Я ніколи не могла зрозуміти своєї родини. У батьків було дві чудові доньки, але справжнім скарбом для них була лише одна. Здавалося б, кожна дитина заслуговувала на рівну увагу й любов, але для моєї матері й батька все було не так.
Я народилася першою. Дитиною, яку батьки не змогли виховати так, як їм хотілося. До моїх п’яти років вони вже зрозуміли, що з мене не вийде та людина, якою вони хотіли мене бачити. Саме тоді вони вирішили народити другу дитину — мою молодшу сестру Віку.
Вона була для них янголом, улюбленицею, їхньою гордістю. А я? Я просто залишалася тією, хто не виправдав сподiвань. Мене наче стерли зi списку важливих членiв родини. Наче мене взагалi не iснувало.
Одного разу я випадково дiзналася, що з’явилася на свiт абсолютно випадково. Мати завагiтнiла мною ще пiд час навчання в унiверситетi, а батько працював не покладаючи рук, щоб утримати нас. Iнодi менi здавалося, що вони несвiдомо звинувачували мене в тих важких роках.
— Ти взагалi нічого не вмiєш, Василино. Ми з батьком з останнiх сил старалися, щоб тебе прогодувати, а ти навiть допомогти не можеш, — невдоволено говорила мати. — Лише сидиш над книжками i у мрiях витаєш. Краще б допомогла матерi!
— Якщо тобi потрiбна допомога, просто попроси, — спокiйно вiдповiдала я.
— А ти сама здогадатися не можеш? Мені за твоєю сестрою наглядати треба, а вечеря ще не готова. Боже, за що мені така донька? Добре, що є Віка — з нею жодних проблем.
— Мені дуже шкода, що твоя невдала спроба виховати мене як слід заважає тобі жити.
— Як ти розмовляєш з матiр’ю? Швидко йди готувати вечерю, батько скоро прийде. Якщо їжі не буде на столi, я тебе не захищатиму.
— Наче ти коли-небудь мене захищала.
— Знаєш, доню, iнодi краще промовчати й зробити те, що вiд тебе очiкують.
У пiдлiтковому вiцi ми часто сварилися. Вiдчуваючи постiйний брак уваги, я навмисне робила речi, якi їх дратували. Фарбувала волосся у всi можливi кольори, пiзно поверталася додому, а в школi поводилася так, що класному керiвниковi доводилося викликати батькiв. Напевно, сама винна, що створила собi образ бунтарки, через що вони ще бiльше вiддалилися вiд мене й ще мiцнiше прив’язалися до Вiки.
У 18 рокiв я закiнчила школу й поїхала жити на пiвдень. Там вступила до унiверситету й нарештi вiдчула свободу. Батькам було байдуже. Можливо, вони навіть зрадiли, що їхня старша донька нарештi зникла з їхнього життя. Тодi почався новий етап мого iснування.
— Ну, розповiдай, як справи? Ще не вигнали? — запитувала мати пiд час рiдкiсних дзвiнкiв.
— Дивлюся, ти дуже цього хочеш, — ображено вiдповiдала я. — Не хвилюйся, вони ще не розкусили, з ким мають справу.
— Та, напевно, на однi трiйки навчаєшся…
— Вигадаєш, звичайно, — смiялася мама. — Нiколи в життi не повiрю, що ти зможеш закiнчити унiверситет з червоним дипломом.
— Зате повiриш, якщо мене вiдрахують?
— Не те що повiрю — я впевнена, що так i буде. Краще б до коледжу пiшла, хоч якась користь була б.
— Дякую, що так вiриш у мене, мамо. Як там ваша дорогоцiнна Вiка?
— Розумниця, вчиться. Правда, поведiнка iнодi кульгає, але це вона вiд тебе набралася. А так — наша найкраща донечка, ти б приклад iз неї брала.
— Обов’язково, мамо. Ну що ж, дякую за теплу розмову, а я, мабуть, пiду займатися. Почуємося через пiв року.
— Яка ж ти все-таки невдячна! Добре, що хоч сестра твоя не така, вона хоча б цiнує своїх батькiв.
— Дуже за неї рада. Все, до побачення.
Приблизно так проходила кожна наша розмова. Мати нiбито цiкавилася моїм життям, а потiм обов’язково згадувала сестру i те, яка вона чудова. Сарказм був моїм порятунком, щоб не зiрватися й не висловити всього, що думала про свою сiм’ю. В глибинi душi я не хотiла нiкого образити.
На початку останнього курсу я познайомилася з чудовим хлопцем Андрiєм. Точнiше, ближче його дiзналася. Я знала, хто вiн i на якому факультетi навчається, але особисто не були знайомi. Одного разу Андрiй пiдвiз мене до унiверситету, i ми приємно поспiлкувалися. Пiзнiше вiн запропонував пiдвозити мене щоразу, коли у нас збiгалося початок занять. А одного дня ми прогуляли пари й провели разом цiлий день. Так почалися нашi стосунки.
