Сніг опускався на землю щільною, мокрою ковдрою. Вечір був особливо сирим — вітер гнав уздовж проспекту сніжну крупу, ліхтарі ледь освітлювали кілька кроків перед собою, далі все тону́ло в густій, сірій імлі. Люди поспішали у своїх справах, загорнувшись у капюшони та шарфи, не помічаючи один одного. Місто видавалося байдужим, відстороненим, наче хотіло відмежуватись від усього зайвого. Саме таким вечором проспектом ішла Валентина Іванівна.
На вигляд їй було не менше вісімдесяти. Згорблена, з гострим підборіддям і згаслим поглядом, вона ступала повільно, обережно. На ній висіло старе пальто, поношене і завелике, темна хустина щільно зав’язана під підборіддям. З рукавів визирали тонкі, червоні від холоду пальці.
В одній руці — порваний поліетиленовий пакет, в іншій — зім’ятий клаптик паперу. Вона уважно вдивлялася в фасади будівель, прислухалася, щоб не пропустити потрібний будинок. Незважаючи на втому і вік, обличчя залишалося зібраним. В її погляді не було розпачу — лише зосередженість. Щось важливе вело її вперед.
Попереду замайоріла вивіска ресторану. Яскрава, з витіюватими чорними літерами, вона вирізнялася серед темного оточення. Валентина зупинилася на мить, знову глянула на папірець у руці й рішуче кивнула. Так, тут.
Мороз пробирав до кісток, пальці вже заніміли, але вона не поспішала заходити. Серце билося нерівно, глухо. Всередині наростала тривога: саме сюди вона йшла, саме тут мала щось сказати. Те, чого боялася все життя.
Обережно відчинивши важкі скляні двері, Валентина ввійшла до ресторану. Усередині було тепло, пахло м’ясом, вином і парфумами. М’яке світло люстр надавало затишку, а дзеркала виблискували відбитками світла. Її вигляд одразу кинувся в очі — вона виглядала чужою в цьому блиску й розкоші.
Біля гардероба стояв чоловік років сорока. Він швидко глянув на неї і знехотя відступив убік, зморщившись. Його жест був безмовним, але промовистим: «Тобі тут не місце». Валентина не зреагувала. Вона підійшла до адміністраторки — молодої дівчини за стійкою.
— Добрий вечір, — її голос був ледве чутний, — у мене… бронювання на ім’я Валентина Іванівна. На 19:30.
Дівчина, не приховуючи роздратування, зиркнула на неї.
— Вибачте, що? — перепитала вона, нахилившись, ніби намагалася розчути серед шуму і не вірила своїм вухам.
— Я забронювала столик. Через сайт. Усе оплачено заздалегідь.
На її обличчі майнула тінь подиву, але швидко змінилася підозрою. Вона примружилась:
— Ви… оплатили?
— Так, — Валентина простягла роздруківку. Рука помітно тремтіла.
Дівчина взяла папір кінчиками пальців, наче це було щось брудне, і пильно подивилася. Її холодність посилилася. Вона навіть не намагалася приховати відразу.
— Ви впевнені, що не переплутали ресторан?
— Ні, не помилилася. Це саме той. Тут працює… — вона запнулась, — мій знайомий. Я просто хочу… повечеряти. Це дуже важливо.
Дівчина зиркнула на охоронця, який підійшов на її жест.
— Перевір бронювання, — наказала вона й знову повернулась до Валентини. — Вибачте, але у нас немає вільних місць. І взагалі — ви не справляєте враження людини, яка може собі дозволити вечерю тут.
Охоронець взяв папір, пролистав сторінку на планшеті.
— Є бронювання. Столик номер 12.
Анжела, так звали адміністраторку, не приховала невдоволення. Вихопила ваучер з рук охоронця.
— Система помиляється. Це неможливо. Мабуть, хтось оформив бронь від її імені.
— Я сама оплачувала, — тихо промовила Валентина. — Через термінал, мені допомогли…
— Послухайте, ви не можете просто так… — почала Анжела, але Валентина перебила її:
— Я хочу поговорити з керівником.
Ці слова прозвучали несподівано. Дівчина напружилась.
— Управляючий зайнятий. Його зараз немає.
— Я почекаю. Це… не може чекати.
Адміністраторка невдоволено прикусила губу, але вказала на сходи:
— Добре. Піднімайтесь. Але, будь ласка, не заважайте гостям.
Сходи були круті й вузькі. Валентина важко підіймалась, тримаючись за поручні. Ноги тремтіли, в очах темніло, але вона не зупинялась. У голові звучало одне: «Не відступати. Лише сьогодні. Лише зараз».
На другому поверсі відкрився банкетний зал. Просторий, з високими стелями, залитий м’яким світлом. Білі скатертини, сяюча посуд, сміх і розмови гостей, офіціанти метушились.
