Дільничний, обходячи маршрут, почув стукіт по склу.
Тук-тук-тук! — уривчасті, майже відчайдушні удари ледь долинали крізь ранковий шум міста.
Валерій, звичним маршрутом проходячи повз старий будинок, мимоволі зупинився. Він підняв голову і побачив дівчинку у вікні другого поверху. Її обличчя було блідим, очі — наляканими, волосся — скуйовджене, наче в ляльки, яку давно покинули. Вона била долонями по запиленому, майже мутному склу. Валерій завмер, відчувши, як серце стискається. Його погляд впав на її обірваний одяг: занадто велика футболка висіла на ній, мов з чужого плеча, а штани були такі великі, що трималися лише на зав’язаній мотузці замість паска.
— Тільки подивися… — пробурмотів він, нахмурюючись. На вулиці не було ні душі — у цьому районі давно вже навчились уникати чужих справ.
Валерій зробив крок до хвіртки, не зводячи очей з дівчинки. Він добре знав цей будинок — старий, занедбаний, із потрісканою штукатуркою та вікнами, які завжди залишалися зачиненими. Колись тут жила звичайна сім’я, але вже давно будинок виглядав покинутим.
— Дівчинко! Ти мене чуєш? — покликав він.
Вона кивнула, продовжуючи стукати, її губи щось шепотіли, але Валерій не міг розібрати слів. Це був мовчазний крик про допомогу.
— Зачекай, не хвилюйся… — сказав Валерій, відчуваючи, як тривога охоплює його серце. Він підійшов до дверей і постукав. Спочатку легенько, потім сильніше.
Ніякої відповіді. Здавалося, будинок давно спорожнів. Валерій постукав кулаком у дерев’яні двері:
— Є хтось удома?! — його голос луною відбився в тиші.
У відповідь — нічого, лише глуха тиша, така ж, як і в ті дні, коли люди почали уникати цього дому.
— Ні, так не піде, — промовив Валерій, дістаючи телефон. Він швидко набрав номер і викликав підкріплення. В голові снували сотні думок: чи дійсно дитина в небезпеці? А може, батьки просто кудись вийшли? Чи, не дай Боже, сталося щось страшне?
За кілька хвилин до будинку під’їхала патрульна машина. З неї вийшли двоє — Сергій та Льоха, напарники Валерія.
— Що трапилося, Валер? — запитав Сергій, з цікавістю дивлячись на будинок.
Валерій вказав на вікно. Дівчинка стояла там, притиснувшись до скла.
— Бачиш? Її вигляд… Вона зовсім одна. Тут щось не те, — відповів Валерій тривожним голосом.
Льоха глянув на вікно, потім на двері й кивнув.
— Спробуємо зайти? Мало що…
Вони піднялися сходами до дверей і знову постукали…
Відповіді не було. Льоха поклав руку на дверну ручку і з подивом помітив, що двері не зачинені. Вони легко піддалися, тихо скрипнувши. Усі троє переглянулися й обережно зайшли всередину.
Будинок зустрів їх затхлим запахом пилу та сирості. Здавалося, тут не прибирали вже місяцями. На підлозі валялися старі газети, розкидані речі, порожні пляшки. Валерій відчув, як у ньому наростає злість. Як можна було залишити дитину в таких умовах?
Вони обережно піднялися скрипучими сходами, які вели на другий поверх. З кожним кроком здавалося, що дерев’яні дошки ось-ось зламаються під ногами.
Дівчинка стояла біля вікна. Побачивши їх, вона різко обернулася, а потім, завваживши Валерія, кинулася до нього, мов до рятівної соломинки.
— Тихо, тихо, все гаразд, — заспокійливо сказав Сергій, опускаючись перед нею на одне коліно. — Ти тут одна? Де твої батьки?
Дівчинка кивнула й заплакала. Сльози текли по її запорошених щоках, а слова були уривчастими та плутаними.
— Вони пішли… три дні тому, може, чотири… я не знаю… — говорила вона, схлипуючи. — Я думала, вони повернуться, але їх досі немає.
Валерій нахмурився. Три дні? Дитина сама в будинку без їжі та води? Він обмінявся поглядом із Сергієм і Льохою.
— Ми заберемо тебе звідси, добре? Все буде гаразд. Як тебе звати? — м’яко запитав Сергій, обіймаючи її за плечі.
— Маша, — прошепотіла дівчинка. — Мене звати Маша.
