Анна ніколи не була з тих, хто хапає зірки з неба. Народилася й виросла в селі, у простій селянській родині, де зайвий шматок масла на хліб — уже свято. Зранку — кури, вдень — город, увечері — допомога мамі. Дівчинка зростала скромною, невибагливою, але доброю й працьовитою.
З юності за нею упадали місцеві хлопці — один кращий за іншого. Але серце Анни мовчало. Аж поки одного літа в село не приїхав Михайло — кремезний, упевнений у собі чоловік, років на десять старший. Говорили, що в нього в місті кілька магазинів — фрукти, овочі. Багач, як на сільські мірки. Жінки вилися навколо нього, мов мухи на мед. А він раптом звернув увагу на Аню.
— Ти не така, як усі, — сказав якось увечері, коли вони йшли стежкою вздовж річки. — З тобою спокійно.
Вона зніяковіла. Спершу не повірила. А за кілька місяців Михайло зробив їй пропозицію.
Весілля відгуляли скромно, в сільському клубі. Та Анні й не треба було пишноти — аби лише він був поруч, аби любив. Вона щиро намагалася бути гарною дружиною: готувала, прала, прибирала, прасувала йому сорочки. Зранку — на базар по свіжі овочі, увечері — тепла вечеря. Михайло, здається, був задоволений. Але… холодний. Стриманий. У вічі не дивиться. За руку не бере. І навіть «люблю» — не каже.
Анна намагалася цього не помічати. «Чоловіки не такі, як ми», — тішила себе. Вірила: з часом звикне, відкриється. А коли він одного разу за вечерею кинув, мовляв, треба подумати про дітей — її серце закалатало. Ось воно! Значить, він і справді хоче родину. Справжню.
Анна тоді вперше по-справжньому відчула себе щасливою.
Життя текло рівно. Анна не скаржилася: у домі порядок, чоловік при справі, гроші — водяться. Вона мріяла, як зранку смажитиме оладки для сина, а ввечері читатиме казки донечці. Михайло все частіше говорив про «дітей» — уже в множині, — і Анна тихо сподівалася, що ось-ось усе здійсниться.
І здійснилось.
Коли дві смужки на тесті спалахнули, мов блискавка, Анна плакала — вголос, від щастя. Вона чекала. Вони стануть родиною. Повною.
Михайло ж відреагував стримано, майже сухо:
— Зрозумів. Ну, значить, треба готуватись.
Анна усміхалася крізь легке розчарування. «Чоловіки просто не вміють виявляти почуття», — заспокоювала себе. Головне — не проти. Головне — не пішов.
Вона стала на облік, пила вітаміни, гуляла на свіжому повітрі. Все йшло добре. Аж до того дня, коли УЗД перевернуло її світ.
— У вас трійня, — майже буденно сказала лікарка. — Два хлопчики й дівчинка.
Анна на мить зомліла. Трійня. Не один, не два — троє. Троє дітей у ній. Три серця.
Вона вийшла з кабінету мов у тумані. Сіла на лавку біля лікарні, поклала руку на живіт і прошепотіла:
— Ви що… серйозно?..
З одного боку — щастя. Неймовірне, лячне, казкове. А з іншого — страх. Не за себе. За Михайла.
Анна вже уявляла, як він хмуриться, морщить чоло й каже:
— Троє? Ти в своєму глузді? Куди нам стільки?
Вона знала його. Ту його обережну, розрахункову жилку. Того Михайла, що ніколи не витрачав зайвого, купував їй сукні тільки на розпродажі й усе прораховував наперед.
І тоді вона вирішила — мовчати. Поки не пізно. Поки термін не перейшов ту межу, за якою вже не втрутишся.
Нехай звикне до думки, що стане батьком. А потім — буде пізно щось змінювати.
Анна гладила живіт, у якому жила потрійна надія, й повторювала:
— Ви — мої. Що б не сталось. Я вас нікому не віддам.
Час минав. Живіт ріс швидко — надто швидко. Анна все частіше ловила на собі погляди перехожих, і дедалі важче було приховувати хвилювання. У ній росли троє дітей. Троє. Маленькі, живі, справжні. А Михайло, здавалося, й не помічав.
Він, як і раніше, приходив пізно, уникав розмов, казав:
— Я втомився. Завтра поговоримо.
Та «завтра» не наставало.
Анна наважилась підійти до нього обережно. Увечері, коли він сів вечеряти, вона налила йому суп, сіла поруч і мовила:
— Мишо… Я була на УЗД.
Він не відірвав погляду від телефону.
— Ну? Все добре?
Вона знітилась.
— У нас буде не одна дитина.
— Двійня? — кинув він з втомленим виглядом.
— Трійня, — видихнула вона.
Він підняв очі. Дивився прямо, наче не розумів, про що йдеться.
— Ти серйозно?
— Так. Два хлопчики й дівчинка.
Він мовчав. Потім підвівся, не доївши, взяв ключі:
— У мене зустріч. Пізніше поговоримо.
Наступного ранку Анні стало зле. В голові — туман. Пішла мити посуд — схопилась за живіт. Сутички. Паніка.
Михайло був недоступний. Телефон вимкнено. Вона сама викликала швидку, сама зібрала сумку й поїхала в пологовий.
Пологи були тяжкими, але трійнята народились здоровими. Три крихітних клубочки.
За два дні — дзвінок. Михайло.
— Де ти, чорт забирай?! — заревів він. — Пішла, нічого не сказала! Я працюю, а ти зникаєш, як…
— Я в пологовому, Мишо, — спокійно відповіла вона. — Народила.