Через два роки ми одружилися. Моїх батькiв на весiллi не було, бо, бачте, їхати далеко — це дуже дорого й виснажливо. А коли я запропонувала оплатити їм квитки, вони вигадали ще купу виправдань, щоб не приїжджати на весiлля власної доньки. Вiка теж не приїхала, посилаючись на пiдготовку до iспитiв.
— Василинко, а чому твоєї сiм’ї тут немає? — спитала мене свекруха на весiллi.
— Їм далеко їхати, а квитки дорогi, — виправдовувалася я.
— Як же так? Ти ж їх улюблена донька! Я б хоч в iншу країну поїхала, якби мiй син там одружувався.
Мої очi засльозилися, i свекруха це помiтила.
— Донечко, що сталося? Пробач мене, для тебе це, мабуть, болюча тема. Нiчого, тепер ми твоя родина. Ми завжди будемо поруч i пiдтримуватимемо тебе.
— Дякую вам велике, — я щиро усмiхнулася й обiйняла свою свекруху.
Через мiсяць ми з Андрiєм переїхали до Геленджика, де жила вся його родина. Там у чоловiка була квартира, яку його батьки подарували нам на весiлля. Сонячна погода, море й гори — все було чудово.
Через кiлька мiсяцiв у моєї сестри був день народження. Хоч мiж нами не було теплих стосункiв, я не могла не привiтати її.
— Дякую, сестричко! I за грошi, якi ти менi вiдправила! — вдячно сказала Вiка.
— Та нема за що. Як справи, як святкуватимеш?
— Поїду кататися з друзями на новiй машинi, а потiм у котедж на всю нiч. Знаєш, шашлики, лазня, хлопцi, — хихикнула сестра.
— Почекай, нова машина? — здивувалася я.
— Так! Батьки, виявляється, весь цей час збирали й купили менi машину! Круто, правда?
— Ага…
— А ти як? Ще не розлучилася з чоловiком?
— З чого ти взяла, що маю?
— Та так, мама тут дещо розповiдала. Ну гаразд, я побiгла, друзi чекають. Ще раз дякую! Бувай!
Мiй настрiй зiпсувався. Андрiй це помiтив.
— Кохана, що сталося? Чому ти сумна?
— Моїй сестрi на повнолiття подарували машину. А коли менi виповнилося 18, вони навiть не привiтали мене, згадавши про це лише через кiлька днiв.
— О, люба…
— Вони не приїхали на весiлля, бо не мали грошей на квитки. Навiть коли я хотiла їм оплатити. А через кiлька мiсяцiв я дiзнаюся, що вони купили машину сестрi. Скажи, де тут справедливiсть?
Весь вечiр я плакала, пригорнувшись до чоловiка, а вiн слухав мене й заспокоював. Мені раптом стало так прикро, що все життя батьки не звертали на мене уваги. Вони поводилися так, наче я для них була чужою. Але я вирiшила, що буду радiти життю й обов’язково стану щасливою, попри все.
Ще через кілька місяців я дізналася, що молодша сестра грубо порушила правила дорожнього руху, через що її позбавили водійських прав. Величезні штрафи, звичайно ж, оплатили батьки. Але навіть це не змусило їх докоряти Віці. Вони продовжували ідеалізувати свою молодшу дочку і у всьому їй потурали. Ця ситуація мене не здивувала, а лише розсмішила.
Настало чергове літо. Я працювала віддалено, а у вільний час допомагала батькам чоловіка по господарству. У них був гостьовий будинок і невеликий город. Іноді я приймала гостей, а вечорами сиділа зі свекрухою на веранді та спілкувалася з гостями.
Одного разу у двері нашої квартири хтось постукав. Я думала, що це хтось із родичів чоловіка, адже вони часто заходили до нас у гості, щоб принести фрукти або ягоди. Але я помилилася.
— Віка?
— Привіт, сестричко!
— Що ти тут робиш?
— Кілька тижнів поживу у вас, а ти за мною доглянеш, — заявила сестра.
— В якому сенсі поживеш? І що значить «доглянеш»?
— Та я жартую, не бери в голову. Я приїхала працювати. У вас у Геленджику точно знайдеться робота на літній сезон, а я хочу підзаробити. А жити мені поки ніде, тому одразу прийшла до тебе. Обіцяю, що з першої зарплати зніму собі окреме житло!
— Навіть не знаю, мені треба поговорити з чоловіком.
— Поговори-поговори. А я поки розташуюся. Ми так давно не бачилися, а тут хоч разом побудемо. Буде весело, сестричко!
— Ага, весело…
Чоловік, як не дивно, погодився, хоч я і сподівалася, що він відмовить. Дійсно, довелося кілька тижнів пожити з сестрою. Того ж вечора я почула, як Віка зателефонувала батькам по відеозв’язку, показала «свою» кімнату і поскаржилася на сусідів у потягу.
