Даша повільно крокувала додому, не відчуваючи ні сил, ні настрою. Після важкого робочого дня голова була заповнена єдиною думкою: щось забула. Але що саме? Ніяк не згадати. Здавалося, чорна смуга, що почалася в їхньому домі, не збирається закінчуватися.
Раптом хтось несподівано вчепився кігтиками в її штани. Потім лапки пробігли по пальту, і біля самого вуха почувся жалібний, але наполегливий «мяу». Ця нахабність приголомшила Дашу.
Вона озирнулася, дивуючись, як не помітила, що вже падає сніг. Невдовзі все вкриється білим покривалом. Але звідки взялося кошеня? Як воно так швидко підійшло до неї?
Даша почала пояснювати несподіваному гостеві, що вдома у неї хвора мама, а завести кота вона навіть не планувала. Їй подобається чистота, а шерсть зовсім не вписується в її поняття порядку. Але всі її доводи були марними. Малюк дивився на неї величезними очима й жалібно нявкав, додаючи до цього ще більше суму.
– Ні, такому малятку не вижити на морозі, – нарешті прошепотіла Даша. – Ти ж мене обрав, просиш допомоги… Як я можу залишити тебе тут?
Вона зітхнула й додала:
– Добре, не можна тебе тут залишати. Будемо думати, як далі. Але поки що йдемо додому.
Дома Даша з порога повідомила мамі новину про нового мешканця. Як і очікувала, Альбіна Василівна не відповіла нічого. Вона вже давно втратила інтерес до життя. Ще кілька років тому мама любила читати, співала у хорі, охоче ходила на манікюр і доглядала за собою. Але хвороба все змінила.
Банальна застуда ніяк не проходила, а потім настала повна апатія. Лікарі руками розводили: діагнозу немає, але людина угасає. Улюблені захоплення забуті, мама повільно зникала, і діти не знали, як повернути її до життя.
Тим часом кошеня, ніби знайшло собі дім, залізло в теплі домашні капці й задоволено замуркотіло. Даша лише похитала головою:
– Як удома, так? Ну, ходімо їсти та митися.
Вона помила худорлявого знайду, який навіть не пручався, нагодувала й заснула з ним під боком, загорнувши в теплий рушник. А на ранок кошеня розбудило Дашу раніше будильника жалібним нявчанням. Дівчина, піднявшись, подумала: «Треба шукати йому господаря».
Проте вдень усі її спроби знайти нового власника для кошеняти виявилися марними. Ніхто не хотів брати пухнастого друга. Даша вирішила залишити його на деякий час.
– Побудеш у нас, поки не знайдеться господар. Але зима на дворі, тебе ж не виженеш.
Увечері, повернувшись додому, Даша була приголомшена. З кухні виглядала мама – не бліда, не в піжамі, а у своєму улюбленому домашньому вбранні. Її волосся було акуратно зібране, а в очах – блиск, якого не було роками.
– Дашо, ти вже прийшла? От і добре. Вечеря готова, руки мий – і до столу.
Даша не могла повірити очам. Вона сиділа в передпокої, тримаючи на руках пухнастика, а мама вже метушилася на кухні. У серці зародилася надія.
Кошеня, здається, знало про свої здібності, але тримало їх у секреті. Воно виконало свою місію, змінивши життя цієї родини. Альбіна Василівна повернулася до активного життя, і діти знову мали ту маму, яку так любили.
Минув рік. Даша гладила великого, вгодованого кота, якого назвала Енджел.
– Я тоді й подумати не могла, що ти, маленький, зміниш усе наше життя. Ти ж справжній ангел.
Енджел муркотів у відповідь, погоджуючись зі словами господині.