— Ти… що?
Коли він приїхав, тримав у руках пластиковий пакет із дитячими пелюшками. Побачив дітей — і зблід.
— Це… всі наші?
Анна кивнула.
Він сів. Довго мовчав. Потім підвів голову й видав:
— Може, ну… одного — в будинок малюка? Хоча б одного. Це ж… економія.
Спершу Анна не повірила, що він говорить серйозно. Але потім мовчки піднялася, підійшла й спокійно сказала:
— Забирай свої пелюшки й іди геть.
Михайло не стримався — почав кричати, обурюватися, назвав її дурною, сказав, що вона його «підставила», говорив про витрати, про те, що ще невідомо, чиї це діти. Потім грюкнув дверима — і зник. Назавжди.
Анна дивилася у вікно. На підвіконні залишилася його сумка. А поруч, у прозорих колисках, мирно спали троє її немовлят. Її діти. Її сенс. Її майбутнє.
Вона не плакала. Ні того вечора, ні вранці, ні навіть у день виписки. Було не до сліз — на руках троє малюків, а за спиною — порожнеча. Михайло зник. Телефон мовчав. Жодного вибачення, жодної допомоги. Лише гірке відлуння його слів: «Може, хоч одного — в будинок дитини…»
Анна подзвонила мамі. Голос тремтів, але вона трималася:
— Мамо, я додому… Можна?
Батько приїхав на старенькій «Ниві». Вийшов, подивився на трійко онуків — довго, мовчки. А тоді зітхнув і сказав:
— Прорвемося, доню.
Усе вдома було, як колись: скромна хата, грубка, запах парного молока та глинистої підлоги. Батько вставав ночами й заколисував немовлят, мама прала пелюшки, допомагала в усьому. Анна ж, ледь трохи відновилась після пологів, улаштувалась на нічну роботу — фасувала овочі на місцевій фермі. Днями дрімала уривками, та дітям завжди дарувала посмішку.
Від Михайла — ані дзвінка, ані звістки. Ні через тиждень, ні через місяць. Не поцікавився, як вони. Навіть імен не спитав. Жодної копійки.
Зрештою Анна сама подзвонила. У слухавці був роздратований, байдужий голос:
— Ти з глузду з’їхала? У мене своїх турбот — хоч греблю гати. Не побачиш ні аліментів, ні копійки. Я навіть влаштуюсь офіційно на пів ставки, щоб нічого не платити.
Анна нічого не відповіла. Лише тихо зітхнула.
Того вечора вона сиділа на ґанку. До неї підійшла мама, простягнула кухоль теплого молока й сіла поруч.
— Знаєш, — сказала мама, — моя бабуся у війну мазала обличчя маскою з трав. І від опіків рятувала, і зморшки згладжувала. Потім навіть на базарі продавала — на хліб дітям вистачало.
Анна ледь посміхнулась:
— Думаєш, мені тут салон краси відкривати?
— А ти спробуй. Усе велике з малого починається.
Анна таки спробувала. Тієї ж ночі, поки діти спали, пішла на кухню, дістала блокнот і записала, як пам’ятала: ромашка, м’ята, звіробій, ложечка меду, трохи олії — і ще один інгредієнт, який мама прошепотіла, ніби це чарівний рецепт.
Зварила, остудила, намазала на обличчя — собі й мамі. Вранці шкіра стала ніжна, мов у немовляти. Віджартувалася, але вперше за довгий час в душі з’явилась надія.
За тиждень дала спробувати сусідці. Потім — іншій. Попит пішов. Анна почала розливати засіб по баночках і продавати на ринку. А згодом — створила сторінку в соцмережах. Замовлень ставало дедалі більше.
З часом вона орендувала невелике приміщення в районному центрі, зробила ремонт, поставила столи, полиці, пакувальний матеріал. Батьки допомагали. Гроші пішли. Анна зареєструвала ФОП, отримала сертифікати, найняла на роботу жінок із села. У неї вже був не просто крем — був власний бренд.
Минуло три роки. З Михайлом вона офіційно розлучилась і навіть не подавала на аліменти.
Тепер у неї — простора квартира в місті з трьома дитячими кімнатами. Діти ходять у гарну школу, займаються плаванням і малюванням, а «мама» звучить у їхніх вустах з такою любов’ю, що в Анни стискається серце. Вона купила батькам новий будинок.
Якось на діловій зустрічі вона побачила Михайла. Постарілий, з лисіючою головою, у дешевому піджаку, він стояв у кутку з паперами. Побачив Анну — і завмер. Вона підійшла впевнено, у стильному костюмі, з прямою спиною і твердим поглядом.
— Привіт, Мішо, — сказала вона. — Не думала, що ще зустрінемось.
Він щось бурмотів, червонів, метушився.
— Ти ж казала, що без мене пропадеш, — нагадав він невпевнено. — А ти ось як…
Анна посміхнулась:
— Як бачиш, у колгоспі не зогнила. Вижила. І витягла трьох.
Михайло ще довго дивився їй услід.
А через пів року в її житті з’явився Андрій. Чоловік, що не боявся пелюшок, читав дітям казки й забирав її з роботи з термосом чаю. Не обіцяв зірок, не будував повітряних замків — просто був поруч. Щодня.
І одного ранку Анна прокинулась, подивилася на трьох сонних діток, на чоловіка, що лежав поруч — і зрозуміла: вона вдома. У своїй, справжній історії. Не ідеальній. Але щасливій.
