Даша зростала тихою, непримітною дитиною. Її дитинство, якщо це взагалі можна так назвати, проминуло між доглядом за хворою бабусею та постійною боротьбою з відчуттям голоду.
Старий будинок на самому краю села стояв мовчазним свідком часу, ніби покинутий усіма. З димаря давно не здіймався дим, а на подвір’ї буйно росли лише бур’яни. Там, де колись були грядки, тепер залишилась лише потріскана від спеки земля.
— Дашенько, принеси, будь ласка, водички, — долинав кволий бабусин голос з кімнати.
Дівчинка хутко наливала трохи води в кухоль, обережно стежачи, щоб була чистою.
— Ось, бабусю.
— Спасибі, дитино…
Після цього Даша виходила на ґанок. Сідала на холодну дерев’яну дошку, підтискаючи ноги до грудей.
— Грошей немає, їжі майже теж, — ледь чутно шепотіла.
Їй було всього одинадцять, а світ уже здавався жорстоким.
Школу вона перестала відвідувати. Хоч спочатку й хотіла вчитись, бабусині недуги ставали частішими, а вчителі з часом перестали помічати її відсутність.
Щодня Даша вирушала у свої «пошуки».
— Може, щось знайду. Або, може, хтось поділиться…
Ноги самі несли її до кладовища.
— Там завжди є цукерки й печиво, — заспокоювала вона себе.
Зі старим пошарпаним пакетом вона тихо заходила між огорож, майже нечутно проходячи між могилами, збираючи залишені гостинці.
— Люди кладуть це для померлих. А я ж… я візьму зовсім трохи.
Дівчинка намагалася бути обережною, не привертати до себе уваги.
Але іноді щастя відверталося.
Якось її побачив літній чоловік.
— Дівчинко, що ти тут робиш? — суворо, але не жорстко пролунало.
Даша застигла, стискаючи пакет ще сильніше.
— Печиво збираю, — відповіла чесно, уникаючи його погляду.
Чоловік зітхнув, похитав головою.
— Недобре це… Але я тебе розумію.
Більше він нічого не сказав і пішов.
Той день починався, як усі. Вона встала рано, накинула старий светр і вийшла з дому. Живіт бурчав, але вдома було майже порожньо.
— Може, сьогодні пощастить, — прошепотіла, йдучи стежкою, вологу від вранішньої роси.
Кладовище давно стало для неї місцем порятунку. Люди залишали на могилах солодощі, хліб, печиво. Даша дбайливо збирала все в маленький пакетик.
Біля знайомої огорожі вона помітила пару — чоловік та жінка стояли біля могили, тримаючись за руки. Жінка плакала, а чоловік обіймав її за плечі.
— Що ж робити тепер? — прошепотіла Даша, ховаючись за дерево. Вона терпляче чекала, поки ті підуть.
Коли вони пішли, Даша обережно підійшла. На плиті лежали свіжі блискучі цукерки.
— Дякую, — прошепотіла вона, обережно складаючи їх у пакет.
Та зненацька позаду пролунали кроки.
— Ей, дівчинко, стій!
Серце Даші закалатало.
Вона озирнулась — це була та сама жінка.
— Ти збираєш їжу з могил? — спитала вона суворо, підходячи ближче.
Даша опустила очі, ховаючи пакет.
— Вибачте… У нас удома зовсім нічого немає. Бабуся хвора, я за нею доглядаю…
Жінка на мить завмерла, а тоді обличчя її пом’якшало.
— Як тебе звати?
— Даша.
— А батьки?
— Немає… Тільки бабуся, — прошепотіла.
Жінка присіла, щоб бути на одному рівні з дитиною.
— Бабуся хвора?
Даша кивнула.
Жінка трохи подумала, порилася в сумці і простягнула кілька купюр.
— Візьми. Купи щось поїсти.
Даша здивовано дивилася на гроші.
— Це… мені?
— Так, тобі.
Вона взяла гроші так обережно, ніби ті могли розчинитися.
— Дякую…
— Лише пообіцяй, що більше не будеш збирати їжу на кладовищі, добре? Люди можуть неправильно це зрозуміти.
Даша кивнула.
— Я просто не знала, куди ще звернутися…
— Тепер знаєш, — лагідно усміхнулась жінка. — Я буватиму тут часто. Якщо буде потрібно — приходь.
