Як тільки вона дізналася, що її син народився з особливостями, жінка офіційно зреклася його. Це саме те «відмовне» — документ, який Санька знайшов випадково. Трапилося це тоді, коли він заносив особові справи до медпункту. Медсестра передала йому стос папок і попросила зачекати, але раптом задзвонив телефон, і вона, кивнувши в бік кабінету, поспішила відповісти, залишивши хлопця самого.
Вона й не уявляла, що, побачивши в документах власне прізвище, дитина не зможе пройти повз. Санька розкрив папку й прочитав те, що мало залишитися таємницею. У дитбудинку всі діти чекають на батьків. Але Санька — перестав. І плакати перестав теж. Його серце закам’яніло, вкрите товстим панцирем, який захищав його від болю, самотності та байдужості.
У цьому інтернаті, як і в більшості подібних місць, існували свої традиції. Напередодні Нового року діти писали листи Діду Морозу. Ці листи передавали директору, а він — спонсорам, які намагалися здійснити дитячі мрії. Іноді листи доходили навіть до військових частин. Найчастіше діти просили одного: знайти тата й маму. А дорослі, читаючи ці прохання, губилися в здогадках — який же подарунок здатен замінити любов?
Одного разу таке послання написав і Санька. Воно потрапило до бортового інженера, майора Чайкіна. Той акуратно сховав лист у кишеню форми, вирішивши прочитати його вдома — разом із родиною, аби подумати, що подарувати хлопчикові.
Увечері, під час вечері, він згадав про лист, дістав його й прочитав уголос:
«Дорогі дорослі! Якщо зможете, подаруйте мені, будь ласка, ноутбук. Не треба іграшок або одягу — в нас усього достатньо. А от через Інтернет я зможу знайти друзів і, можливо, навіть рідних». Підпис: «Санька Івлєв, 11 років».
— Ось так, — зітхнула дружина. — Які тепер розумні діти. І справді, через мережу він може знайти кого завгодно.
Аня, їхня донька, уважно перечитала лист і замислено подивилась на батька:
— Знаєш, тату, він насправді не вірить, що знайде батьків. Він їх навіть не шукає — бо знає, що їх немає. Для нього ноутбук — це втеча від самотності. Бачиш: він пише — «знайти друзів або рідних». А рідними можуть стати й чужі люди. Давайте візьмемо гроші з моєї скарбнички, купимо йому ноутбук і самі віднесемо.
Новий рік у дитячому будинку проходив традиційно: ялинка, вистава, хоровод навколо Діда Мороза й Снігуроньки. Потім спонсори роздавали подарунки, а іноді навіть забирали дітей на свята додому.
Санька, як завжди, нікого не чекав. Він давно зрозумів: найчастіше обирають дівчаток. Хлопчиків помічають рідко.
Листа він написав радше за інерцією — писали всі, от і він написав. Але цього разу серед гостей з’явився чоловік у льотній формі. Серце Саньки завмерло, але він відвів очі й тихо зітхнув. Отримавши звичний пакуночок із цукерками, він, трохи накульгуючи, попрямував до виходу.
— Сашко Івлєв! — раптом почув своє ім’я.
Обернувшись, побачив того самого льотчика. Санька завмер, не знаючи, як реагувати.
— Привіт, Сашко! — доброзичливо мовив чоловік. — Ми отримали твого листа й хочемо зробити тобі подарунок. Але спочатку давай познайомимось. Я — Андрій Володимирович, можеш кликати мене просто дядько Андрій…
— А я — Наталя, — додала жінка, яка стояла поруч.
— А мене звуть Аня, — усміхнулась дівчинка. — Ми з тобою майже однолітки.
— А я… Санька Обрубок, — трохи знітившись, відповів він.
Аня вже хотіла щось сказати, та чоловік простягнув хлопчику коробку:
— Це — для тебе. Ходімо, покажемо, як ним користуватись.
Вони зайшли до порожньої кімнати, де зазвичай робили домашні завдання. Аня пояснила, як вмикати ноутбук, заходити в систему, виходити в інтернет і реєструватися в соцмережах. Її батько сидів поруч, лише іноді підказуючи. Санька відчував тепло, силу, турботу. Аня щебетала без зупину, але хлопець помітив: вона кмітлива, розуміється на техніці, ходить у спортивну секцію.
На прощання жінка обійняла його. Легкий аромат її парфумів лоскотав ніс і несподівано викликав вологу в очах. Санька завмер на мить, потім акуратно вивільнився й, не озираючись, пішов по коридору.
