Денис уперше помітив хлопчика у відділі з хлібом. Той стояв біля вітрини й дивився не на батони, а кудись углиб полиць, ніби чекав, що звідти вийде хтось — знайомий, важливий, потрібний. Можливо, той, кого вже давно немає. Сам — худорлявий, у старенькій куртці з відірваним рукавом, у напіврозв’язаних черевиках, у яких, здавалося, більше вуличного пилу, ніж тепла. Шапка з’їхала набік, щоки почервоніли від морозу, а на руках — пошарпані й розтягнуті дешеві рукавички.
Обличчя — таке, як у дітей, які надто рано зрозуміли, що дорослим не до них. Погляд — не розгублений і не жалібний, а наче завчений: прямий, вичікувальний, трохи старечий.
Денис узяв свій батон, пройшов повз, а потім все ж озирнувся. Хлопчик залишився на місці. І погляд його не змінився. Стояв, наче приклеєний до підлоги, ніби сподівався: якщо не йти — щось усе ж зміниться. Цей погляд, важкий і водночас спокійний, був зовсім не з магазину — ніби в саме життя. Або крізь нього.
Він когось нагадував. Денис не відразу второпав — кого саме. Потім згадав: на старій світлині з дитбудинку, де він колись волонтерив, один хлопчик дивився так само — мовчазно всією душею.
Минуло десять хвилин, і вони знову зустрілися біля каси. Хлопчик стояв у черзі без візка, без кошика, тримаючи в руці дві цукерки. Продавчиня щось сказала — певно, про нестачу грошей. Хлопчик не сперечався. Просто поклав одну цукерку назад і розрахувався за іншу. Рухи були спокійні, майже ділові. Наче він давно звик до арифметики нестачі — відняти, залишити, забути.
Тоді Денис підійшов.
— Слухай, давай я тобі ще щось куплю. Хліба, йогурту. Може, молока. Не бійся, я не якийсь там…
Хлопчик подивився прямо, без страху, з якоюсь настороженою дорослістю, нехарактерною для тих, кому ще не виповнилося десять.
— А навіщо?
Питання було щирим. Не зляканим, не зухвалим — просто голим, як стіна в під’їзді. Без емоцій, без сподівань, просто перевірка: чи варто мати справу.
Денис розгубився. Не тому що не знав відповіді, а тому що знав забагато.
— Ну… Просто. Так. Бо можу.
— Просто так не буває, — відповів хлопчик. — Люди просто так не роблять. А ви чийсь тато?
— Був. Доньки. Ми з нею не живемо разом. Вона з мамою. В іншому місті. Я… іноді пишу. Подарунки надсилаю. Але це — не те.
Хлопчик кивнув, ніби це багато що пояснювало. Або ніби він уже щось подібне чув.
— Тоді гаразд. Купите картоплі? Вареної. І ще — якщо можна — сосиску. Одну. Гірчиці не треба. Вона надто доросла на смак.
Після каси вони вийшли на вулицю. Денис подав йому пакет, стараючись не надати жесту надто великого значення.
— Де ти живеш?
— Тут поруч. Тільки я поки не хочу додому. Мама спить. Вона втомилася. Іноді спить по два дні. Краще на лавці. Там не дме. І видно не так багато.
Вони сіли на холодну лавку біля зупинки. Мимо проїжджали автобуси, гули двигуни. Хлопчик їв повільно. Його рухи були акуратні, дорослі, стримані. Наче він знав: поспіх видає слабкість. Він тримав сосиску обома руками, повільно відкушуючи, ретельно пережовуючи, наче це був не обід, а іспит на витримку.
— Мене Тимуром звати. А вас?
— Денис.
— А ви… могли б побути татом на одну годину? Просто отак. Без зобов’язань, без обіцянок. Наче ви є — і від цього все стає нормально.
Денис не одразу знайшов, що відповісти. Потім усміхнувся. Щиро. Без натягу.
— Можу.
— Тоді спитайте мене щось, як у школі. І насваріть, що без шапки. Мама завжди сварила, коли не спала.
— А ну, Тимуре, де твоя шапка? Голову ж відморозиш. І не кажи мені, що куртка не застебнута. Що там у школі?
— З математики трійка. Але за поведінку — п’ятірка. Я бабусю через дорогу перевів. Щоправда, пакет упустив. Потім допоміг зібрати. Вона сказала, що це головне — не ідеально, але з добром.
— Молодець. Але шапку вдягай. Ти в себе один, маєш берегти себе.
Тимур усміхнувся куточками губ. Потім доїв сосиску, обережно витер руки серветкою — так, як це зазвичай роблять дорослі після обідніх зустрічей.
— Дякую, що побули. Ви не такі, як інші. Зазвичай усі — з порадами або з жалем. А ви — просто.
— А якщо я буду тут і завтра — ти прийдеш?
— Не знаю. Може, мама не спатиме. Або настрою не буде. А може, й прийду. Я вас, здається, запам’ятав. Вас легко запам’ятати — ви не брешете очима.
Він підвівся, мовив «до побачення» і пішов. Не озираючись. Так йдуть ті, хто звик, що за ними не побіжать. Його кроки були легкі, але в них відчувалась стриманість — ніби він ніс в собі слова, які не наважувався вимовити. Не тому що не знав як — а тому що не вірив, що його почують.
Денис залишився. Потім неквапно підвівся, викинув порожній стакан з-під кави і довго дивився в той бік, де зникла фігура хлопчика. У його рухах теж читалась невизначеність — ніби він хотів покликати, зупинити, але розумів: не можна ламати межу, яку Тимур так ретельно тримає, наче щит.
А потім Денис прийшов наступного дня. І післязавтра. І ще. Він приходив навіть тоді, коли падав сніг, коли в душі осідала невіра, що хтось з’явиться. Просто тому, що колись пообіцяв. Хай і мовчки.
Тимур не завжди приходив. Іноді був, іноді — ні. Іноді Денис просто сидів і чекав — із книжкою, телефоном, гарячим напоєм, роблячи вигляд, що випадковий перехожий. Але всередині все стискалося від очікування. Він переконував себе, що не ображається, не чекає. Але щоразу, коли з’являлась знайома постать — худенька, знайомим кроком — щось у ньому тепліло, щось, що довгий час лежало забутим і холодним.
А одного разу Тимур з’явився з двома стаканами чаю. У пластикових горнятках, загорнутих у серветки, щоб не обпектись. Один тримав обережно, інший простягнув.
— Сьогодні ви були татом. А тепер дозвольте мені побути сином. Ви згодні? — сказав він серйозно, як це зазвичай кажуть дорослі.
Денис кивнув. І не зміг відповісти. Тільки усміхнувся. І в тій усмішці було щось нове — спокійна згода, глибока вдячність, і, можливо, надія.
Бо іноді — саме цього й достатньо.