Батьки, звісно, пожаліли свою дочку, а на нашу з чоловіком квартиру відреагували так, ніби це тимчасове житло, хоча у нас був сучасний ремонт, і навіть світло можна було вмикати голосом. Але іншого я від них і не чекала, враховуючи, що вони навіть не захотіли привітатися зі мною.
Віка влаштувалася офіціанткою і переважно працювала вночі. Вранці та вдень вона спала, і спочатку мені здавалося, що це навіть краще. Але дуже швидко почалися проблеми.
Сестра поверталася додому вночі голосно і напідпитку. Я постійно прокидалася і не раз просила її заходити тихіше, тому що нам із чоловіком треба було рано вставати. Вона клялася, що більше так не буде, але, звісно, це були порожні обіцянки.
Віка мала неприємну звичку залишати фантики, брудні тарілки та чашки в кімнаті, які стояли там по кілька днів, поки я не помічала і не прибирала за нею. На мої прохання прибиратися вона лише відмахувалася.
— Вась, я з роботи приходжу втомлена, — виправдовувалася сестра. — Прокидаюся за дві години до зміни, а мені стільки всього треба зробити! Просто не встигаю віднести весь цей посуд куди треба. Це ж твоя квартира, ти тут господиня, а я гість. Тому й прибирай сама.
— Вік, ти живеш тут уже місяць, ні за що не платиш. Ми з тебе грошей не беремо, годуємо за власний рахунок, перемо твої речі. Будь добра, хоча б прибирай у своїй кімнаті. І взагалі, коли ти збираєшся зняти окреме житло?
— Господи, ти прямо як наші предки! Перестань бути такою занудою! Зніму я це житло, просто грошей не вистачає. Скоро вже з’їду, раз так тобі заважаю!
Віка поводилася, як примхлива дитина. Не дивно, враховуючи, як батьки її опікали. Вона не знала, що таке самостійність. У свої майже 19 років вона навіть не вміла зварити макарони.
Одного разу ми з Андрієм вирішили прогулятися набережною. Віка мала бути на зміні. Я вирішила зайти в кафе, де вона працювала, і привітатися. Але адміністратор кафе сказав, що Віка працює лише три рази на тиждень, і сьогодні у неї вихідний. Я була спантеличена.
— Ви її старша сестра? — несподівано запитав адміністратор кафе.
— Так. Ви не знаєте, де Віка?
— Знаю. Вона дуже любить розповідати про все, що з нею відбувається. Зараз вона, напевно, десь розважається і витрачає всі зароблені гроші. Ви ж знаєте, що батьки щодня надсилають їй гроші?
— Ні, не знала…
— Вона розпещена дівчина. Не знаю, як ви її терпите.
— Я теж не знаю.
Мене не покидало відчуття злості. Я думала, що сестра взялася за розум і хоча б навчилася заробляти і правильно витрачати гроші, а вона, виявляється, думала тільки про розваги. Я була впевнена, що вона й не збиралася орендувати окреме житло, а просто хотіла пожити безкоштовно в нашій із чоловіком квартирі. Але я збиралася зруйнувати її плани.
Адміністратор кафе підказав, де я можу знайти сестру. Через пів години пошуків я знайшла її на танцмайданчику в якомусь кафе-барі, в оточенні молодих людей. Я відтягнула її в тихе місце, щоб вона могла чітко почути мої слова.
— Що ти робиш, Василиса? Відпусти мене!
— Я справді сподівалася, що моя сестра стала дорослою людиною, яка тримає своє слово і знає, що таке відповідальність. Мені байдуже, де ти будеш ночувати сьогодні, але точно не в моїй квартирі. Твої речі я залишу біля порога, тож завтра можеш їх забрати.
— Ти серйозно? Ти виганяєш рідну сестру зі свого дому?
— Саме так, Віко. Ти користувалася моєю добротою, поки я тобі це дозволяла. Але зараз я не маю наміру це терпіти.
— Я все розповім батькам! Я скажу їм, яка ти людина! Думаєш, ти найрозумніша? Та ти ніхто!
— Як скажеш, сестричко. Кажи їм, що хочеш, їм все одно байдуже до мене. А раз вони тобі, виявляється, щодня надсилають гроші, думаю, ти неодмінно знайдеш місце, де переночувати. Всього найкращого!
Я не шкодувала про свій вчинок. Можливо, саме це змусить мою сестру замислитися. Хоча я і в цьому сумнівалася. Можливо, це було надто жорстко, але навіть чоловік підтримав мене в цьому рішенні.
Батьки, дізнавшись про те, як я вчинила з сестрою, остаточно відвернулися від мене, адже я посміла образити їхню золоту дівчинку. Але мені вже було байдуже, я не потребувала їхнього схвалення. А вчинок сестри довів мені, що сім’я — це не обов’язково рідні люди. Це ті, хто любить тебе, підтримує і не допускає думки про те, щоб скористатися твоїм становищем.
