Діана поверталась з відпустки сама — вони з чоловіком посварилися, і він поїхав на тиждень раніше. Причому цього разу сварка була серйозною, і Діана вирішила не повертатися додому, а одразу поїхати до батьків.
Але найгірше було те, що після раптового від’їзду Тимура з готелю Діана раптом зрозуміла — з нею щось не так. Схоже на те, що вона вагітна. Отакої! Ще рік тому вони з Тимуром мріяли про дитину. А тепер — він її залишив, і Діана не знала, що робити далі.
Вона купила тест — без сумніву, не здалося. Батько точно скаже: «Я ж тебе попереджав — не треба було за нього йти!»
В купе разом з Діаною їхала ще одна пара — вже у віці. Четверте місце залишалося вільним — схоже, Тимур здав квиток, і його так ніхто і не придбав.
Згадавши чоловіка та їхню сварку, Діана знову засмутилася. Як же так — слово за слово, і ось тобі. Вони взагалі останнім часом часто сварилися через дрібниці, хоча Тимур усе списував на проблеми на роботі. Може, тато справді був правий?
У попутників були великі сумки — одна з них навіть не вмістилася, і Діана дозволила поставити її під своє сидіння.
Перехопивши її погляд, чоловік посміхнувся:
— Нас дочечки зустрічатимуть, та ще й не самі — чоловічі руки з’явились! — він переглянувся з дружиною, і обидва тепло посміхнулися.
Невдовзі чоловік заліз на верхню полицю і заснув. Діана навіть подумала, який він підтягнутий. Наче вже у віці, а все одно спортивний. І дружина його гарна. От щастить же людям — видно одразу, що вони щасливі. А в Діани вічно щось не складається.
— Кому чайку з лимончиком, каву, печиво, булочки? — запропонувала провідниця. І вийшло смішно — Діана й та жінка майже хором відповіли: «Чай, будь ласка!»
Діана пила гарячий чай з лимоном і цукром, дивлячись у вікно, де миготіли будиночки, переїзди, а далі — поля, поля…
— Може, бутербродика? — вивела її з роздумів сусідка. Вона простягала шматочок хліба з маслом і сиром. — Зранку забрали сухпайком із готелю, а тобі зараз треба їсти. Чоловік хоча б знає? — вона кивнула на обручку, що виблискувала на безіменному пальці Діани.
— Як ви здогадалися? — вирвалося в неї…
— Та ти їж, як тебе звати?
— Діана.
— Молоденька яка! — жінка зітхнула, в її очах промайнула тінь смутку, але вона одразу ж усміхнулась, наче силою волі відкинула зайві думки. — А я Ангеліна Михайлівна, дуже приємно, Діаночко. Мені завжди щастить на хороших попутників. Мій Борис Іванович у поїзді завжди спить, його закачує. А я — балакуча. Люблю поговорити з попутниками. Скільки людей — стільки й доль. А я ж письменниця. Пишу оповідання про життя, бо воно — непередбачуване.
— О, це точно! — Діана взяла з рук Ангеліни смачний бутерброд і щиро подякувала. І тільки тоді зрозуміла, яка ж вона голодна.
— Як здогадалася? Та не знаю… завжди відчуваю, коли жінка при надії. Це видно — по очах, у них глибина з’являється. І по набряклим губам, і носику. А ще — по чомусь невловимому. Бо вас вже двоє. А в тій непомітній краплині життя, що з’явилася в тобі, вже стільки енергії! Це справжнє диво, Діаночко.
Діана скривилась — чи то від лимона, чи то від думки, що, можливо, не варто цій дитині з’являтись. Навіщо народжувати, якщо батько не поруч? Та й тато її точно не зрадіє — він суворий.
— А ти що, не рада, що вагітна? — м’яко спитала Ангеліна Михайлівна.
І, можливо, тому що вони більше не зустрінуться, або ж просто ця жінка здалася їй доброю, Діана чесно відповіла:
— Я не знаю, що робити. Ми з Тимуром одружені вже майже два роки. Спочатку він дуже хотів дитину, а тепер поїхав. Схоже, ми розійшлися. Можливо, це знак… І я навіть не встигла йому сказати. Тож, може й не треба народжувати…
Ангеліна Михайлівна мовчки вдивлялась у вікно. Діана теж замовкла.
