раптом він усе знає? І просто грає з нею? А якщо ні? Тоді треба зізнатися…
— Паш, а де твої батьки?
— У мене тільки тато. Через пару днів приїде знайомитися.
Цілий день Паша щось лагодив, стругав, планував, розповідав про свої мрії. Увечері вони ходили на риболовлю, були в сільській крамниці — і всюди платив він.
Аліна набрала тата:
— Тату, приїжджай завтра. І Нінку захопи, і друзів моїх.
— Ну що, нарешті повірила хлопцеві?
— Так, тату… Я така дурепа. Пашка такий справжній… Він рибу ловить, сам готує. І так смачно!
— Смачно?
— Чесно кажучи, смачнішого в житті не їла.
Ще вчора ввечері Паша міркував уголос про іпотеку, про другу роботу… Аліна хотіла сказати йому все, але язик не повернувся. Не зараз. Можливо, ніколи.
Батько з друзями приїхали ввечері. Павло, виходячи з машини, здивовано подивився на два здоровенні позашляховики біля старенької сільської хвіртки:
— Це до нас? Хтось важливий?..
Аліна посміхнулась, хоча трохи нервувала:
— Зараз познайомишся з усіма!
Анатолій Олександрович, тримаючи усмішку, простягнув руку:
— Добрий день. Я батько цієї красуні.
Павло примружився, вдивляючись:
— Здається, я вас десь бачив…
— Як згадаєш — скажеш! — з легкістю відповів батько, ніби передчував, що правда вже майже наздогнала його майбутнього зятя.
Тим часом друзі вже розвантажували мангали, встановлювали столи, хтось тягав дрова, інші відкривали першу пляшку. Усе було в русі, все навколо жило. Аліна дивилась на цю картину з дивним почуттям — їй ще ніколи не було так добре. Так… цілісно.
Коли всі нарешті сіли за столи, вона пригорнулась до Павла. Він ніжно обійняв її, але раптом завмер:
— Секунду… Я пригадав! Ви ж той самий… Це ж ваші заводи по всьому місту! Я вас на банері бачив!
Анатолій Олександрович спокійно поставив келих:
— Так, усе вірно. Наша родина справді володіє багатьма підприємствами у місті.
— Почекайте… Я нічого не розумію…
Аліна підскочила, серце ледь не вискакувало з грудей:
— Паш, я все поясню! Я просто хотіла перевірити тебе… Ти ж не через гроші зі мною, правда?
Вона і сама чула, як безглуздо це звучить. Але слова вилетіли раніше, ніж вона встигла їх зупинити.
Павло опустив голову:
— Смішно тобі, мабуть, було слухати про іпотеку та додаткову роботу?
— Ні! Паш, мені це було приємно! Було важливо знати, що ти готовий працювати заради нас, заради спільного життя…
— Приємно? Смішно? Яка тепер різниця… Знаєш, ніколи в житті я не почувався настільки… приниженим. І справа не в твоїх грошах. Просто я пригадав, які мав мрії, які будував плани — і стало гидко до самого серця.
Він підвівся повільно, але впевнено:
— Пробач, Ліно. Я дуже тебе люблю. Але в нас нічого не вийде. Ти одразу показала, хто тут хто. І своє місце мені нагадала. Пробач.
Не чекаючи нічого, зібрав речі й пішов. Просто вийшов, сів у стареньку «Ауді», яку позичив у товариша, завів мотор і розчинився в темряві дороги.
Аліна вибігла слідом, кричачи:
— Не пущу тебе! Я все поясню! Я мушу сказати…
Але він навіть не озирнувся.
Вона лишилась стояти біля хвіртки, мов загублена. До неї підійшов батько, поклав руку на плече:
— Оцього я й остерігався. У хлопця є гордість. І характер.
— Я повинна з ним поговорити…
— Не впевнений, що це щось змінить. Ех, доню…
Вона притулилась до нього, тихо плакала, а він гладив її по волоссю — як у дитинстві, коли біль здавався нестерпним, а світ — занадто жорстоким. Він би віддав усе, аби захистити її, але знав — цього разу втручання лише нашкодить.
Наступного дня вони повернулися до міста. Аліна мовчала всю дорогу, втупившись у вікно, наче шукала там відповіді на ті запитання, які не давали спокою.
— Що робитимеш? — запитав батько, зупинивши машину біля під’їзду.
— Нічого. У мене сесія починається.
Вийшла і пішла. Анатолій лише зітхнув — він знав свою вперту доньку. Сказала «нічого» — значить, мовчатиме, терпітиме і нікого до себе не підпустить.
