— Мамо, одягни мені завтра в садочок блакитну сорочку.
— Блакитну? А чому саме її?
— Бо Наталка Іванова сказала, що вона мені дуже пасує, під колір очей!
— Ну якщо Наталка сказала, то завтра підеш у блакитній сорочці.
Ди
Задоволений Льошка побіг гратися зі старшим братом. Володя був уже школярем.
Увечері мама розповіла татові про блакитну сорочку, яка так личить їхньому молодшому синові.
Тато засміявся, погладив хлопчика по голові:
— Що, синку, подобається тобі Наталка?
— Ага, я на ній одружуся!
— Ось як? Спочатку треба вивчитися, здобути освіту, а вже потім одружуватися.
— Ого, це так довго… — засмутився Льошка.
— Тату, а можна мені завтра з Наталкою одружитися?
— Завтра? А де ж ви жити будете?
— Ну як де? Вдома! — здивувався хлопчик.
— У кого вдома? У Наталки?
— Та ні, татку! — округливши очі, вигукнув малий. — Наталка ж у себе вдома, а я у себе!
— Ні, синку, так не буває. Якщо одружишся, то маєш забрати Наталку до себе, працювати, забезпечувати сім’ю, а вона ходитиме спочатку в садок, потім у школу, далі в інститут…
— А я? — спитав хлопчик, ледь не плачучи.
— А тобі доведеться працювати, синку, щоб родину годувати.
Мама присіла перед Льошкою, ласкаво глянувши йому в очі:
— Що сталося, чому плачеш?
— Мамочко, я хочу одружитися з Наталкою, але не хочу зараз працювати, хочу ще в садочок ходити… а тато сказав… ууу…
— Ну не плач, синку, виростеш і одружишся.
— Ага! А поки я виросту, її хтось інший забере.
— Та хто ж?
— Не знаю… Може, Сергійко, а може, Вітька…
— Ну, якщо вона може піти до когось іншого, то, може, й не варто за нею переживати?
Наступного ранку Льошка сміливо підійшов до дівчинки в червоній оксамитовій сукні, з великим бантом на світлому волоссі. Узяв її за руку й урочисто промовив:
— Я одружуся з тобою, Іванова!
Дівчинка подивилася на нього, а потім відвернулася.
— Ні!
Льошка зробив крок уперед, тупнув ніжкою й наполегливо повторив:
— Я сказав, що одружуся! Але не зараз, добре, Наталко? — хлопчик узяв її за руку і заглянув у очі. — Трошки пізніше, добре?
— А чому не зараз? — здивувалася Наталка. — Вітька з Лізою вже одружилися!
— Вони не по-справжньому, а понарошку! А ми з тобою справжні чоловік і дружина будемо!
— Гаразд! — кивнула дівчинка, і вони, взявшись за руки, побігли гратися.
У школі Льошка наполіг, щоб його посадили поруч із Наталкою. Учителька спочатку не хотіла, але хлопець самовільно сів біля дівчинки.
— Я виросту й одружуся з Івановою!
Клас вибухнув сміхом:
— Тілі-тілі-тесто, жених і наречена!
— Діти, тихо! — суворо сказала вчителька. — Як тебе звати?
— Льоша.
— Льошо, ти ще маленький, щоб про таке думати. Йди на своє місце.
— Ні! Наталко, скажи, що я на тобі одружуся!
Дівчинка лише тихо всміхалася.
— Ну що, панянко, що відповісте? — запитала вчителька.
— Ми справжньо одружимося, коли виростемо. Не так, як Вітька з Лізою – вони понарошку ще в садочку.
— Навіть так… — задумалася вчителька. — Ну що ж, сидіть разом.
Наталка була королевою його серця. Льошка носив їй портфель, захищав від собак і хуліганів, підтримував у школі. Коли вона впала й розбила коліно, він сам ніс її до медпункту.
