Останні кілька тижнів родина Самойлових жила в радісному передчутті довгоочікуваної відпустки. Цього разу подружжя збиралося до Туреччини — Ангеліна давно мріяла про цю подорож. Бізнес Степана процвітав, робота Ангеліни також приносила стабільний дохід. На утримання будинку й двох дітей грошей вистачало, тож Степан вирішив відкладати частину прибутку з кожної угоди, щоб зробити своїй родині приємний подарунок.
Ангеліна була на сьомому небі від щастя. Коли чоловік повідомив їй про поїздку, вона влаштувала справжню святкову вечерю і навіть спекла свій фірмовий торт з «пташиним молоком» — на таке вона наважувалася нечасто. Діти вже хвалилися однокласникам, а Ангеліна — всім подругам, збираючи речі для всієї родини й приміряючи сукні, які обов’язково взяла б із собою.
Після виснажливого робочого тижня Степан планував трохи розслабитися, але друзі покликали його до бару — давно не збиралися всією компанією. У кожного накопичилося чимало новин, а ці хлопці завжди були Степанові як брати. Їхня дружба почалася ще в університеті й пережила безліч випробувань. Компанія любила згадувати старі часи, сміятися, а іноді й сумувати.
— Красень ти, все ж таки, — сказав Павло, дізнавшись про заплановану поїздку до Туреччини. — Ми торік з Олею літали до Італії. Досі згадуємо ту відпустку. Справжній другий медовий місяць. Такі емоції!
— Так, жінок треба балувати, — підхопив Артур. — А пам’ятаєш, як ти сох по Ольці, тій, що вчилась на курс молодша?
Він завжди любив ставити всіх у незручне становище, особливо Павла.
— Та годі тобі! Ті хвостики, до речі, були дуже милими. Саме вони тоді й привернули мою увагу, — заперечив Павло.
— Все, досить! — Степан плеснув у долоні. — Жодних спогадів про колишніх. Усі ми тепер сімейні люди, з дітьми й відповідальністю. Давайте краще щось зіграємо.
— У карти на бажання! Згадаємо юність. Хто за? — запропонував хтось із компанії.
Усі погодилися. Один із друзів попросив у офіціанта колоду карт. Кожен написав на аркушику паперу бажання, згорнув і кинув у невеличку вазу, яку позичили у персоналу закладу. Програвший мав витягнути записку й виконати написане. Перші три раунди Степанові щастило, і він лише спостерігав, як його друзі виконували божевільні завдання, червоніючи або просто приймаючи ситуацію. Навколо теж сміялися — глядачі насолоджувалися шоу, як уболівальники на стадіоні. Нарешті черга дійшла до Степана. Він розгорнув аркуш, уважно прочитав і усміхнувся.
— Ну і маячня! Повний абсурд! — вигукнув він.
— Що там? Не мовчи! Читай!
— Я маю передати керівництво своїм бізнесом першому-ліпшому безхатькові на час відпустки? А якщо він відмовиться — розділити тижневий прибуток між вами всіма? Це ж повна нісенітниця! Як я можу довірити свою справу будь-кому? Ні, я цього робити не буду.
— Та не гальмуй! — протягнув Артур з розчаруванням. — Слово — дорожче за гроші. Відмовитись не можна. Ми щодня перевірятимемо, що той чоловік робить. Якщо що — допоможемо. А якщо не знайдеться охочий — просто заплатиш нам. Ось і все.
— Давай, Степане, ризикни! — підтримав Павло. — Запам’ятаєш цей випадок на все життя! Ми ж з тобою, нічого страшного не станеться. Головне — знайти когось, хто погодиться.
Степан вагався. Йому завжди здавалося, що лише він здатен контролювати всі процеси у бізнесі. За тиждень могла накапати значна сума. Але, зваживши всі «за» й «проти», він зітхнув і кивнув.
— Добре, ризикну.