Сесію вона склала блискуче. Після довгих умовлянь погодилася на зустріч із друзями в кафе. І тут один з них вигукнув:
— А давайте гайнемо в ту саму сільську хатину! Там же було круто!
— Ні, я не хочу, — одразу відрізала Аліна.
Та ці «дурники» вже все вирішили. Її ніхто не слухав. Нінка буквально втягла її в авто:
— Та годі! Відпочинемо як слід!
Коли приїхали, Ніна наказала:
— Аліно, збігай по посуд у хату!
Аліна кипіла від злості. Ще трохи — викличу таксі й зникну звідси назавжди!
Відчинила двері, увійшла… і почула, як клацнув замок. Її замкнули.
— Гей! Що відбувається?! Відчиніть!
— Веселі у тебе друзі, — почувся голос зсередини. — Хороші.
Вона різко обернулася. На старому дивані сидів Паша.
— Я одразу здогадався, що недарма мене покликали допомогти. Коли зачинили двері, навіть не став їх вибивати — зрозумів, що і тебе якось заманили сюди.
— Я не знала! Чесно! Я й гадки не мала!
— Я й не думаю, що ти в змові. Ніна по дорозі мені все розповіла. Чому ти так вчинила. Легше мені не стало, чесно. Але принаймні тепер розумію.
— Рада за тебе, — пробурмотіла вона, намагаючись залишатися холодною.
Паша підійшов, сів поруч:
— Спробуємо поговорити?
І тут її прорвало. Три місяці вона стримувалася, тримала у собі бурю — і ось вона вибухнула. Сльози лилися по щоках одна за одною.
— Аліно, що з тобою? Ти плачеш?
Він розгубився, злякався:
— Хочеш, я виламаю двері? Хочеш, піду?
— Ні… — прошепотіла вона.
— То чому тоді плачеш?
Аліна лише знизала плечима. Хотілося кинутись йому на шию, розповісти, як було боляче, як сумувала, як з’їдала себе зсередини. Але — ні. Хай стоїть осторонь. Хоча серце вже кричало інше.
Павло все одно наблизився. Присів на корточки, взяв її руку, ніжно торкнувся губами долоні:
— Я шалено сумував. Готовий був зв’язати собі руки, аби тільки не бігти до тебе.
— І я… — прошепотіла вона.
— Скажи, чому ми такі дурні?
— Не знаю…
Він обійняв її, і вона пригорнулась до нього всім тілом, ніби повернулася додому після довгої зими. Він злився з її губами в поцілунку, ніби хотів загладити кожну секунду розлуки:
— Моя… Моя! Нікому не віддам!
Трохи згодом Аліна несподівано сказала:
— Їсти хочу — не можу!
Паша розсміявся, підвівся, допоміг їй одягтись:
— Пішли просити, щоб нас нагодували.
Підійшли до дверей — Павло легко штовхнув її. І вона відчинилась.
— Оце так! — вигукнув він, сміючись.
Щойно вони з’явилися на ґанку, всі заголосили:
— Гірко! Гірко!
Павло знову притягнув Аліну до себе, і їхній поцілунок став початком нової сторінки їхнього життя.
Цього разу знайомство було справжнім. Він привіз своїх батьків, і Аліна одразу закохалася в них — щирі, прості, добрі люди. Вони прийняли її як рідну, без пафосу й формальностей.
На весіллі наречений підняв келих:
— Анатолію Олександровичу, прошу правильно мене зрозуміти. Я сам хочу забезпечувати нашу родину. Я знаю, Аліна звикла до певного рівня. Але я зроблю все, щоб бути їй відповідним.
— Тобто зовсім без допомоги?
— Чому ж… Якщо дасте картоплі чи капусти з городу — візьмемо із задоволенням. І до вас навідуватимемось. Але утримання — ні.
Анатолій посміхнувся. Цей хлопець йому справді подобався:
— А якщо з хорошою роботою допомогти?
— Авжеж! Обіцяю не підвести. Але знайте: платити мають за справу, не за прізвище.
Через місяць справили щире, гарне весілля. Тато, звісно, не втримався від розмаху — святкували по повній. Але головне було не в грошах і розкоші. Головне — це була любов. Справжня. Та, що витримала все — недовіру, обман, біль — і все одно перемогла.
Отака історія. Про любов, яка не здалась. Про довіру, що прийшла не одразу. Про другий шанс, який випадає не завжди — але якщо вже випав, його не можна змарнувати. І про справжні почуття, які завжди знайдуть дорогу одне до одного, навіть якщо між ними — гордість, образи й тисяча помилок.
