Звук дзвінка перервав ранкову тишу, наповнену ароматом бульйону, що ледь кипів на плиті. Люба, перебуваючи в гарному настрої, насолоджувалась спокоєм порожнього дому, де діти-студенти роз’їхались по своїх справах. Вона подумки відзначала, як вдало склалося її життя: міцна родина, достаток, дорослі діти, люблячий чоловік.Відкривши двері, вона побачила перед собою незнайому жінку років тридцяти п’яти, з блідним обличчям і потьмянілим поглядом, яка нервово теребила ремінець сумочки.
— Доброго дня, я… — почала вона, після паузи додала, дивлячись Любі прямо в очі: — Я вагітна від вашого чоловіка.
Слова зависли в повітрі, але Люба, здається, їх не почула. Світ перед очима затуманився, звуки стали приглушеними, як під водою. Вона дивилася на незнайомку, не розуміючи, хто це і чого вона хоче. Шок паралізував її сприйняття.
— Що? — нарешті вимовила Люба хрипким, невпізнаваним голосом. — Що ви сказали? Ви… хто?
Незнайомка здригнулася від питання, її обличчя спотворилося.
— Мене звати Ольга, — її голос зламався, затремтів. — Ми… ми працюємо разом з вашим чоловіком… з Дімою… — На її очах виступили сльози. — Я… я вагітна від нього… Розумієте? Вагітна… — Ольга схлипнула, вже не намагаючись приховати сльози. — Я… я хотіла з вами поговорити… Будь ласка… Мені більше нема до кого звернутися…
Люба все ще стояла, мов вкопана, її мозок відчайдушно намагався скласти почуте в якусь осмислену картину, але поки безуспішно. Ступор не відпускав. І лише вигляд плачучої незнайомки, її відчай, змусили Любу механічно, ніби спостерігаючи за собою з боку, відступити і майже беззвучно сказати:
— Заходьте…
Вона провела Ольгу на кухню. Ніби уві сні, вимкнула плиту. Поставила перед гостею склянку води.
— Ми з Дмитром… колеги, — почала вона збивчиво, зробивши судомний ковток води. — Ми просто спілкувалися по роботі… А потім… був корпоратив. Ми там… трохи випили… розговорилися… і… ну, так вийшло. Це було всього один раз, чесно. Я сама не розумію…
Люба слухала, дивлячись в одну точку. Перша хвиля шоку трохи відступила, поступаючись місцем слабкій, відчайдушній надії.
— А ви… ви впевнені? Можливо… це якась помилка? Не його дитина? — голос Люби був тихим, майже благальним.
У відповідь на це Ольга з новою силою заридала, але крізь сльози дістала з сумочки складений листок і маленьку фотографію УЗД. Поклала на стіл.
— Ось… з поліклініки… Термін зовсім маленький…
Люба повільно взяла знімок. Крихітна, розмита плямка. Доказ кінця її спокійного і щасливого життя? Біль стиснув груди. Вона підняла очі на Ольгу.
— А… він… знає? – голос був хрипким, чужим.
Ольга похитала головою, сльози знову покотилися по щоках.
— Ні! Ні, Діма не знає! Я… я не хотіла йому говорити… Не хотіла руйнувати вашу сім’ю… Після поліклініки я відразу приїхала сюди, дочекалася, поки Діма піде на роботу… Я просто… я не знаю, що мені робити, розумієте? Зовсім одна… Мені навіть поговорити нема з ким…
Люба дивилася на неї майже без співчуття, всередині все заледенілось. Вона дочекалася, поки Ольга трохи заспокоїться, взяла її номер телефону, пообіцявши зателефонувати, сама толком не розуміючи навіщо, і провела до сходової площадки. Закривши за нею двері, Люба без сил притулилася до неї спиною.
Вона дійшла до дивана у вітальні і сіла, обхопивши голову руками. Тиша тиснула. Як вона могла бути такою сліпою? Спливали уривки фраз Діми: «Олька – молодець!», «Ми з Олею такий проєкт провернули!», «Вона мене розуміє…». Просто колега? Люба стиснула зуби. Весела, легка, молода… А вона? Господиня, мати, дружина… Звична. Зручна. Передбачувана. Згадалися його незграбні спроби зблизитися останнім часом – ось він намагався її обійняти, а вона відсторонилася, втомлена після роботи; ось запропонував спонтанно поїхати кудись на вихідні, а вона знайшла тисячу причин залишитися вдома. Він хотів уваги? Пристрасті? Розуміння? А вона… вона просто прогавила той момент, коли йому всього цього стало критично не вистачати.
Її гіркі роздуми перервав різкий дзвінок мобільного. Від несподіванки вона здригнулася. На екрані – «Син». Вона механічно провела пальцем по екрану.
— Мам, привіт! А що у нас на обід сьогодні смачненького? – пролунав у трубці бадьорий голос.
— Їжа… — глухо відповіла Люба, дивлячись у стіну.
— В сенсі? Мам, ти чого? Все нормально? – в голосі сина почувся неспокій.
— Немає часу! Не до тебе зараз! — різко кинула вона і натиснула відбій.
