Дідусь Андрій Петрович вдивлявся у вікно своєї кімнати в будинку для літніх людей. Зовні повільно кружляли сніжинки, м’яко опускаючись на голу землю. Йому було вісімдесят. А вісімдесят — це не просто цифра. Це тягар прожитих років, спогадів, втрат, розчарувань і… болючої зради.
Колись він був головним інженером на великому підприємстві. Його поважали, до нього дослухалися. У нього були колеги, друзі, улюблена робота і міцна сім’я. Дружина Надія відійшла в інший світ вже багато років тому, але думки про неї досі гріли його душу. Андрій Петрович мав двох дітей — сина Сергія та доньку Марину. Раніше вони були його радістю, гордістю, сенсом. Але все змінилося. І він і досі не міг збагнути, коли саме.
Роздуми обірвав стукіт у двері.
— Андрію Петровичу, ви на вечерю йдете? — обережно заглянула у кімнату медсестра Оля.
— Дякую, Оленько, трохи згодом, — відповів він, силкуючись посміхнутися.
Оля була єдиною, хто справді переймався його станом у цих стінах. Для неї він був не просто літній чоловік із верхнього поверху, а особистість, за плечима якої ціле життя. Вона часто приносила йому чай із медом і сідала поруч, аби хоч трохи розвіяти його самотність.
Після її виходу Андрій Петрович знову поринув у спогади. Він пам’ятав той день, два роки тому, коли Сергій і Марина приїхали до нього. Вони говорили м’яко, переконливо. Казали, що йому буде краще в пансіонаті для літніх.
«Там про тебе подбають, тату», — говорив Сергій, а Марина підтакувала: «Ми ж не можемо завжди бути поруч, у нас свої справи, діти, робота». Тоді він пручався. Хотів залишитися вдома. Але їхні аргументи були твердими. А коли згодом дізнався, що квартира вже продана, стало зрозуміло — вороття немає.
Той діалог він згадував до найменших деталей.
— Тату, повір, ми хочемо як краще, — наполягав Сергій.
— Краще? Було б краще, якби ви просто частіше приїжджали! Мені ж зовсім небагато потрібно! — його голос тремтів, повен образи.
— Ти ускладнюєш усе, тату, — зітхнула Марина. — А тут про тебе подбають.
Тоді йому хотілося закричати, але слова застрягли в горлі. За нього вже все вирішили. А після переїзду діти стали дзвонити дедалі рідше. Сергій взагалі зник, а Марина зрідка скидала короткі повідомлення: «Як ти, тату? Все добре?»
Він щоразу відповідав, що все в порядку, хоча це було далеким від правди. Він тужив. Йому бракувало їхніх голосів, їхньої присутності. Навіть колишні сварки зараз здавалися б благом.
Якось Оля спитала:
— А чому діти так рідко приїздять?
— Мабуть, зайняті… — тихо відповів, ховаючи очі.
Та глибоко в душі знав — справа не лише в зайнятості. Йому здавалося, що він став для них тягарем, нагадуванням про старість і кінечність. Вони продали квартиру, закрили свої кредити, а його… просто прибрали з очей.
Та Андрій Петрович не злився. Він просто чекав. І щиро сподівався, що настане день, коли вони усвідомлять, що родина — це те, що не можна втрачати.
Минали місяці. Сили його залишали. Оля й далі дбала, але вона не могла замінити родину. Аж одного вечора, коли він сидів у кріслі, двері раптом відчинилися. На порозі стояла Марина. Вигляд у неї був розгублений — ніби не знала, з чого почати.
— Тату… — ледь чутно промовила вона.
Він підвів голову. Не бачив її вже понад рік. Її поява стала для нього несподіванкою.
— Марина?.. Ти прийшла?
Вона підійшла ближче і сіла поряд.
— Тату, я… я хочу попросити пробачення, — опустила очі. — Ми з Сергієм помилилися. Ми думали, що буде краще… але нам було легше. А тобі — важче.
Він мовчав. Слухав. По її щоках текли сльози, а він усе не міг повірити, що це відбувається насправді.
— Ми продали твою квартиру, бо у Сергія були фінансові проблеми… а я… я просто злякалася. Нам здалося зручнішим так… Але я розумію, наскільки це було жорстоко. Пробач нас, тату, — вона ніжно взяла його руку.
Він довго мовчав, вдивлявся в її долоні. Потім, м’яко, ледь чутно промовив:
— Я не тримаю зла, доню. Ви мої діти. Тільки пообіцяй мені, що ніколи більше не забудеш, що у вас є батько.
— Обіцяю, — схлипнула вона.
З того дня все змінилося. Марина почала приходити частіше, невдовзі з’явився й Сергій. Вони приходили разом, іноді приводили онуків. Андрій Петрович відчував, як лід розчарування тане. Родина повернулась. І це було найцінніше.
А через пів року діти прийняли рішення: забрати батька додому. Він ніколи не забуде той день. Сергій і Марина приїхали разом — усміхнені, але трохи хвилювалися.
— Тату, у нас новина, — почав Сергій. — Ми подумали… ти повинен жити з нами.
— Справді? — очі Андрія Петровича наповнилися надією.
— Так, — підтвердила Марина. — Ми приготували для тебе кімнату. Онуки радіють — вони чекали тебе!
— Онуки? Вони мене пам’ятають?
— Ще й як! Щодня питають: «Коли дідусь приїде?» — сміючись, відповіла донька.
Дорога додому була наповнена теплом і спогадами. Йому здавалося, що вони знову їдуть на дачу, як у давні часи. А коли він зайшов у свою нову кімнату, побачив малюнки на стінах і дитячі вироби.
— Дідусю! — до нього підбігли двоє онуків і міцно обняли. — Ти тепер з нами?
— Назавжди, — з усмішкою відповів він, відчуваючи, як серце розцвітає.
Його дні наповнилися сенсом. Зранку він розповідав казки, вдень грався з дітьми, а вечорами всією родиною збиралися за великим столом. Навіть Сергій, такий стриманий раніше, став усміхненішим.
— Тату, дякую, що пробачив нас, — якось сказав він, ледь стримуючи емоції. — Ми довго не розуміли, скільки ти для нас значиш…
— Сергію… — Андрій Петрович поклав руку на його долоню. — Ви мої діти. Я чекав… дуже довго… Просто щоб почути ці слова.
Син підняв очі, і по щоці скотилася сльоза.
— Обіцяю, тату… Ти більше ніколи не відчуєш себе самотнім. Ми все зрозуміли. І дуже шкодуємо.
Андрій Петрович обійняв його, і той, мов дитина, міцно притулився. Мовчали обидва, але це мовчання важило більше за тисячу слів. У ньому була правда. Прощення. Любов.
— Найголовніше, що ви це усвідомили, — тихо сказав він. — Бо родина — це найцінніше, що ми маємо.
І кожного ранку він прокидався з усмішкою. Чув сміх онуків, голоси дітей на кухні. І знав: він знову вдома. Він знову потрібен. Він щасливий.