Валентина зупинилась біля входу, не наважуючись ступити далі. Хтось її помітив. Шепіт поширився миттєво. Вона почувалась не просто чужою — зайвою.
— Це ще що таке? — вигукнув чоловік у дорогому костюмі. — Хто пустив сюди жебрачку?
Це був Сергій Петрович, сивий бізнесмен, тутешній завсідник.
— Виведіть її. Вона зіпсує всім апетит.
Люди підтримали — сміх, зневажливі репліки, навіть оплески.
— Що вона тут шукає? — знущалися. — Нехай краще біля смітника вечерю шукає.
З кожним словом Валентина зменшувалася, ніби хотіла стати невидимою.
— Вона прийшла їсти? — насміхалася Віолетта, що сиділа поруч із Сергієм. — Може, вона нас розважити хоче? Заспіває, а ми їй дамо на нічліг?
Офіціанти розгубились. Одні відверталися, інші хихикали. Лише Іра, молода офіціантка, стояла осторонь з стиснутими губами. Її обличчя світилось обуренням.
— Я покличу керівника, — сказала вона тихо. — Так не можна.
— Може, вона ще й танцювати вміє? — вигукнув хтось. — Нехай покаже номер, ми їй поаплодуємо!
Хвиля сміху прокотилася залом. Це вже не була просто зневага — це стало злим спектаклем. Валентина стояла, не в змозі ні втекти, ні закрити вуха. Її плечі тремтіли. Все стало ніби нереальним.
— Боже… за що?.. — прошепотіла вона, звертаючись не до людей — до неба.
Іра вже поверталася, а за нею з’явився високий чоловік у чорному костюмі. Його хода, погляд, постави не залишали сумнівів — це був Олег Миколайович, управляючий.
Зал замовк. Всі його знали. Хтось опустив очі, інші чекали видовища.
Олег наблизився, глянув на Валентину. В його очах — здивування, не злість. Щось знайоме промайнуло в її рисах, але зникло.
— Добрий вечір, — спокійно сказав він. — У чому справа?
— Вона заважає! — вигукнув Сергій Петрович. — Ви що, тепер безхатченків до столів саджаєте?
— Я зрозумів, — стримано відповів Олег і звернувся до Валентини: — Пройдімо, будь ласка.
Її губи затремтіли, вона хотіла щось сказати, але мовчки пішла за ним.
Вони опинилися в коридорі. Олег обережно зачинив двері, повернувся до неї.
— Пані, схоже, ви помилилися. Прошу вибачення за ситуацію. Гості… — він зупинився, — емоційні. Якщо вам потрібна допомога, я можу викликати таксі або надати компенсацію.
Вона ледь підняла голову. В грудях кольнуло від образи.
— Компенсацію? За що?
— За неприємності. Можливо, ви тут випадково. Якщо потрібно — їжа, нічліг…
Вона похитала головою, зробила крок назад, ніби його слова були ляпасом.
— Я… не за цим прийшла, — прошепотіла.
— Тоді поясніть. Що вам потрібно?
— Я… я не чужа, — її голос тремтів. — Я твоя…
— Перепрошую? — він нахилив голову.
— Я… мати. Я… твоя мати.
Запала тиша. Він моргнув, не одразу второпавши сказане. Його обличчя застигло. Потім з’явилась тінь посмішки. Він навіть озирнувся, щоб переконатися, що їх ніхто не чує.
— Це… жарт?
— Ні.
— Послухайте, — випрямився вiн, i його голос став рiзким. — Якщо ви вважаєте, що на такiй iсторiї можна заробити, ви глибоко помиляєтесь. Я не хлопчик i давно не вiрю в казки.
Вона хотiла щось сказати, але вiн уже жестом покликав охоронця.
— Виведiть панi, будь ласка. I… бiльше не впускайте.
Валентина не противилася. Вона просто стояла, нiби все це трапляється не з нею. Усерединi панувала мертва тиша. Охоронець узяв її пiд лiкоть — не грубо, але наполегливо. Вона ступила за порiг. Дверi м’яко, але безповоротно зачинилися за нею.
Надворi знову падав снiг. Спершу вiн здавався надто бiлим, потiм — сiрим. В обличчя дув вiтер, але вона майже не вiдчувала холоду. Пройшла декiлька крокiв i сiла на лавку бiля зупинки. Пальцi тремтiли. Варежки загубила десь у серединi будiвлi. На колiнах все ще лежала стара сумка. З кишенi визирав той самий папiрець з адресою. Смiшно. Нiби тепер це мало значення.