— Ми обов’язково повернемося! — гукнула навздогін Аня.
І з того моменту життя Саньки почало змінюватися.
Він перестав зважати на глузування однолітків, не ображався на прізвиська. В інтернеті знаходив для себе цікаві заняття. Найбільше його захоплювали літаки. Він дізнався, що першим серійним військово-транспортним літаком був «Ан-8», розроблений Антоновим, а «Ан-25» — його модернізація.
На вихідних до нього навідувались Андрій та Аня. Іноді разом ходили в цирк, грали в автомати, купували морозиво. Санька часто відмовлявся — йому було ніяково, що за все платять гості.
Аж ось одного ранку його викликали до директора. Здивовано, він побачив у кабінеті Наталю. Серце стиснулося, у роті пересохло.
— Сашо, — заговорив директор, — Наталя Вікторівна хоче взяти тебе до себе на два дні. Якщо ти не проти — я дозволю.
— Сьогодні — День авіації, — пояснила жінка. — На базі твого дядька Андрія — свято. Він дуже хоче, щоб ти приїхав. Поїдеш із нами?
Санька радісно закивав, слова застрягли десь усередині.
— Чудово, — усміхнулась Наталя й підписала необхідні документи.
Щасливий хлопець вийшов із кабінету, тримаючись за її руку.
Спочатку заїхали в великий магазин одягу. Придбали джинси, сорочку. Побачивши старі Саньчині кросівки, Наталя повела його до взуттєвого відділу. Там довелось трохи повозитися — виявилось, що ноги різного розміру.
— Не соромся, — заспокоїла вона. — Після свята поїдемо в ортопедичний салон, зробимо спеціальні черевики. Будеш менше шкутильгати — й ніхто нічого не помітить.
Потім — перукарня, а тоді — додому по Аню. Вперше Санька ступив на поріг справжньої квартири. Він ніколи не бачив, як живуть звичайні родини. Усе довкола дихало затишком, теплом, чимось рідним. Обережно зайшовши в кімнату, сів на краєчок дивана. Перед ним — великий акваріум із барвистими рибками, таких він раніше бачив тільки по телевізору.
— Я готова, — вигукнула Аня. — Ходімо, Сань, маму зачекаємо внизу.
Вони спустилися ліфтом і вийшли до машини. Біля пісочниці стояв хлопчак і глузливо кричав:
— Кандиль-баба! Кандиль-дід!
— Почекай секунду, — сказала Аня й рішуче попрямувала до нього.
Санька побачив, як вона різко розвернулась, і хлопець із вигуком упав у пісок.
— Я ж просто жартував… — пробурмотів він.
— Жартуй десь в іншому місці, — відповіла вона й повернулась до Саньки.
Аеродром був прикрашений прапорцями й банерами. Їх зустрів дядько Андрій і повів до літака. Санька завмер від захоплення — так близько він ще не бачив такого велетня. Його серце калатало, очі блищали. Потім почалося авіашоу. Глядачі дивилися в небо, махали руками, вигукували. Коли з’явився літак Андрія, Аня вигукнула:
— Тато летить! Бачиш? Тато!
І Санька, не стримавшись, почав стрибати на місці:
— Тато! Ось же він! Он тато летить!
Він навіть не помітив, як Аня замовкла й уважно стежила за мамою, що витирала сльози, непомітні для інших.
Пізнього вечора, після вечері, Андрій сів поруч із Санькою й обійняв за плечі.
— Знаєш, — тихо сказав він, — ми з Наталею впевнені, що кожна дитина повинна зростати в родині. Саме там навчаєшся любити, оберігати, довіряти й бути коханим. Хочеш стати частиною нашої сім’ї?
У Саньки перехопило подих, у горлі стояв ком. Він пригорнувся до чоловіка й прошепотів:
— Татку… Я так довго тебе чекав…
За місяць щасливий хлопчик попрощався з дитячим будинком. Обережно, але впевнено він спускався з ганку, тримаючись за руку нового батька. Майже не шкутильгаючи, наближався до воріт. Біля них зупинився.
Санька озирнувся, глянув на знайому будівлю, махнув на прощання дітям і вихователям, що стояли на сходах.
— Зараз ми зробимо крок через межу, — сказав тато, — за якою почнеться зовсім інше твоє життя. Забудь про все погане, що було тут. Але завжди пам’ятай тих, хто допоміг тобі вистояти. Вдячність — це важлива чеснота. Цінуй тих, хто хоч раз подав тобі руку.