У старших класах хлопець зізнався їй у справжніх почуттях.
А що ж Наталка? Вона лише загадково усміхнулася і, гордо піднявши голову, пішла.
— Я все одно на тобі одружуся, Іванова! — крикнув він їй услід. — Чуєш?
Та незабаром за Наталкою почав упадати Ігор – боксер, їздив на своїй «шістці», навчався в ПТУ на механіка.
Скільки синців довелося витерпіти Льошці, але він не відступився.
Одного разу він побачив трьох хлопців, які явно чекали на нього.
— Ей, малий, — один з них ліниво відштовхнувся від стіни. — Іди сюди.
— Тобі треба – ти й іди.
— Дерзкий, малий…
— Я не малий. У мене є ім’я.
— Слухай, хлопче, відчепись від тієї дівчини. Вона нашого друга.
— А що, друг сам сказати боїться? Передай йому, що якщо не відстане від МОЄЇ дівчини… — Льошка навмисно виділив слово «моєї». — …то йому несолодко буде!
І повернувшись спиною, хлопець спокійно пішов до під’їзду. Він відчував злостивість з боку хлопців, але йшов спокійно, прекрасно розуміючи, що вони можуть накинутися на нього в будь-який момент.
Одного разу вони напали на нього підло, ззаду, сили були нерівні, і тут він почув крик.
Це кричала Наташка, вона бігла з вигнаною десь штакетиною з цвяхами, і, диво, що вистачило сил, і, голосно кричачи, вона вдарила прямо в натовп хлопців, що били Альошку.
Вона кричала і махала штакетиною, роздаючи удари направо і наліво. На допомогу вже бігли старший брат і друг, їх покликала Лізка, подружка Наташі.
Тоді вона вперше поцілувала його.
Ввечері, після того як хлопці помилися під колонкою, Лізка принесла зеленку і вони щедро намазали хлопців.
Потім усі сиділи і сміялися, хоча Альошці було боляче сміятися, але він сміявся голосніше і заразливіше за всіх. А коли всі разом пішли проводжати Наташку, вона біля під’їзду обернулася до нього:
— Болить, Альош?
— Ні, — хитнув головою хлопець, — нормально.
Дівчина стала на пальці і поцілувала його, а хлопці обережно відвернулися.
— Пробач мене, Альош…
— За що? Ти моя рятівниця, подивись, як штакетиною всіх розкидала. Я тебе боюся, Іванова, я ж на тобі одружусь, а ти так б’єшся, як Брюс Лі…
— Та ну тебе, — засміялася Наташка.
А потім були проводи в армію.
Наташка не плакала на показ і не висіла на плечі Альоші, вони просто завжди були разом.
— Пам’ятай, я відслужу і одружуся з тобою, чуєш?
— Так, — вперше за все своє життя, починаючи з дитсадка, Наташка сказала «так», — Альошка, — дівчина застигла, — в мене є питання.
— Говори!
— А ти мене любиш? — прошепотіла вона і сховала червоне обличчя в долонях.
— Наташка, ти що дурна? Ти ще не зрозуміла? Я на тобі одружуватися на все життя хочу, а ти мені таке питаєш, звісно, люблю, дурненька.
І почалися листи туди-сюди, і в кожному з них було слово «люблю».
А потім листи перестали приходити.
Батьки і Наташка чекали, але не було листів. По телевізору показували хлопців, брудних, обірваних, але веселих і живих. Вони боролися зі злом.
А потім прийшло одразу три листи, батькам, Наташці і старшому брату.
Батькам і Наташці він написав веселе письмо, розповідав, що був на завданні, на крайньому півночі і бачив там пінгвінів.
Він написав веселі листи, багато різних історій, що батьки і Наташка сміялися і плакали від переповнених почуттів.
Ввечері Наташка прочитала листа своїм батькам, всі раділи і сміялися.
— Наташ, — запитав молодший брат, — а Альошка в Америці?
