Дідусь Мирон сидів біля знімка покійної дружини, запалив поминальну свічку і, тяжко зітхнувши, мовив: — Таню, вже сорок днів минуло, як тебе немає поруч… Без тебе мені невимовно тяжко. Напевно, й мені вже час за тобою. Для чого я тут? Діти дорослі, мають власне життя. Я їм тільки заважаю. Мене тут нічого не тримає. Одна курка залишилась — стара, навіть до супу не згодиться. Віднесу сусіду. Літо настало, тепло, ховати простіше буде…
Його думки перервав дзвінок телефону. Дзвонила донька. — Тату, завтра до тебе приїде Сергійко. В нього канікули. Допоможе по господарству. Ми трохи пізніше навідаємось. Зустрічай. — Та я не впевнений, що впораюсь… — розгублено мовив дідусь. — У мене зовсім інші плани. — Він уже в поїзді, тату. Ми дуже потребуємо твоєї допомоги. Подивись за ним. Заперечення не приймаються.
Дід Мирон покрутив головою, виліз із заначки і попрямував до крамниці — треба ж чимось внука годувати…
Наступного дня, щойно приїхавши, Сергій окинув поглядом подвір’я. — Діду, у тебе тут як у джунглях! Скрізь бур’яни, мотлох розкиданий! — Бабуся довго хворіла, а потім і зовсім пішла. А тепер… Кому це треба? Скоро й я з нею буду. — Ну, якщо й підеш, то хоча б прибрати перед тим треба. Люди ж прийдуть, ховатимуть, а тут такий срам… Треба прибрати, грядки скопати. — А навіщо ті грядки? — здивовано перепитав дід. — Як це навіщо? Цибулю, огірки, помідори посадимо. Ти ж знаєш, що в магазинах усе дороге! Поминати чимось треба буде. Якщо з міста все везти — розоримось. А так — посадимо, виростимо, й тоді вже можна й з миром…
Дідусь замислився. І справді, внук мав рацію. Не хотілось додаткових витрат для дітей. Роботи закипіли…
Минув тиждень — двір очистили, грядки впорядкували. Але тут сталася халепа — Сергій захворів. — Дідусю, я так супчику курячого домашнього хочу… Він сили дає. Як поїм — зразу на поправку піду… — Та немає у мене курей. Лише одна — стара, яка з неї страва?.. — То йди до сусіда. Я вже все влаштував, — ледь не проговорився хлопець. — Він обіцяв десяток курей і півника. А ще в нього коза є — я б того молочка козячого випив. Воно дуже корисне.
Сергій швидко одужав. Свіжі продукти зробили свою справу. Та дід почав хвилюватися: — А якщо я помру — що зі скотиною робити? — Віддаш сусіду, не біда, — засміявся внук.
До вечора Сергій притяг щеня — хворобливе, худе, майже прозоре. — Якийсь нещасний і весь лисий, — пробурмотів дід Мирон, оглядаючи нового мешканця. — А як я відійду — що з ним буде? — Не бійся, дідусю, — швидко відповів Сергій. — Вилікуємо, відгодуємо. Потім бігатиме селом, добрі люди його не кинуть.
Щеня було дуже слабке. Виходжувати довелося по черзі — і дід, і внук вставали навіть серед ночі, щоб його погодувати. З часом собака оклигав, бігав подвір’ям, ганяв курей і радісно вітала господарів. Життя стало веселішим.
Наприкінці літа приїхала донька. Допомогла зібрати врожай, усе переробили, зробили запаси. Перед від’їздом вона принесла вагітну кішку. — Навіщо ти її принесла? Вона ж скоро котиться. Що я з ними всіма робитиму? — обурився Мирон. — Тату, не залишати ж її. Згадай, як мама любила кішок! Завжди дві тримали. І ти їх любив — вони ж мишей у сараї ловили…
Роки йшли своєю чергою. Дід Мирон провів доньку і Сергія, змахнув скупу сльозу і повернувся до своїх буднів. Запалив свічку біля фото дружини, сів на стілець і тихо промовив: — Таню, не сердься, але мені ще зарано. Сергійко от-от знову приїде, а курей же годувати треба. Та й пес виріс, гарний став, не кину його. Молочко для хлопця також потрібне — козу сусідську куплю…
У ту ж мить із хати почувся писк. — Танюшо, здається, почалось… — посміхнувшись, сказав дідусь і підійшов до кішки, яка щойно народила. Обережно підклав новонароджених під живіт матері. — Їжте, малята, сили набирайтесь. А виростете — мишей ганятимете…