Вкололо почуття провини – навіщо так з сином? Але зараз було не до цього. Дзвінок лише на мить вирвав її з в’язких думок. Їй здавалося, що їхня тиха гавань – це і є щастя. А йому, мабуть, не вистачало шторму. Чи просто жіночого захоплення, якого вона вже давно йому не давала. Від цих думок стало гірко і гидко. Але винен був він.Він зрадив…
Ввечері Діма повернувся з роботи. Втомлений, але загалом задоволений, передчуваючи вечерю. Кинув ключі на тумбочку.
— Любаш, привіт! Я вдома!
Відповіді не було. Він пройшов у вітальню і побачив Любу – вона стояла біля прасувальної дошки і методично прасувала білизну. Її обличчя було непроникним, ніби залізна маска.
— Привіт, — промовила вона рівним, спокійним тоном, не відводячи погляду від прасувальної дошки. — Як минув день? Як там… Ольга себе почуває? — останнє ім’я вона вимовила з ледь помітним, але дуже виразним акцентом.
Дмитро насторожено сіпнувся, здивований неочікуваним питанням.
— Ольга? Е-е… нормально. Працює. А чому питаєш?
Люба продовжувала водити праску по тканині, не піднімаючи очей.
— Та нічого особливого… Вона сьогодні заходила. У гості.
Дмитро завмер. Його посмішка поступово згасла, а обличчя напружилось.
— Навіщо?! — вирвалося в нього до того, як він встиг стриматися.
Люба не обернулася.
— Ти справді не здогадуєшся? — її голос був холодний, ніби натягнута струна. — А що буває, коли чоловік спить із жінкою?
Дмитро окам’янів. Його скувало, мов статую. Він стояв, не в змозі поворухнутися, а кров відійшла від обличчя.
— Що? Ти про що? — видавив хрипким, майже шепочучим голосом.
Люба на мить зупинилася, зняла з дошки випрасувану сорочку і почала повільно складати її навпіл.
— А про що ж іще? Про твою дитину… що росте в її животі.
Дмитро проковтнув слину, пересохле горло відмовлялося слухатись.
— Це… це вона тобі сказала?..
Тільки тоді Люба повільно обернулася і вперше за весь час подивилась прямо на нього. Її погляд був крижаним, пронизливим до кісток. Дмитро відчув, як по спині побігли мурахи. Він зрозумів — марно щось заперечувати. Все розкрилось. Він важко осів на найближчий стілець, схопившись за голову.
— Любо… я… я й гадки не мав… клянусь… це сталося один-єдиний раз… я був ідіотом…
Він говорив щось уривками, виправдовувався, благав про прощення. Розповідав, як на тому нещасливому корпоративі вони з Олею залишились наодинці, як миттєва слабкість узяла гору… А потім, ніби зірвавшись, вигукнув:
— Це твоя провина! Ти віддалилась, стала холодною! Постійно бурчиш! — Він почав жалітись, що працює без перепочинку, а вдома на нього чекає тільки втома й докори. — А Оля… вона інша! Легка, розуміюча… Мені цього просто не вистачало! — І вся образа, яка роками накопичувалась, вирвалася з нього потоком.
Ці слова, це перекладання провини були для Люби мов ляпаси. Вони боліли ще більше, ніж сама зрада. Остання іскра надії в глибині душі — що Ольга збрехала, що це якесь непорозуміння — згасла, коли він зізнався і намагався ще й зробити її винною. Вона відвернулася і знову взялася за праску, ніби все, що він говорив, було просто шумом на задньому фоні. Вона дивилась на чоловіка, з яким прожила два десятки років, батька своїх дітей — і бачила перед собою слабку, жалюгідну людину, яка втоптала все заради миттєвого пориву. І жаліти її не було за що. Була тільки порожнеча й пекучий біль…
Їй раптом стало так важко дихати, нудота підійшла до горла. Вона різко відійшла від прасувальної дошки, прикрила рот рукою і вибігла з кімнати до ванни.
Дмитро підскочив зі стільця, проводжаючи її поглядом, повним страху та розгубленості.
— Любо! Любо, що з тобою?! Пробач! Я був дурень! Пробач мене! — гукав він їй вслід, але вона вже зникла за дверима.
За кілька хвилин Люба повернулась. Бліда, з мокрим чолом, але в очах її палав холодний вогонь рішучості. Вона зупинилась на порозі вітальні й мовчки подивилась на чоловіка. Тепер вона бачила його без ілюзій.
Ціна зради
Наступного ранку Дмитро мовчки збирав речі в чемодан. Його обличчя було сірим, як у мертвої людини. Любин погляд пронизував, але вона не вимовила ані слова. Його виправдання й благання вже нічого не значили. Діти були дорослі — вони зрозуміють, думала вона байдуже. Кричати чи ридати вона не збиралася. Просто стояла й дивилась, як руйнується її минуле.
Коли двері за ним зачинилися, Люба підійшла до вікна. Вона довго дивилася йому вслід, поки його постать не зникла у сірій завісі вуличного туману. І лише тоді її внутрішня фортеця, яку вона так напружено тримала всі ці години, обвалилась. Вона сповзла на підлогу біля вікна, обхопила коліна руками і заплакала — гірко, навзрид, так щиро й безутішно, як ще ніколи в житті. Вона оплакувала двадцять років шлюбу, розтоптану довіру і зруйноване щастя.
Що буде далі — вона не знала. Але була певна в одному: як раніше — вже не буде.
А що думаєте ви? Поділіться своєю думкою в коментарях. Нам важлива кожна історія.