Надворі вже сутеніло, і в темряві миготіли далекі й близькі вогники. Кожен — чиєсь вікно. А скільки вікон — стільки й життів…
— Ось тому я й люблю поїзди, — раптом порушила тишу Ангеліна Михайлівна. — Ми поговоримо — і, можливо, більше не зустрінемось. Тож слухай. Наші з Борисом дочки… вони ж нам і не рідні. Але це найбільший подарунок долі. А від дарунків не відмовляються. Та й вибору у нас тоді не було…
— Ми з Борькою одружилися одразу після школи. Він мені ще в п’ятому класі освідчився — казав, забив, щоб інші не підходили. Народилася у нас донька — Маринка. Учились, працювали, виживали як могли. Борис усе підробляв. Якось приревнував — посварились, пішов до батьків, а за тиждень повернувся, просив вибачення. Казав, що мріє про сина. Ми вивчились, трохи стали на ноги. Маринці було вже сім, коли я знову завагітніла. Нам сказали, що буде хлопчик. Раділи. Навіть ім’я придумали — Льоша. Але на пізньому терміні стався викидень. А мені лікарі сказали — більше дітей не буде…
Вона замовкла. Здавалося, знову проживає той біль. Але продовжила.
— Коли Маринці було вісімнадцять, вона закохалася. Хлопець — байкер, ремонтував мотоцикли. Відмовляти її було марно. Вийшла заміж. Народила Юлечку. А я — у тридцять сім стала бабусею. Але сталося горе — молоді потрапили в аварію. Загинули. А Юлечка залишилась з нами. Єдине, що залишилося від Маринки…
Ангеліна Михайлівна зробила глибокий вдих. Було видно — все це болить досі.
— Юлечка нас називала мамою й татом. А коли підросла, ми їй розповіли про справжніх батьків. Показали фото. Вона слухала, кивала. Дивилася в небо і казала: «Мама і тато там, на хмарці, дивляться на мене».
— А потім і Юлька закохалась. У викладача з коледжу. Він був одружений. Злякався, зник. І от з’явилась Сонечка. Їй було важко, вона сама ще дитиною була. А ми знову стали батьками. Соня і досі кличе мене “мамочко”, хоча знає, що її мама — Юля.
— І що, Юля так і не вийшла більше заміж? — не втрималась Діана.
— Вийшла. Два роки тому. Соня залишилась з нами, але часто буває у Юлі та Дениса. Обожнює свого молодшого братика — Левчика. От і в нас у домі стало на двох чоловіків більше, чому Боря дуже радий!
Вже було пізно. Діана вляглася на полицю, відчуваючи дивне полегшення. В голові крутились імена: Марина, Гліб, Юля, Соня, Денис і маленький Лев…
Ангеліна Михайлівна теж лягла, усміхаючись своїм думкам. А зранку їхня станція.
Коли поїзд зупинився, пасажири поспішили до виходу. Потім в купе влетіла дівчина-підліток з криком:
— Мамочко! Татку! Як ми за вами скучили!
За нею — молода жінка. А потім з’явився чоловік з малим на руках. Це ж Юля, Соня, Денис і Левчик! Діана була зачарована. Вся історія промайнула в її пам’яті за кілька секунд. Яка неймовірна родина!
Раптом хтось торкнувся її плеча:
— Діанко, це я!
Перед нею стояв Тимур.
— Пробач, я був дурень. Всю ніч не спав. Зрозумів: не можу без тебе. Пробачиш?
— І я шкодую. І хочу бути з тобою, — шепнула вона. Тимур обійняв її.
— Де твої речі? Давай я понесу.
— Точніше — ми хочемо бути з тобою, — Діана сказала це тихо.
— Ми? Ти сказала «ми»?! Тобто ти… Ти вагітна? — в його очах загорілась радість. — Я ідіот тричі! Як добре, що поїхав тебе зустрічати! Наче хтось підказав мені.
Діана озирнулася. Але Ангеліна Михайлівна з родиною вже вийшла з вагона…
P.S. Діана досі впевнена: розмова з Ангеліною Михайлівною у поїзді якимось чином допомогла їм із Тимуром знову бути разом. Їхнього синочка звати Максим.
А ще вона знайшла блог письменниці на ім’я Ангеліна. У ньому — нове оповідання. Про дівчину Діану, її Тимура та народження сина Максима…
Хіба не диво?
