Останні тижні родина Самойлових жила в передчутті заслуженого відпочинку. Цього разу подружжя мало вирушити до Туреччини — Ангеліна давно мріяла про цю подорож. Бізнес Степана розквітав, а праця Ангеліни також давала стабільний дохід. На утримання будинку і двох дітей вистачало, тож Степан вирішив заощаджувати з кожної угоди, аби потішити родину приємним сюрпризом.
Ангеліна не тямила себе від радості. Дізнавшись про поїздку, вона влаштувала святкову вечерю й навіть спекла свій фірмовий торт із «пташиним молоком» — на це вона зважувалась нечасто. Діти вже вихвалялися перед однокласниками, а Ангеліна ділилася новиною з подругами, пакуючи речі для всієї родини та приміряючи вбрання, яке неодмінно хотіла взяти.
Після виснажливого тижня на роботі Степан мріяв трохи розслабитися, але друзі запросили його до бару — давно не збиралися всією компанією. У кожного накопичилось чимало новин, і ці хлопці завжди були дорогі Степану. Вони потоваришували ще в університеті та пройшли через багато всього разом. Їхні зустрічі завжди супроводжувалися жартами, спогадами і навіть моментами суму.
— Красень ти все ж таки, — сказав Павло, почувши про майбутній відпочинок у Туреччині. — Ми минулого року з Олею їздили до Італії. Досі згадуємо. Наче другий медовий місяць — море емоцій!
— Жінок треба тішити, — підтримав Артур. — А пам’ятаєш, як ти сох за Олькою, тією, що на курс молодша вчилася?
Він обожнював ставити Павла в незручне становище.
— Та ну тебе! Ці хвостики були милі, між іншим. Вони ж мене тоді й зачепили, — заперечив Павло.
— Годі! — плеснув у долоні Степан. — Жодних згадок про колишніх. У нас усіх вже сім’ї, діти, відповідальність. Давайте краще у щось зіграємо.
— У карти на бажання! Згадаємо молодість. Хто в ділі? — запропонував хтось із компанії.
Усі погодились. Один із них попросив у офіціанта колоду. Кожен написав бажання на папірці, згорнув і кинув у вазочку, позичену у персоналу. Той, хто програвав, мав витягнути папірець і виконати написане. Перші три раунди Степану щастило — він лише спостерігав, як друзі зніяковіло виконували божевільні завдання. Навіть відвідувачі бару захоплено стежили за грою, наче за футбольним матчем. І ось дійшла черга до нього. Він розгорнув папірець, прочитав і розсміявся.
— Це вже перебір! Це просто абсурд! — мовив Степан.
— Та не тягни! Що там? Читай вголос!
— Я маю передати управління своїм бізнесом першому зустрічному безхатькові на час відпустки? А якщо він відмовиться — поділити тижневий прибуток між вами всіма? Це ж божевілля! Як я можу довірити справу незнайомцеві? Ні, я не буду це робити.
— Ой, та не будь скиглієм! — розчаровано протягнув Артур. — Домовленість дорожча за гроші. Ти не маєш права відмовитись. Ми щодня перевірятимемо, що робить цей чоловік. Якщо щось — підстрахуємо. А якщо ніхто не погодиться — поділиш прибуток. Все чесно.
— Спробуй, Степо, ризикни! — підтримав Павло. — Запам’ятаєш це на все життя! Ми ж разом, нічого страшного не буде. Головне — знайти того, хто погодиться.
Степан вагався. Йому здавалося, що лише він здатен тримати бізнес у руках. За тиждень можна було добре заробити. Але зваживши всі «за» і «проти», він кивнув:
— Гаразд, ризикну.
— У-у-у, ось це вже серйозно! Ходімо, шукатимемо щасливця!
Розплатившись, вони вийшли з бару й почали пошуки, спершу не знаючи, з чого почати. Якийсь час тинялись вулицями, жартуючи, але відповідного кандидата все не було. Тоді друзі рушили дворами, перевіряючи сміттєві баки. Бездомного знайшли не відразу.