Вона заплющила очi й довго сидiла мовчки. Плечi здригались. По щоках котилися сльози — не гарячi, а холоднi, як розталий снiг. Нарештi витягла з внутрiшньої кишенi конверт. Усерединi — фотографiя. Звичайне чорно-бiле фото. Хлопчик рокiв шести в ушанцi, з соромливою усмiшкою. Олег.
— Синочку… — прошепотiла вона.
Сильний порив вiтру вирвав з її рук знимку. Валентина рвучко пiдвелася, схопила фото, не давши йому полетiти. Знову притисла до грудей.
— Я дочекаюсь, — промовила вона вголос. — Я не пiду, поки ти це не побачиш. Поки не згадаєш.
Вона зручно вмостилася на лавцi, загорнулася, схрестивши руки. Мороз кусав щоки, але в грудях палало щось сильнiше за холод. Бiль, провина, надiя — усе злилося в одну точку, в яку вона втупилася поглядом. Вона знала: вiн скоро вийде. I вона чекатиме, скiльки потрiбно.
Коли у дверях ресторану з’явився Олег Миколайович, Валентина насилу пiдвелася й вигукнула:
— Сину! Зачекай!
Олег уже йшов до машини. Поруч — кiлька працiвникiв. Вiн озирнувся з роздратуванням:
— Що ще?!
Вона тримала перед собою фотографiю.
— Почекай… Це…
— Що у вас у руках?
— Поглянь. Просто… поглянь.
Вiн пiдiйшов ближче, нехотя. Вдивився в фото. Його обличчя застигло.
— Звiдки… у вас це?
— Це ти. Тобi шiсть. Лiто. Село. Я фотографувала. В тебе тодi на сорочцi була латка. Пам’ятаєш?
Вiн мовчав. Лише дивився. Його губи здригались. В очах промайнула розгубленiсть, страх — нiби земля вислизала з-пiд нiг.
— У мене… є така сама знимка, — прошепотiв вiн.
Вона мовчала. Вiн знову подивився на неї. I вперше — по-справжньому. Не як на стару. Не як на зайву. Як на людину.
— Хто ви?..
— Я… я казала. Я твоя мама.
Олег мовчав. Снiг вкривав його плечi, танув на комiрцi пальта. А вiн стояв, не знаючи, що сказати. Думки кружляли, розум пручався, а душа — вiдгукувалась.
— Ви… справдi…
— Так, — тихо вiдповiла вона. — Я — твоя мама.
Пауза. Потiм — кивок:
— Ходiмо. Усередину. Там тепло. I… поговоримо.
Вона не повiрила одразу. Лише за мить пiшла за ним. Обережно, повiльно. Нiби кожен крок вiв у нове життя.
У ресторацiї майже нiкого не залишилося. Вони сiли в малому зальчику, де нiхто не заважав. Вiн замовив чай, сам налив їй. Вона дивилася на нього, намагаючись не вдивлятися задовго — боялася злякати мить.
— Чому?.. — спитав вiн, нiби сам у себе. — Чому ти… тепер?
Вона тяжко зiтхнула:
— Дозволь розповiсти. Я не виправдовуюсь. Просто… мушу пояснити.
Вiн не вiдповiв, але й не перебивав.
— Я була молода, дурна… закохана. Твiй батько, Олег… працював комбайнером. Веселий, дужий. Ми швидко одружилися. А потiм його забрали. Спершу в армію, далi — на фронт. I бiльше я його не бачила. Прийшов лист весною — загинув. Я лишилася сама. Мати теж захворiла… померла за мiсяць. Ми залишилися вдвох — ти i я. Я не тямила, просто жила. Працювала на кухнi, шила, прибирала.
Замовкла, зробила ковток.
— Потiм серце захворiло. Серйозно. Сказали — термiнова операцiя. А тобi було лише три. Рiдних — нiкого. Просила сусiдiв, знайомих — всi вiдмовили. Умовляла — навколiшки. Нiхто не погодився.
Олег слухав мовчки. Обличчя зiмкнуте.
— I тодi… я вiддала тебе в дитбудинок. Тимчасово. Лише поки одужаю. Здавалося, це правильно. Сподiвалася повернутися — забрати. Приїхала, щойно пiдвелася. Але… тебе вже всиновили. Прийшла — а менi сказали: «Пiзно. Його вже немає». Нi адреси, нi iменi.
Сльози бринiли в голосi. Вiдсунула чашку.
— Потiм почалося iнше життя. Бiль, туга, пошуки. Я шукала тебе роками. Писала листи, їздила в мiста. Спершу жила в чужих, потiм — на вокзалах. Часом у притулках. Часом пiд сходами. Лише фото завжди було при менi. Воно… нагадувало, що ти — є.
Вiн слухав. Обличчя напружене.
— I ось я перед тобою, — сказала вона. — Я не прошу пробачення. Я лише хотiла, щоб ти знав. Щоб не думав, нiби я тебе покинула через байдужiсть. Я щодня себе проклинала. I щодня мрiяла тебе знайти.