— В якій Америці, з чого ти взяв? — сміючись запитала мама Наташки, — ти що, синочку, Альошка в армії…
Ввечері брат підійшов до Наташки і сказав їй, що на нашому півночі пінгвіни не живуть, тому він запитав, де Альошка.
І тільки брат знав, де він.
Ще в дитинстві хлопці придумали свій шифр, і, здавалося б, у звичайному листі, Альошка зміг повідомити брату, де він знаходиться.
Одне слово, всього одне слово, від якого не спали вночі тисячі матерів, які проводжали своїх синів в армію.
Плакав брат, дорослий хлопець, кусаючи кулаки і сховавши голову під подушку, не міг, як в дитинстві, підійти і підставити плече брату. Плакав від безсилля, від страху за молодшого, від усього, що відбувалося…
Володька написав Альошці веселе письмо, так було потрібно.
А в кінці приписав: “Не забувай, тобі ще на Наташці одружитися, а то ти сам знаєш, штакетину візьме, вона у тебе така”.
І знову не було листів…
А потім по телевізору показали сюжет, невеликий. Хлопці… Чи солдати, загартовані в бою.
— Альошка, — сіла мама і схопилася за серце, — там Альошка, кричить вона, — синку!
А він наче почув, повернувся і усміхнувся, своєю широкою посмішкою з ямочками на щоках.
Приехала швидка до Альошки додому, мамі стало погано.
— Ну живий же, живий, — сказав старий, втомлений лікар, — чекайте вдома, скоро ваш солдат приїде…
Не може заснути Наташка, заспокоює її мама, поїть краплями і сама п’є.
Курить Альошкин тато, разом з братом, стоячи на балконі, мовчать і курять.
— Ти знав… син?
— Так…
— Добре…
Курить батько Наташки, згадуючи, як захищав чужу країну, чужий народ, тре плече, де сиділа куля.
— Нічого, синку, — говорить пошепки батько Наташки, — нічого, прорвемося. Ти тримайся там, хлопче, тримайся!
— Тато, — шепоче молодший брат Наташки, — його ж не вб’ють?
— Ні, синочку, ти що, йому ще на Наташці одружуватися.
— Добре…
Він повернувся.
Було ранкове, солдат сидів на лавочці, витягнувши ноги і кинувши речовий мішок, слухав спів ранкових птахів і тишу, насолоджуючись домом…
На балкон вийшов брат, курить.
— А курити шкідливо, — прищуривши око і піднявши голову, промовив Альошка.
— Шкідливо бути шкідливим, можна в око отримати, — парирував брат.
— Привіт.
— Здрастуй, братику…
Іванова, — крикнув через пару годин під балконом веселий від щастя Альошка, — я на тобі одружитися прийшов, Іванова!
І ніхто не свариться на солдата, і ніхто не кричить, щоб він йшов, бо викличуть міліцію. Всі знають, велика радість, солдат додому приїхав, живий.
— Мам, тато, тепер-то точно можна одружуватися? — запитує щасливий Альошка, крутячись перед дзеркалом.
— Одягайся, жениху, а то наречена передумає, — сміються батьки.
— Я їй передумаю, я стільки чекав цього дня!
— Мамо, я одружуватися буду.
— Так? І коли ж?
— Завтра.
— О, як, і на кому це ви, Михайле Олексійовичу, одружитися зібралися?
— На Каті Івановій.
— Чого? Яка така Іванова?
— Ну в групі у нас, мам, Катя Іванова.
— А тато знає?
— Так, він відмовив сьогодні одружитися, сказав треба з дідом поговорити спершу, тому я завтра одружуватися буду.
— Ну що, дідусю, поговорив з онуком? — сміється мама Альошки.
— Ну так, історія повторюється, і знову Іванова, ох вже ці Іванови, кружать голови нашим хлопцям, — сміється батько Альошки, Мишкин дідусь.
