— Дім, а що це за така велика коробка? — Анна з цікавістю вдивлялася у об’ємний пакунок, загорнутий у золоту обгортку зі срібними сніжинками.
— Розпаковуй скоріше, — Дмитро помітно нервував, пальці теребили край скатертини. — Сподіваюсь, тобі сподобається.
Анна обережно знімала обгортку. Її усмішка повільно згасала, коли вона побачила стару м’ясорубку з нальотом часу.
— Це жарт? — вона підняла очі на чоловіка, намагаючись зрозуміти, чи не розігрує він її.
— Ні-ні, — Дмитро нахилився ближче. — Це справді особлива річ. Бачиш, моя бабуся…
— Почекай, — перебила Анна, її голос тремтів. — Давай спершу про інший подарунок. Про путівку в «Лісову казку».
Дмитро зблід.
— Звідки ти…?
— Від Світлани. Вона в бухгалтерії побачила платіжку, — Анна намагалася говорити рівно, але пальці, що стискали серветку, побіліли від напруги. — Три тижні в люксі для Ольги. Гарно. А мені — оце?
— Аню, послухай…
— Ні, це ти послухай! — вона різко підвелася, перекинувши келих із шампанським. Золотисті краплі розтеклися по білій скатертині. — Я не про гроші. Я про довіру. Чому я дізнаюсь про таке не від тебе?
— Я збирався сказати…
— Коли? Коли вона повернеться? — Анна нервово сміялась. — Найсмішніше, що я б зрозуміла. Справді. Але ти вирішив приховати.
Знецінене кохання
За вікном вибухнув салют, іскри розсипались на тлі темного неба. В їх світлі Анна помітила, як здригнулось обличчя Дмитра.
— А ця м’ясорубка… — вона тримала її в руках. — Це що, втішний приз? Чи спосіб заспокоїти сумління?
— Аню, не треба… — у голосі Дмитра з’явилось благання. — Це не те, що ти думаєш…
— А що? — вона вже стояла в дверях. — Залиш свої пояснення при собі. Мені треба час.
Сумніви й каяття
У спальні Анна без сил сіла на ліжко. В голові роїлись уривки фраз, дивні погляди, дрібниці. Як Дмитро шепотів по телефону, як скасовував плани, як відсторонено поводився останнім місяцем.
«Це я сама винна», — подумала вона, дивлячись у дзеркало. — «Повірила, що можна будувати щастя на чужому нещасті. А Ольга ж теж колись була коханою дружиною…»
У двері обережно постукали:
— Аню, можна?
— Ні, Дім.
— Добре… Просто… не викидай м’ясорубку. Гаразд? Вона справді особлива.
Анна лише гірко усміхнулася.
Пошуки істини
Три дні вона не торкалась до подарунка. Три дні вони жили як чужі, спілкуючись лише формально. На четвертий день вона набрала Світлану.
— Світлано, привіт. Слухай, а що ще було в тій платіжці?
— В якій саме? — здивувалася подруга.
— За путівку Ользі.
— А, про ту… Там ще щось про лікувальні процедури було. Вона ж останнім часом слабенька. Після того, що з його мамою трапилось…
— Що значить — з його мамою? — Анна стисла телефон. — Поясни мені нормально.
— Ой… Я думала, ти знаєш. Може, краще з Дімою…
— Світлано! — її голос став крижаним. — Я зараз з тобою говорю, а не з ним. Що сталося?
— Добре… Тільки не кажи, що я сказала. Його мама після інсульту залишилася повністю паралізованою. Рік лежала. І знаєш, хто за нею доглядав увесь цей час? Ольга. Вона щодня приходила, готувала, мила, підгузки змінювала… Навіть коли її власна мама лягла в лікарню, вона все одно не кинула свекруху. Ну, колишню свекруху.
Анна повільно опустилась на стілець. В голові не вкладалося.
— Але чому… чому Діма мені нічого не сказав?
— А ти б на його місці сказала? — голос Світлани став м’яким. — «Кохана, моя колишня — свята жінка, піклується про маму, поки ти святкуєш Різдво». Красиво звучить?
Анна мовчала. Перед очима постала картина: Ольга, висока жінка з сумними очима, нахиляється над ліжком, годує, читає вголос.
— То мама ж… вона…?
— Так, місяць тому, — ледь чутно відповіла Світлана. — Знаєш, Ольга була з нею до останнього дня. А потім сама лягла. Нервове виснаження, так кажуть лікарі. От Діма і вирішив відправити її в санаторій. Там хороша реабілітація.
Анна поклала слухавку, обхопивши голову руками. Усі ці місяці вона жила у своєму затишному світі, ображалась, ревнувала, не розуміла, чому чоловік пізно приходить додому, скасовує спільні плани. А він… Що він відчував? Як намагався знайти баланс між теперішньою коханою і жінкою, яка, попри розлучення, не покинула його матір…
Її погляд зупинився на тій самій м’ясорубці. «Вона особлива», — сказав Діма. Анна обережно взяла її до рук, повернула, і внизу щось дзенькнуло. Придивившись, вона побачила гвинтик, який трохи вирізнявся з-поміж інших. Обережно відкрутила його — і нижня частина від’єдналася, відкривши таємне відділення.