Підштовхуючи Степана, друзі готували його до того, щоб сказати найдивнішу фразу в житті.
— Добрий день. Вибачте за турботу, — звернувся він до чоловіка, що рився в пакеті…
Безпритульний чоловік обернувся на ввічливий голос, здивований, що до нього звернулися з повагою. На ньому була тонка куртка, спортивні штани та капці на босу ногу. Компанія чоловіків позаду хихикала, і він уже подумав, що це знову чергова витівка п’яних жартівників.
— Що потрібно? — буркнув він неприязно.
— Перепрошую, не хочу вас налякати. У мене є одна пропозиція. Я маю свій бізнес і скоро вирушаю до Туреччини на відпочинок.
— З чим я вас і вітаю. Але до чого тут я?
— Мені потрібен заступник, який би стежив за роботою співробітників під час моєї відсутності. Просто підтримував порядок і контроль. Розумієте?
Чоловік недовірливо втупився в нього, думаючи, що над ним просто насміхаються. Зазвичай люди або кричали, або жбурляли йому недоїдки.
— Що за пропозиція така? Ви серйозно?
— Це парі з друзями. Звучить дивно, знаю. Але ви могли б стати тим, хто на тиждень стане керівником? Поки я у відпустці?
— А мені який з того зиск? У мене й так проблем повно. Не до ваших розваг.
— Я оплачу всі відпрацьовані вами години. Як за свою роботу. Чесно. Що скажете?
— А якщо щось зникне? Не боїтесь? Хоча… мені втрачати нічого — мені й узяти нема з чого.
— Тим більше. Приймайте виклик.
— Та погоджуйтесь! — вигукнув Артур. — Степан — чесна людина. Не образить.
— Ну гаразд, домовились, — бездомний простягнув брудну руку, і Степан її потиснув.
Тепер перед незнайомцем постало непросте завдання — налагодити роботу офісу. Простіше було б довірити все друзям: у них і будинки, і костюми, і досвід. Але рішення вже було прийняте.
Степан підійшов до своїх, попросив допомоги, після чого знову звернувся до бездомного.
— Скажіть, де ви зазвичай ночуєте? Завтра близько дев’ятої я приїду за вами, підготую, і ми вирушимо до офісу — познайомлю вас із колективом. Подробиці обговоримо вже зранку. Сьогодні, на жаль, нічим не можу допомогти, але ночівлю організую. Я — Степан.
— А я — Матвій Аркадійович. Живу, так би мовити, тут, у дворі. Місце, можна сказати, закріплене за мною. Завтра буду біля альтанки. Серйозні розмови не місце вести біля смітника.
Степан зауважив надзвичайно правильну мову незнайомця. У світлі ліхтаря він розгледів його обличчя: воно не було спитим, з рівними зубами та зморшками звичайної людини середнього віку. Навіть промайнула думка: якщо помити, підстригти і виголити цього чоловіка — вийде цілком пристойна особа.
До того часу друзі повернулися з магазину, несучи пакет із гарячими готовими стравами: борщ, пюре, котлети і трохи олів’є.
— Тримайте. Це вам, як аванс. І не хвилюйтеся — я слово своє тримаю, — сказав Степан.
Бездомний кілька разів подякував, міцно притискаючи пакет до грудей. Потім вибачився і сказав, що піде поїсти, поки їжа ще тепла.
— Оце ти собі на голову клопоту набрав, — пожартував Павло на прощання.
— Щиро дякую, «друже», — похитав головою Степан.
Наступного ранку, дочекавшись, поки Ангеліна поснідає та поїде на роботу, Степан зателефонував своїй секретарці Алені. Повідомив, що до обіду його не буде, а з нагальних питань — хай телефонують.
О дев’ятій він приїхав у двір, біля альтанки на нього вже чекав Матвій Аркадійович.