— Добре, — прошепотіла Даша, відчуваючи, як тепло огортає її душу.
Минуло кілька тижнів після того, як бабусі не стало.
Даша сиділа на ґанку, притискаючи до себе бабусину хустинку, що досі пахла трав’яним чаєм і ліками.
— Що тепер?.. — ледь чутно мовила вона.
Дім став ще холоднішим і порожнішим. Вночі вона майже не спала, прислухаючись до кожного шелесту.
Опіка вже приходила кілька разів.
— Ти маєш їхати з нами, дівчинко, — лагідно казав чоловік у костюмі.
Але вона щоразу тікала — через вікно, через двір.
— У дитбудинок я не піду, — повторювала собі.
Єдиним місцем спокою лишалося кладовище.
Щодня вона несла до могили бабусі польові квіти.
— Привіт, бабусю. Як там ти? — казала вона, сідаючи на лавочку.
— Тут усе тихо… І самотньо.
В один із днів вона знову побачила ту саму жінку.
— Даша? — пролунало здивовано.
— Це ви… — дівчинка впізнала її.
— Я часто приходжу сюди, — сказала жінка, сідаючи поряд.
Вони довго мовчали, слухаючи вітер у листі.
— Чому ти ховаєшся від опіки? — тихо спитала жінка.
— Не хочу в дитбудинок… Кажуть, там погано.
— Я працювала там вихователькою. Повір — не все так страшно.
Даша мовчала.
— Ти ж одна, правда?
Кивок.
— Тобі не треба бути самій. Там допоможуть. Справді.
— Але мені страшно…
— Тепер не потрібно боятися, — промовила вона, торкаючись плеча дівчинки.
— Там на тебе чекають добрі люди. Просто довірся.
Даша довго мовчала, а тоді прошепотіла:
— Добре. Я спробую.
Жінка посміхнулася.
— Молодчинка.
Коли Даша стояла перед хвірткою рідного дому, її пальці стискали поділ куртки. Сонце світило яскраво, але в серці було похмуро. Жінка чекала біля машини.
— Готова? — м’яко спитала.
Кивок.
— Все буде добре, — запевнила вона з усмішкою.
У дорозі Даша мовчала, думаючи про бабусю.
Біля будівлі центру опіки її зустріли вихователі.
— Привіт, Даша! — усміхнулася молода жінка.
У перший день вона отримала чистий одяг, нову постіль та навіть змогла обрати іграшку.
— Це мені?
— Так, тобі.
Обід був гарячим, з компотом і печивом.
— Їж, не соромся, — підбадьорювала вихователька.
— Тут не так погано, як я думала… — прошепотіла Даша.
Минуло кілька днів. Вона подружилася з Лерою, теж новенькою. Разом вони грали, пекли з вихователями пироги.
— Мені тут подобається, — казала Лера.
Даша мовчки кивала.
Щовечора вона згадувала бабусю, притискала до себе ведмедика.
— Я стараюся, бабусю. Ти ж казала, що добрі люди завжди знайдуться…
Одного дня вихователька запропонувала:
— Хочеш написати бабусі листа?
Даша задумалась і написала: «Бабусю, тут усе добре. У мене друзі і мене годують. Але я сумую за тобою. Дякую, що навчила мене бути сильною. Я тебе люблю.»
Минув рік. Даша повернулася до рідного села. У руках — букет польових квітів. Вона підійшла до бабусиної могили.
— Привіт, бабусю… Я скучила.
Вона сіла поруч, торкнулася холодного каменю.
— Ти мала рацію. Добрі люди завжди поруч. У мене є друзі. Я навчаюся. І, здається, в мене добре виходить.
Вона підвелася — й раптом помітила знайому постать.
— Це ж…
Жінка йшла неквапливо, з пакетом у руках. Побачивши Дашу, посміхнулася.
— Дашенько!
— Добрий день.
— Як ти?
— Усе добре.
Жінка обняла її.
— Я пишаюся тобою.
Разом вони ще довго стояли біля могили, згадуючи бабусю.
— Вона була надзвичайною, — сказала жінка.
— Так… Вона завжди знала, що сказати.
Коли настав час прощатися, Даша повільно рушила до зупинки. В її серці не було суму, лише вдячність.
— Я ще повернусь, бабусю, — шепнула вона, озираючись на кладовище.
Тепер вона знала: життя триває, і добро — справжнє. Навіть коли здається, що надії вже немає.