— У-у-у! Оце по-нашому! Ходімо шукати щасливчика.
Друзі розрахувалися та вийшли на вулицю, не маючи уявлення, з чого почати. Вони трохи поблукали, жартуючи й підштовхуючи одне одного, але відповідного кандидата все не було. Тоді компанія вирішила заглянути у двори, оглядаючи смітники. Бездомного знайшли не відразу.
Друзі підганяли Степана, який збирався вимовити, мабуть, найабсурдніші слова у своєму житті.
— Добрий вечір. Вибачте за турботу, — звернувся він до безхатька, який рився в пакетах…
Безхатько озирнувся на голос, здивований чемним зверненням. Він був у тоненькій куртці, спортивних штанах і тапках на босу ногу. Чоловіки позаду тихенько посміювались, і той подумав, що це чергові жарти напідпитку.
— Чого треба? — буркнув він неприязно.
— Перепрошую, не хочу вас злякати. У мене до вас є пропозиція. Я маю власний бізнес і незабаром вирушаю у відпустку до Туреччини.
— Ну й добре. А до чого тут я?
— Мені потрібен тимчасовий заступник — хтось, хто зможе приглянути за працівниками, поки мене не буде. Щоби все працювало, як годиться. Розумієте?
Безхатько дивився насторожено, думаючи, що це з нього знущаються. Люди зазвичай або кричали, або кидали недоїдки.
— Яка ще така пропозиція? Ви серйозно?
— Ми з друзями посперечались. Розумію, звучить дивно, але чи не могли б ви стати тією людиною? Тимчасовим керівником?
— А мені з того що? У мене своїх проблем повно. Не до ваших витівок.
— Я оплачу вам усі робочі години за тиждень. Як повноцінну зарплатню. По-чесному. Що скажете?
— А якщо щось зникне? Не боїтеся? Хоча, що мені втрачати — у вас нічого не візьмеш.
— Тим більше погоджуйтесь.
— Та погоджуйтесь уже! — вигукнув Артур. — Степан — людина слова. Не обдурить.
— Ну гаразд, по руках, — безхатько простягнув брудну руку, і Степан потис її.
Перед цим чоловіком тепер стояло непросте завдання — впоратися з усім як слід. Було б значно простіше довірити справу друзям: у них і дім, і костюми, і досвід. Але рішення вже ухвалено.
Степан підійшов до друзів, попросив про підтримку, а потім повернувся до новоспеченого заступника.
— Скажіть, де ви зазвичай ночуєте? Завтра о дев’ятій я заїду по вас, приведу до ладу й завезу в офіс — познайомитись із колективом. Усі подробиці обговоримо завтра. На жаль, сьогодні з ночівлею не допоможу, але завтра все вирішимо. Мене звати Степан.
— Матвій Аркадійович. Тут живу, так би мовити, постійно. Цей двір — моя територія. Але завтра я буду біля альтанки. Не годиться такі речі вирішувати біля смітників.
Степан відзначив про себе несподівану грамотність мови співрозмовника. Під ліхтарем він розгледів обличчя: не запите, із доглянутими зубами й звичайними зморшками середнього віку. Промайнула думка: вмити, підстригти, поголити — вийде цілком пристойний чоловік.
Поки він розмірковував, друзі повернулися з пакетом з готовою їжею: гарячий борщ, пюре, котлети та салат олів’є.
— Ось, тримайте. Як аванс. І не хвилюйтесь — я свого слова дотримуюсь, — сказав Степан.
Чоловік декілька разів подякував і, пригорнувши пакет до себе, вибачився, мовляв, піде їсти, поки не захололо.
— От і нарвався, — жартома буркнув Павло на прощання.
— Спасибі, друже, як завжди, — похитав головою Степан.
Вранці, дочекавшись, поки Ангеліна поснідає і поїде на роботу, Степан зателефонував секретарці Аліні. Повідомив, що першу половину дня буде відсутній, і попросив зв’язуватися напряму, якщо що.