— Добре, Маша, — сказав Валерій, намагаючись усміхнутися, аби трохи заспокоїти дівчинку. — Ми з тобою, тепер усе буде гаразд.
Вони вивели Машу з будинку. Спускаючись сходами, Валерій відчував, як її тонкі пальчики міцно стискають його руку, наче за останню надію. На вулиці холодний вітер обпік обличчя, і Льоха одразу зняв свою куртку, щоб укутати дівчинку.
— Тримайся, мала, зараз ми тебе зігріємо, — сказав він із теплою усмішкою. Маша кивнула й пригорнулася до нього.
Вони вирішили відвезти її до відділку, щоб дізнатися більше про ситуацію. У машині Маша сиділа мовчки, дивлячись у вікно. Здавалося, вона боялася поворухнутися чи моргнути, ніби все могло зникнути в одну мить. Валерій не міг відвести погляду від її обличчя — у таких очах читалося більше, ніж мало би бути для дитини.
— Як думаєш, що з її батьками? — тихо запитав Сергій, дивлячись у дзеркало заднього виду.
— Не знаю, — відповів Валерій, похитавши головою. — Але знаю одне: залишити дитину ось так — це злочин. Ми знайдемо їх і дізнаємося, що сталося.
Коли вони приїхали до відділку, дівчинку завели до кабінету. Там їй дали гарячий чай і трохи їжі. Маша помітно розслабилася, відчуваючи, що тепер вона в безпеці.
— Дякую, — прошепотіла вона, глянувши на Валерія. Її голос був тихим, але в ньому звучала щира вдячність, яка змусила Валерія відчути, як його очі трохи зволожилися.
— Ти молодець, Маша, — сказав він, усміхаючись їй. — Тепер усе буде добре. Ми подбаємо про тебе.
Вийшовши з кімнати, Валерій тихо зачинив двері й відчув, як гнів починає підніматися всередині. Як могли батьки так вчинити зі своєю дитиною? Як можна було залишити її одну в цьому похмурому, порожньому будинку? Він розумів, що попереду на нього чекає багато годин роботи: розслідування, пошуки, але був готовий. Маша не повинна більше залишатися сама.
У коридорі його наздогнав Льоха.
— Ну що, як вона? — запитав він.
— Трохи заспокоїлася, — відповів Валерій. — Але все одно налякана. Треба знайти її рідних або хоча б когось, хто зможе про неї подбати.
Льоха кивнув.
— Слухай, Валера, ти ж розумієш, що такі історії рідко мають щасливий кінець? — сказав він, дивлячись на напарника.
— Розумію, — зітхнув Валерій. — Але хочу вірити, що цього разу все буде інакше. Ми зробимо все, щоб вона більше ніколи не почувалася покинутою.
Льоха поплескав його по плечу й пішов далі по коридору, а Валерій залишився стояти, дивлячись на двері, за якими була Маша. Він знав, що її життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Але також він вірив, що тепер у неї є шанс — шанс на краще майбутнє, на турботу та любов, на які вона заслуговує.
Пізнього вечора Валерій повернувся додому, сів на кухні й довго дивився в одну точку. Його не залишав спокою той будинок, холодне вікно і дівчинка, яка стукала в нього, аби її почули. Він розумів, що таких будинків багато, занадто багато, і в кожному з них можуть бути свої «Маші», які чекають на порятунок.
Наступного ранку Валерій прийшов у відділок раніше, щоб провідати Машу перед початком зміни. Вона сиділа в тій самій кімнаті, закутана у теплий плед. Коли він зайшов, її очі засвітилися радістю, наче вона побачила старого друга.
— Привіт, Маша, — лагідно сказав Валерій, сідаючи навпроти. — Як ти? Краще?
— Так, — кивнула дівчинка, обережно притискаючи до себе кружку з гарячим чаєм. — Дякую вам… Я не знала, що хтось прийде.
Валерій усміхнувся й кивнув, відчуваючи тепло від її слів.
— Ми завжди приходимо, коли нас кличуть, — сказав він. — Ми знайдемо твоїх батьків. А якщо ні, я обіцяю, що знайдемо тобі безпечне місце, де тебе любитимуть.
Маша мовчки кивнула, не в силах щось відповісти. Її очі наповнилися слізьми, але цього разу це були сльози полегшення. Вона вірила, що тепер усе буде добре.
Коли Валерій вийшов з кімнати, його зустрів Льоха з папкою в руках.