— Доброго ранку! Ну що, рушаємо? Завезу вас до лазні, там і поснідаємо. Я взяв із собою кілька своїх костюмів. Сподіваюсь, підійдуть.
— Доброго ранку. Добре, поїхали, — спокійно відповів Матвій.
У машині той мовчки дивився у вікно, спостерігаючи за містом. Степан розповідав про свою справу, про обов’язки, які доведеться тимчасово виконувати.
— Звучить не так вже й складно, як можна було уявити. Ви цікавий чоловік, Степане. Дуже, — зауважив Матвій.
— Сам дивуюсь, але, здається, у нас усе вийде. І не хвилюйтесь за оплату — усе чесно. Кожен день буде оплачений.
Після бані вони заїхали в кафе. Офіціанти привітно зустріли гостей, запропонували меню дня, обслуговували з теплотою. Матвій дякував за кожен жест, видно було, що він відвик від нормального людського ставлення. Потім вирушили в перукарню. Його підстригли, поголили щоки і підборіддя.
Кілька годин потому перед Степаном стояв зовсім інший чоловік. Тільки щоки трохи запалі, та костюм звисав на худих плечах. Але запонки блищали у світлі. Коли вони з’явились в офісі, працівники були розчаровані — сподівались, що начальника не буде і можна буде розслабитись. А тут — новий зам.
Матвій Аркадійович без тіні незручності обвів поглядом колектив, представився й коротко, чітко сказав кілька речень.
— Що ж, бажаю вам удачі. Я залишаюсь на зв’язку. З усіма питаннями — до Алени, вона все пояснить, — попрощався Степан і потиснув руку Матвію. — Хай щастить!
— Гарного відпочинку, — відповів той.
Після перельоту Степан одразу написав Алені, запитуючи, як справи.
— Ваш заступник — це скарб! Повертайтесь швидше, — відповіла вона.
Повернувшись додому, Степан намагався додзвонитись до Алени, але та не відповідала вже кілька днів. Наступного ранку він приїхав до офісу.
Перше, що кинулося в очі — замість молодої Алени сиділа приємна жінка років сорока. Вона встала і чемно представилась:
— Доброго ранку, Степане Миколайовичу. Я — ваша нова секретарка, Марина Ігорівна.
— Дуже приємно. А що сталося з Аленою?
— Це краще обговорити з Матвієм Аркадійовичем.
— Добре, дякую. Гарного дня.
Увійшовши до кабінету, Степан побачив, як Матвій сидить на дивані з купою паперів. Побачивши його, той одразу підвівся. Робоче місце директора залишалося недоторканим. Проте у всьому, що робив Матвій, Степан відчув чітку логіку.
— Вітаю з поверненням! Як відпочили? Готові до екскурсії?
— Привіт, Матвію. А що з Аленою?
— Дівчина була непрофесійна. Не міг її залишити. Є ще кілька змін. Пішли — покажу.
З появою начальства працівники припинили розмови й зайнялися справами. Степан зауважив кількох нових людей. Матвій пояснив, що частину звільнив через зв’язки з конкурентами, інших попередив. При ньому ніхто не спізнювався, перерви стали коротшими, продуктивність — вищою.
Степан був шокований: такі зміни за тиждень? Виявилося, що Матвій — колишній військовий. Порядок для нього — норма. Директор був у захваті та запропонував йому залишитись на постійній основі.
— Ви просто знахідка! Не можу дозволити вам піти.
— Початок покладено. Далі все буде ще краще.
— І знайте, я пропоную це не з жалості. Ви як працівник мене повністю влаштовуєте. Я з дисципліною слабкий. У нас вдома діти дружини бояться, а зі мною можуть і на голову сісти.
Матвій з радістю прийняв пропозицію. Незабаром він орендував житло і повернувся до повноцінного життя. Часто дякував долі за зустріч зі Степаном і не забував тих, хто був поруч у скрутний час, підтримуючи їх у міру можливостей.
