— Ти зараз серйозно? — Жанна видихнула й подивилась на чоловіка так, ніби він щойно запропонував обміняти її двокімнатну квартиру на відро цвяхів і тещу в подарунок.
— А що мені робити?! — Андрій стиснув кулаки — як завжди, коли почувався загнаним у кут. — Їй залишилось менше року! Ти б що — просто дивилась, як твоя мама помирає на самоті?
От тільки Жанна — не його дочка.
І мама в неї була зовсім інша. Тиха, добра, така, що вміє любити без «розборів, на чиєму ти боці». Така, яка ніколи б не назвала чиюсь кров «сумнівною». Не плюнула б у обличчя жінці, що народила двох онучок. І не вимагала б, щоб та, «якщо вже хоче бути в сім’ї», жила на кухні й мовчала, як риба в акваріумі.
Так, Тамара Павлівна — не її мама.
І саме це, мабуть, і рятувало Жанну від того, щоб не зненавидіти її всім серцем.
Іноді найстрашніші речі звучать буденно. Наче людина пропонує не пекло — а просто «тимчасово переїхати». От тільки за цим «тимчасово» ховається повне руйнування твого життя. А за «допомогти вмираючій» — приниження, біль, зрада. Чому одні жінки завжди мають усе терпіти, а інші — лише вимагати?
— Скажи чесно, — Жанна зробила крок уперед. — Ти справді вважаєш, що я маю все кинути — роботу, школу дітей, наш дім — і піти доглядати за жінкою, яка мене зневажає?
Андрій мовчав. Він, як і завжди, відводив погляд, щойно мова заходила не про його власний біль, а про її.
— Бо твоя сестра не може, — продовжила Жанна. — У неї ж чоловік, у неї немовля. А в мене, виходить, нічого серйозного немає? Старші діти, робота, кредит, квартира, яку я купила ще до нашого шлюбу — це все не рахується, так?
— Наталка молодша, їй важко…
— А мені, значить, легко?
Мовчанка.
У цій мовчанці бриніли всі ті роки. Коли після важкого дня вона стояла біля плити, готувала свекрусі обіди на свята, вдаючи, що не чує уїдливих зауважень: «і це називається борщ?». Роки, коли доньки повертались у сльозах після візитів до бабусі — «чому вона каже, що ми неправильні?». І коли Андрій знизував плечима: «ну ти ж доросла, Жанно, навіщо зважати?».
А тепер — «треба до мами, вона ж при смерті». Причому з дітьми. В її квартирі.
Одна знайома якось сказала: «Я ще можу пробачити зраду. Але коли чоловік дозволяє ображати мене і прикидається, що все гаразд — це вже не родина». І вона мала рацію. Найболючіше — не зрада, а коли тебе виставляють істеричною лише за те, що ти захищаєш себе.
— Отже, так, — жорстко мовила Жанна. — Хочеш — їдь. Але я туди не піду.
Андрій застиг. Потім рушив до дверей. Один крок. Другий.
— Ти ще пошкодуєш, — кинув, не обертаючись. — Ти не розумієш, що таке — втратити матір.
Клац.
Двері зачинились. Та звук вразив її, наче постріл прямо в серце.
Жанна сіла. Потім лягла. Довго вдивлялась у стелю — білу, байдужу, таку саму, як і Наталя.
Ти ніколи не помічав, що найтоксичніші жінки — часто «святі» в очах своїх синів? Бо ще змалку вчать: любов треба заслужити. Біль — це прояв турботи. А приниження — частина родинної близькості. Потім ці хлопчики виростають, одружуються — і відтворюють той самий пекло. Тільки тепер «мама» — це ти.
Наступного дня зателефонувала Наталя. Навіть не привіталась.
— Ти що, зовсім безсердечна? — прошипіла в трубку. — Ти довела мого брата. Він як привид — сидить, мовчить. І все через твоє впертість! Він хотів як краще…
— Наталю, будь ласка, не втручайся, — спокійно, але твердо відповіла Жанна.
— А ти могла б не бути такою егоїсткою! Через тебе наші діти залишились без батька!
Наші діти.
— Нагадай, Наталю, як ти просила «поступитись кухнею» твоїй мамі. Як на хрестинах племінниці прямо в очі заявила, що мої діти, можливо, не від Андрія. І ти зараз хочеш говорити зі мною про мораль?
Мовчанка. Але вже не болісна. Ця — зла.
— Андрій помилився, коли обрав тебе, — видушила вона.
— А ти, бува, не сподіваєшся, що тепер він обере тебе? Ну, сестру. Чи, може, вже прикидаєш, кому здавати його кімнату, якщо він не виправдає очікувань?
Гудки.
Є жінки, в чиєму домі завжди пахне пирогами… і цвіллю. Вони пригощають, посміхаються, а потім додають: «Ну ти ж не образилась, люба, я ж правду сказала». Але в їх правді завжди присмак гнилі.
Ввечері приїхала подруга. Привезла шоколад, вино і плед. Сіла поруч.
— Думаєш, він не повернеться?
— Не знаю, — знизала плечима Жанна. — Може, повернеться. Коли зрозуміє, що Наталя не буде підвозити його на роботу. Не підпише за нього кредит. І коли її чоловік втомиться терпіти лишнього квартиранта.
— А ти? Примеш його назад?
Жанна мовчки знизала плечима. У келиху тремтіло вино, як і її серце.
— Можливо. Але вже без поспіху. Лише коли я згадаю, хто я є.
Іноді потрібно залишитись на самоті, аби усвідомити: бути одній — не страшно. Страшніше — жити з тим, хто робить тебе самотньою у власному житті.
Минув місяць. Потім другий. Андрій дзвонив — спершу щодня, потім рідше. Казав, що «все гаразд», але в голосі звучали втома, роздратування й образа, схожа на дитячу.
Доньки сумували. Старша якось запитала:
— Мамо, а тато тепер живе з бабусею? Він нас забув?
Жанна сіла поруч, погладила по голові.
— Тато просто трохи заплутався, сонечко. Але ми з тобою — точно не забуті.
Дітям не потрібні ідеальні батьки. Їм потрібні справжні. Щирі. Можливо, виснажені, розгублені — але небайдужі. І якщо хтось вирішив проміняти родину на обов’язок перед тими, хто все життя лише вимагав — це його шлях. Не твій.
На третьому місяці Наталя надіслала SMS: «Забери його. Він усім заважає».
Жанна довго дивилась на екран. Потім просто вимкнула телефон.
А через місяць він стояв під її дверима. З сумкою речей і тьмяними очима.
— Можна зайти? — тихо.
Жанна мовчки дивилась на нього.
— Я не впорався, — прошепотів він. — Пробач.
— Це не мені треба говорити. Це дітям. Їм — і самому собі.
Він опустив голову.
— Ти мене пустиш?
Жанна довго думала.
— Заходь. Але не як господар. Як гість. Поживеш у дитячій. Подивишся на себе збоку. І якщо знову вирішиш, що хтось важливіший — не забудь зачини за собою двері.
…
Є двері, які можна відчинити тільки один раз. Потім — це просто дошки на завісах. Бо за ними вже не дім. Лише спогади про нього.
— Ти ще його кохаєш? — спитала подруга за тиждень.
Жанна витерла пил з полиці, усміхнулась і сказала:
— Не знаю. Але я точно знову кохаю себе.
І з цього почалося її нове життя.
