Андрій завершував зміну. Було вже далеко за північ, місто втомлено завмерло під білосніжною ковдрою, яку щедро насипав сніг за цілий день. Дороги майже спорожніли, автівок майже не залишилось, рідкісні ліхтарі освітлювали безлюдні вулиці, і навіть звичний шум потроху вщухав. Андрій позіхнув, потягнувся, відчуваючи, як затекли плечі після кількох годин безперервного сидіння за кермом.
Зупинившись біля вокзалу, він припаркував авто біля узбіччя, заглушив мотор і поглянув на порожню площу перед собою. Зазвичай тут було людно: хтось чекав на потяг, хтось поспішав у місто, суєтився, обіймався на прощання чи стискав у руках валізи. Та зараз — майже тиша. Тільки сніг неквапом кружляв у світлі ліхтарів, м’яко падаючи з темного неба.
І саме тоді він її побачив.
На лавці, просто під ліхтарем, сиділа дівчинка. Маленька, тоненька, згорнута в клубочок, у легенькій курточці, що аж ніяк не захищала від холоду. В руках вона тримала потертий, зношений блокнот.
Андрій насупився.
Діти не повинні ночувати на вулиці.
Він вийшов з машини, засунув руки в кишені куртки й неквапом наблизився.
— Ей, а ти що тут робиш? — тихо звернувся до неї.
Дівчинка не підвела голови.
— Чекаю на маму, — голос ледь чутний, ніби вона боялася, що її почують сторонні.
Андрій присів поруч, обережно глянув їй в обличчя. Бліде личко, червоний ніс від холоду, тоненькі пальці судомно стискали блокнот, мов той був її єдиною опорою у всьому світі.
— А де вона?
— Пішла зранку… Казала, що скоро повернеться, — дівчинка легенько знизала плечима, немов це було вже звичним для неї.
Андрій тяжко зітхнув.
— І ти тут з самого ранку?
— Ага.
— Не змерзла?
Знову мовчки знизала плечима.
У грудях у Андрія щось боляче стислося. Все було ясно: мати не повернеться.
Він підвівся, струсив сніг з колін.
— Гаразд, ходімо грітись, — мовив, простягаючи їй руку. — Я хоч гарячого чаю тобі наллю.
Дівчинка зиркнула на нього. В її очах — великі, карі, втомлені й… повні надії.
— А якщо мама прийде?
— Напишемо записку.
Вона ще трохи вагалася, але все ж таки кивнула.
У кафе було тепло, пахло свіжою випічкою і чимось медовим. Андрій посадив її за столик, замовив чай з лимоном і гарячий пиріжок.
— А як тебе звати?
— Ліза.
— А прізвище?
Вона зніяковіла, опустила очі.
— Не знаю…
Андрій насупився.
— Як це не знаєш?
Ліза знову знизала плечима і несміливо відкрила блокнот.
— Тут є адреси… але я не знаю, що це за місця.
Андрій узяв зошит, гортав сторінки. Сторінки пожовтілі, з дитячими каракулями, уривками фраз, дивними нотатками.
— Це мамина тетрадка?
Вона кивнула.
Андрій продовжив гортати. Поміж хаотичних записів раптом побачив номер телефону. Поміркував, а потім вирішив зателефонувати.
Гудки.
— Алло? — грубий жіночий голос на іншому кінці.
— Добрий вечір. Я таксист, знайшов дівчинку, Лізу. Каже, чекає на маму.
На тій стороні запала тиша.
— Боже мій… — нарешті видихнула жінка. — Мати її сьогодні зранку затримали.
Андрій заплющив очі.
— А батько?
— Він… він навіть не знає, що в нього є дитина.
— Слухай, — обернувся до Лізи. — А рідні в тебе є?
Дівчинка задумалась, кусаючи губу.
— Тітка Оля… Вона якось приходила. Казала, що можу жити в неї.
— Маєш її номер?
Ліза знову розгорнула блокнот, перегорнула кілька сторінок і простягнула йому.
Андрій набрав.
— Алло?
— Добрий вечір, це Андрій. Поруч зі мною Ліза, вона хоче з вами поговорити.
На тому боці кілька секунд мовчанки.
— Де вона?
— У кафе. Ми можемо вас зустріти.
Тітка Оля приїхала за годину.
Ліза спочатку знітилася, наче хотіла втекти, але потім, щойно побачила жінку, очі її засяяли, вона підхопилася зі стільця і кинулася їй в обійми.
— Дякую вам, — тітка Оля глянула на Андрія тепло.
— Та нічого, дрібниця.
— Це не дрібниця. Ви не уявляєте, що це для нас означає.
Андрій не відповів, тільки злегка знизав плечима.
Перед тим як піти, Ліза простягнула йому свій блокнот.
— Це мені?
— Тепер ти тут записаний.
Андрій відкрив сторінку.
«Друг — Андрій».
Він усміхнувся.
— Це офіційно?
Ліза серйозно кивнула.
— Ну що ж… Раз офіційно — бути твоїм другом.
Вона посміхнулась. Вперше за весь вечір.
І тоді Андрій зрозумів: ця ніч була недаремною.