Там лежала стара оксамитова коробочка та складений учетверо папірець. З тремтячими пальцями Анна розгорнула записку.
Записка
«Моя дорога Анюточко!
Я знаю, ти зараз розгублена й зла. Маєш на це повне право. Але є історія, яку я повинен тобі розповісти. Про вірність, вдячність і справжнє кохання — не те, що в романах, а таке, що витримує випробування часом.
Цю м’ясорубку моя бабуся Віра отримала від своєї свекрухи ще у 1945 році, коли дід повернувся з фронту. Тоді це був безцінний подарунок. Але справа навіть не в ній.
Бабуся казала, що ця річ — талісман. Вона береже в собі пам’ять про те, що справжня любов — це не тільки захоплення, а й здатність залишатися поруч у найважчі хвилини.
Коли мама занедужала, я не знав, що робити. Лікарі сказали, що потрібен щоденний догляд. Я розривався між роботою, лікарнею, домом. І тоді прийшла Ольга. Просто прийшла і сказала: «Дімо, я допоможу. Ми ж сім’я. Хай навіть у минулому. А мама не винна».
Я знаю, як це виглядає. Колишня, яка доглядає за колишньою свекрухою — це дивно. Але вона справді допомагала. Рік щоденних турбот. Годувала, мила, читала, була поруч. Навіть коли її власна мати потрапила в лікарню — не покинула мою.
Я не сказав тобі, бо боявся. Боявся, що не так зрозумієш. Що подумаєш, ніби я зраджую. Але ні. Там немає кохання. Є лише величезна вдячність. Як і колись — я допомагав її батькові.
Путівка в санаторій — це дрібниця у порівнянні з тим, що вона зробила. А зараз вона сама потребує підтримки…»
Анна затремтіла. Сльози самі собою потекли щоками. Перед очима постав той вечір знайомства з Дмитром — благодійний аукціон для дитячого будинку. Тоді він говорив про бабусю, про цінність родини, про матір, яка навчила вдячності.
Кільце та пропозиція
Вона знову поглянула в коробочку — всередині було кільце з сапфіром.
«P.S. Це кільце з історією. Бабуся заповіла подарувати його тій, з ким я буду готовий не просто розписатися, а пройти разом усе життя. Тій, що зрозуміє: любов — це не лише романтика, а прийняття минулого. Ти вийдеш за мене? А точніше — обвінчаєшся?
P.P.S. І так, у м’ясорубки справді є друге дно. На звороті — бабусин рецепт найсмачніших пельменів у світі. Вона казала, що готувати їх треба тільки з любов’ю — для найдорожчих.»
Примирення і нова сторінка
У двері постукали:
— Аню, можна зайти?
— Зачекай хвильку, — відповіла вона і дістала телефон. — Алло, Олю? Це Анна. Пробач, що пізно. Я знаю, ти в неділю їдеш у санаторій. Може, зустрінемось завтра? Я б дуже хотіла навчитися робити пельмені за рецептом твоєї свекрухи. Кажуть, вони неймовірні…
Через рік, перед Новим роком…
— Анюточко, тісто вже піднялось! — гукнула Ольга з кухні, а запах свіжої зелені наповнив квартиру.
— Йду! — відповіла Анна, поспішаючи на кухню. — Дімо, діставай фарш із холодильника!
Стара м’ясорубка виблискувала під новенькою люстрою. На столі — гірки муки, зелень, миски з начинкою.
— Пам’ятаєте наш перший спільний пельменний вечір? — усміхнулась Ольга, розкачуючи тісто. — Я тоді страшенно хвилювалась.
— Ми всі переживали, — засміявся Дмитро, ріжучи цибулю. — Я думав, що нічого не вийде.
На стіні — їхні спільні фото. Весілля. Анна в білосніжній сукні з гілочкою кропу в букеті — маленька сімейна традиція. Ольга — тепла, світла, поруч.
У двері подзвонили.
— О, Сергій прийшов! — Ольга зашарілась, кинула погляд у дзеркало. — Він обіцяв принести фірмовий соус до пельменів. Каже, бабусин рецепт.
— Той самий лікар із санаторію? — підморгнула Анна, погладжуючи животик. — Звичайно, клич. Якраз не вистачає ще однієї пари чоловічих рук.
Дмитро обійняв дружину:
— Що скажеш, господине? Приймемо новачка у нашу пельменну династію?
— З випробувальним терміном, — засміялась Анна. — Хай доведе, що гідний нашої чарівної м’ясорубки. Кажуть, вона відчуває, хто свій, а хто — ні…
— Мене ж вона прийняла, — хитро всміхнулась Ольга, прямуючи до дверей.
— Тебе не можна було не прийняти, — м’яко промовила Анна. — Ти навчила нас найголовнішому: любов не вимірюється документами. Вона виявляється в тому, чи здатен ти залишатись поруч, коли важко.
На кухні кипів бульйон, дзеленчали тарілки. Новий рік вступав у свої права — із запахом хвої, мандаринів і домашніх пельменів. А стара м’ясорубка сяяла боками, готова до нових історій і нових початків.