— Слухай, Валера, — почав він, відкриваючи папку. — Я знайшов дещо про цей будинок. Він оформлений на жінку на ім’я Ольга Зайцева. Судячи з усього, це мати Маші. Але є одне «але» — вона вже кілька днів числиться зниклою безвісти. Її ніхто не бачив.
Валерій нахмурився, беручи папку й уважно переглядаючи документи. Це пояснювало багато: чому Маша залишилася сама і чому будинок виглядав таким занедбаним. Але куди зникла її мати? Усередині піднялася тривога. Ця історія ставала дедалі заплутанішою.
— Нам потрібно дізнатися, куди вона могла подітися, — сказав Валерій, повертаючи папку Льосі. — Можливо, її щось стримує. Ми повинні зрозуміти, що сталося.
Льоха кивнув, і вони разом вирушили до кабінету начальника, щоб обговорити подальші дії.
Наступні кілька днів були наповнені напруженою роботою. Валерій разом із командою опитував сусідів Ольги Зайцевої, шукав будь-які зачіпки, перевіряв можливі зв’язки. Як з’ясувалося, Ольга була жінкою самотньою, з непростим характером. Дехто зі сусідів навіть скаржився на неї, але ніхто не міг сказати, куди вона могла подітися. Один із них згадав, що бачив, як Ольга сідала в якусь машину, але деталей не запам’ятав.
Валерія не полишало відчуття, що часу в них небагато. Увесь цей час Маша залишалася у відділку. Попри старання створити для неї комфорт, це все ще була дитина, яка втратила найдорожче — свою родину. Вона часто питала про маму, і Валерію доводилося щоразу обіцяти, що вони обов’язково її знайдуть.
Нарешті через тиждень з’явилася зачіпка. Один із оперативників повідомив, що Ольгу бачили з чоловіком, який уже раніше потрапляв у поле зору поліції. Його підозрювали у зв’язках із кримінальними структурами, але доказів бракувало. Валерій зрозумів, що це їхній шанс.
Вони вирушили за вказаною адресою. Це був старий, занедбаний склад на околиці міста. Валерій, Сергій і Льоха обережно наближалися до будівлі, намагаючись залишатися непоміченими. Усередині було темно й тихо, лише здалеку долинав приглушений шум — схоже на чиїсь голоси.
— Обережніше, — прошепотів Льоха, коли вони підійшли до дверей. Валерій кивнув, перевіряючи, чи заряджений пістолет. Серце гучно билося в грудях.
Вони увійшли всередину, і їхні очі поступово звикали до темряви. У кутку великого приміщення Валерій помітив рух — жінка, прив’язана до стільця, а поруч із нею чоловік. Він щось говорив їй, його голос звучав загрозливо.
— Поліція! Стояти! — крикнув Валерій, націлюючи зброю на чоловіка.
Той здригнувся й спробував потягнутися до чогось на поясі, але Сергій із Льохою миттєво накинулися на нього, заламуючи руки. Через кілька секунд чоловік уже лежав на підлозі, а на його зап’ястках клацнули наручники.
Валерій підійшов до жінки. Це була Ольга — її обличчя було виснаженим, очі червоними від сліз, але вона була жива. Вона поглянула на Валерія й прошепотіла:
— Маша… Де моя донька?
— Вона в безпеці, — лагідно відповів Валерій, звільняючи її. — Все буде добре, ми вас до неї відвеземо.
Коли вони привезли Ольгу у відділок, Маша сиділа на стільці, міцно обіймаючи плюшевого ведмедика, якого подарував Льоха. Побачивши маму, дівчинка скочила з місця й побігла до неї, обхоплюючи руками й притискаючись так сильно, як могла. Ольга, не стримуючи сліз, опустилася на коліна й пригорнула доньку до себе.
— Мамочко, ти повернулася… — шепотіла Маша, а Валерій, спостерігаючи за цією сценою, відчув, як його серце наповнюється полегшенням.
Це був той момент, заради якого він працював. Заради таких митей були варті всі безсонні ночі, ризики й втома. Заради посмішки дитини, яка знову знайшла свою сім’ю.
Пізно ввечері Валерій повернувся додому й сів на кухні з чашкою гарячого чаю. Цього разу на його обличчі була усмішка. Він знав, що у світі ще багато болю й несправедливості, але сьогодні вони зробили щось правильне. І цього було достатньо, щоб рухатися далі.
За вікном знову завивав вітер, але в цьому домі було тепло.