— Мнi було шiсть, — прошепотiв вiн. — Я думав, ти померла.
— Я… майже померла. Але щось тримало. Може, спогад про тебе.
— А я… — вiн ковтнув. — Я жив у дитбудинку. Потiм — прийомна родина. Вони були хорошi… але чужi. Нiколи не називали сином. Нiколи не обiймали просто так.
— Пробач…
Вiн мовчав, поглянув у чашку.
— Я не знаю, як це сприйняти. Це… забагато.
— Я розумiю, — кивнула. — Мене не треба вибачати. Просто… щоб ти знав.
Вiн мовчав. Снiг за вiкном сипав густiше. Вулиця бiлiла.
— I весь цей час… ти шукала?
— Завжди. Аж поки не зустрiла жiнку, з якою колись працювала. Вона допомогла знайти фонд, де дiзналися, що ти — управляючий. Я побачила твоє фото в мережi. Зрозумiла: ось вiн. Мiй хлопчик.
Глянула на нього крiзь сльози.
— Ти вирiс. Став сильним. Я пишаюсь тобою, сину.
Вiн заплющив очi. Усерединi все перемiшалось. Бiль, злiсть, нiжнiсть.
— Це… важко простити, — нарештi вимовив. — Все дитинство я думав, що нiкому не потрiбен. Жив без обiймiв, без казок. Без маминого «добраночi».
Валентина слухала, схиливши голову.
— Прийомнi були… холоднi. Все по режиму. Без любовi. Я навiть «мамою» їх не кликав. Лише — «Марина Вiкторiвна». Розумiєш?
— Так, — ледь чутно.
— А тепер… ти кажеш, це не було зла. Але я теж страждав. Мнi було шiсть, коли ти зникла. Я не зрозумiв. I роками не хотiв згадувати. А тепер — ти.
— Мене не треба прощати, — м’яко сказала вона. — Просто… хай буде правда. Я не чекала обiймiв. Я боялась пiдїйти.
Вiн вiдсунув чашку. Руки тремтiли.
— А тепер де живеш?
Вона зніяковіла.
— Там, де дали притулок. У церковнiй кiмнатi. При монастирi. Спокiйно там. Тепло. Iнодi працюю — шию, прибираю. На їжу вистачає.
Олег пiдвiвся. Пiдiйшов до вiкна. Помовчав. Потiм обернувся:
— Я пiдвезу.
Вона здивовано:
— Не треба… я сама. Тут близько.
— Я наполягаю.
В машинi мовчали. Вiн за кермом. Вона поруч. Обоє не вiрили, що це реальнiсть. Але мовчання було наповнене. Вiн сам запитав адресу. Не сказав зайвого. Але в очах читалось: вiн думає.
Через кiлька днiв Валентина сидiла бiля вiкна. Снiг, вода з козирка. Звичайний день. Аж раптом — стук. Тихий, обережний.
— Хто там? — крикнула вона, пiдвiдаєчись.
Дверi вiдчинилися. На порозi — вiн. У пальтi, з коробкою. На обличчi — втома i рiшучiсть.
— Я подумав… тепер моя черга — знайти тебе.
Вона застигла.
— Що?
— Поєхали. Хочу, щоб ти познайомилась з моєю родиною.
Вiн вiдступив. Валентина вийшла. Бiля пiд’їзду — машина. Усерединi — жiнка i двоє хлопцiв. Дiвчинка на руках. Вони дивилися зi цiкавiстю. Олег кивнув:
— Це моя дружина. I твої онуки.
Вона приклала руку до грудей. Серце завмерло. Все зiбралося в грудях — i розтануло.
За тиждень вони зустрiлися знову. Пiд’їзд, п’ятий поверх. Квартира. Свiтло, чисто, трохи меблiв.
— Квартира моя. Колись здавав. Тепер вiльна. А ти… — вiн простяг ключi. — Житимеш тут. Усе оформимо. Постiль, посуд — усе буде.
Вона стояла мовчки. Тiльки дивилась.
— Чому ти… робиш це?
Вiн знизав плечима:
— Бо… все одно ти — моя мама.
Вона взяла ключi. Руки тремтiли. Сльози знову навернулись. Вона тихо, майже по-дитячому:
— Дякую.
Вони мовчали. Свiтло з вiкна падало на пiдлогу. На пiдвiконнi — фотографiя. Та сама. Олег обережно поставив її в рамку. Повернув до кiмнати:
— Хай стоїть тут. Як пам’ять. I як… початок.
Вона сiла на край лiжка. Дивилася у вiкно. А вiн стояв поруч. Без слiв. Просто — поруч.
I це було все, що їй було потрібно…