До дев’ятої він уже був на місці. Матвій чекав біля альтанки, як обіцяв.
— Доброго ранку! Ну що, поїхали? Спершу — сауна, потім поснідаємо. Я прихопив кілька своїх костюмів — сподіваюся, підійдуть.
— Доброго ранку. Гаразд, рушаймо, — кивнув Матвій.
У машині Матвій мовчки дивився у вікно, а Степан розповідав йому про справу, про обов’язки, які доведеться взяти на себе.
— Звучить не так уже й складно. Ви, знаєте, дуже цікава людина, Степане. Дуже, — зауважив Матвій.
— Сам дивуюсь, але здається, все вийде. І щодо грошей не переймайтесь — усе буде чесно. Щоденна оплата.
Після бані Степан повіз його до кафе. Персонал привітно зустрів гостей, запропонував страви дня. Матвій дякував буквально за кожен жест — він давно не відчував такого ставлення. Згодом вони вирушили до перукарні, де майбутнього заступника підстригли й поголили.
Через кілька годин перед Степаном стояв зовсім інший чоловік. Щоки трохи запали, піджак висів на худих плечах, зате запонки блищали при світлі лампи. Працівники офісу розчаровано дізналися, що наглядач усе ж буде. Вони сподівалися розслабитись під час відпустки директора, а тепер ще й новий заступник з’явився.
Матвій Аркадійович без найменшого збентеження оглянув працівників, представився і виголосив заздалегідь підготовлену промову.
— Успіхів вам. Я на зв’язку. З усіх питань звертайтесь до секретарки Аліни — вона пояснить, — попрощався Степан, потиснувши руку Матвію. — Щасливо!
— Гарного відпочинку, — відповів той.
Щойно прибувши на курорт, Степан написав Аліні, аби дізнатись, як справи.
— Ваш заступник — справжня знахідка! Повертайтесь швидше, — надійшла відповідь.
Після повернення додому Степан намагався зв’язатися з нею, але кілька днів — жодної відповіді. Наступного ранку він сам поїхав до офісу.
Перше, що кинулося в очі — замість молоденької Аліни сиділа жінка років сорока, приємної зовнішності.
— Доброго ранку, Степане Миколайовичу. Я — ваша нова секретарка, Марина Ігорівна.
— Дуже приємно. А що сталося з Аліною?
— Вам краще поговорити про це з Матвієм Аркадійовичем.
— Дякую. Гарного дня.
Увійшовши до кабінету, Степан побачив Матвія, що розкладав папери на журнальному столику. Місце директора залишалось неторканим. Його манера діяти здалася Степану знайомою.
— Вітаю! Як відпустка? Готові до огляду?
— Вітаю. А де Аліна?
— Даруйте, але вона була безтолкова. Не міг залишити її на посаді. Є ще деякі зміни. Підемо — покажу.
З їх появою працівники припинили балаканину й привітались. Степан побачив нові обличчя. Матвій пояснив, що декого звільнив — за зв’язки з конкурентами, інших — попередив. При ньому всі приходили вчасно, не сиділи годинами в кухні, а продуктивність зросла.
Степан був уражений: такі зміни за тиждень здавались неймовірними. Виявилось, Матвій у минулому був військовим, а порядок для нього — звичка. Директор запропонував йому залишитися на постійній основі.
— Ви для нас знахідка! Не можу дозволити вам піти.
— Початок покладено. Все налагодиться.
— І знайте, я кажу це не з жалю. Як працівник ви мене повністю влаштовуєте. Я м’який у дисципліні. Вдома діти дружину бояться, а з мене сміються.
Матвій охоче погодився. Згодом зняв квартиру, повернувся до нормального життя. Часто дякував долі за зустріч зі Степаном. Працював старанно, не забував про минуле й завжди допомагав тим, хто потребував.
