Я відразу відчула, що з моїм чоловіком щось відбувається. Це було неможливо не помітити, адже я любила його всією душею, кожною клітиною свого тіла.
— О котрій ти сьогодні повернешся? — запитала я, поправляючи його краватку.
— Орієнтовно о сьомій чи восьмій. Не чекай мене, вечеряй без мене.
— Не хочу сама, — протягнула я, трохи надувши губи. Потім ніжно торкнулася його губ у легкому поцілунку і додала: — Буду голодувати, поки ти не прийдеш.
Саша жартівливо клацнув мене по носі й, погрозивши пальцем, сказав:
— Навіть не думай!
Між нами не було ні сварок, ні відчуження, ні холоду в почуттях. Але я відчувала: щось змінилося. Ця тривога змусила мене плести в голові павутину здогадок, і, зрештою, я дійшла до ревнощів. Це почуття завжди було мені огидним, принизливим. Я ще в юності дала собі обіцянку не піддаватися цьому руйнівному відчуттю.
Мій батько був патологічно ревнивий. Його докори доходили до абсурду: навіть п’ятихвилинна затримка мами з роботи ставала приводом для сварки. Він виглядав настільки жалюгідним у ці моменти, що я швидко перестала сприймати його всерйоз. Людина, яка щойно звинуватила дружину у зраді лише через похід у магазин, не могла бути для мене авторитетом.
І ось я, всупереч своїм принципам, потрапила в пастку підозр. Здавалося, що до звичного аромату його парфумів додалися чужі нотки, а його затримки на роботі вже не виглядали такими невинними. Я жахнулася від думки, що стаю схожою на батька. Адже, як кажуть, яблуко від яблуні недалеко падає.
— Саша, а де ти зараз?
Я вирішила бути чесною і не приховувати свої переживання. Тому, купивши його улюблену їжу, я поїхала до нього на роботу. Було вже близько обіду, тож чоловік мав бути голодним. Але його місце в офісі пустувало.
— Обідаю, — відповів він по телефону, і його голос звучав надто безрадісно.
— Судячи з тону, їжа не дуже смачна.
Я залишила пакет із їжею на його столі разом із запискою, зміст якої мав його зацікавити. А ввечері вирішила поговорити напряму. Адже ще на початку наших стосунків ми домовилися бути чесними одне з одним. Ми навіть дали своєрідну клятву: якщо в когось з’явиться почуття до іншої людини, ми обговоримо це відверто.
— Про що будемо говорити? — запитав Саша, одразу зрозумівши, до чого я веду.
— Думаю про спадковість, — пожартувала я.
— Гарний початок.
— Дивлячись для кого. Справа у тому, що або в мене проявляються небажані риси характеру, або хтось порушив нашу домовленість.
— В обох випадках, це серйозне звинувачення, але я розумію, про що ти. І хоча мені цікаво, що змусило тебе так думати, мушу визнати: проблема дійсно є. Але я розв’яжу її сам.
Я знала цей тон. Продовжувати розмову не мало сенсу. Якщо Саша казав, що вирішить питання, значить, так і буде. Нема чого придумувати зайве. Вероніко, займися чимось корисним! Наприклад, дочисти унітаз або закінчи статтю для газети.
Наступного дня, здавши статтю в редакцію, я вирішила прогулятися центром міста. Саша не любить тут бувати через натовп туристів, а я, навпаки, обожнюю гуляти біля Ісаакіївського собору. Мені здається, що Пітер у цьому місці має особливу магію.
Я купила фісташкове морозиво в ріжку і неквапливо попрямувала Невським проспектом. Коли побачила Сашу за столиком вуличного кафе, навіть не одразу здивувалася. Навпаки, усміхнулася, вважаючи це приємною несподіванкою. Навпроти нього сиділа молода жінка і жваво жестикулювала. Її рука при цьому лежала поверх його долоні. Це не було злочином, але все одно викликало неприємне відчуття.
Жінка поглянула в мій бік перед тим, як піднести Сашину руку до своїх губ. Я відчула нестерпний сором за те, що стала свідком цього. Відвернувшись, я швидко пішла геть. Морозиво раптом здалося гірким, а в моїй голові з’явився образ мого батька. Я відмахнулася від цієї думки й раптом зрозуміла, що плачу. Просто так, як у дитинстві, коли навіть не розуміла причин своїх сліз.
— Що за сумне обличчя? — відразу оцінив ситуацію чоловік, коли повернувся ввечері.
— Гуляла Невським проспектом.
Саша зітхнув.
— Тепер зрозуміло. Спочатку повечеряємо чи одразу до допиту?
— Ти хіба голодний? — з сарказмом запитала я, натякаючи на його обіди в кафе.
— Ясно. Тоді сідай, — наказав він.
Я слухняно сіла на край ліжка, а Саша опустився просто на підлогу. Це було його улюблене місце в домі, і, зважаючи на його кремезну статуру, навіть виправдане. Не всі меблі могли витримати його вагу.
— Це було давно, коли ти ще гралася з ляльками, — почав він.
— Не вигадуй, я рано почала цікавитися хлопцями.
— Брешеш, я бачив фото, де ти серед армії Барбі.
— Я просто репетирувала стосунки з Барбі та Кеном.
Саша закотив очі й продовжив:
Втім, я й сам тоді не був надто вибагливим. Під час служби в армії познайомився з дівчиною, яка працювала касиркою в продуктовому магазині нашого містечка. Ми зустрічалися недовго – мене швидко перевели в іншу частину. Ще якийсь час листувалися, а потім і цей зв’язок обірвався. Я б навіть не згадав її обличчя, якби вона сама не знайшла мене нещодавно. Вона стверджує, що її син – також і мій.
Після цих слів Саша уважно подивився мені у вічі. Він чудово знав, що в цей момент у моєму серці ніби працює стара, іржава пилка. Ось уже три роки ми намагалися завести дитину, але марно. За цей час я пережила два викидні, і відсутність дітей у нашій родині стала для мене найбільшим болем.
— І що ж вона хоче? Тебе? — спитала я, ледве проковтнувши отриману інформацію.
— Спочатку, думаю, саме цього вона й бажала, — з легкою посмішкою відповів Саша. — Казала, що їй важко виховувати сина самій. Мені довелося докласти чимало зусиль, щоб пояснити їй, що наші стосунки неможливі. Але, виявляється, деякі люди просто не хочуть чути правду. Врешті-решт вона запропонувала мені забрати хлопчика, бо хоче налагодити особисте життя, а з дитиною це проблематично.
— Саша, зачекай. У мене таке враження, ніби ти переказуєш якусь дивну історію з ток-шоу!
Чоловік лише знизав плечима.
— І як саме вона планує віддати тобі сина? Які гарантії, що через місяць не заявиться забирати його назад? І головне — що думає сам хлопчик? Йому ж напевно вже не менше десяти років?
— Дванадцять.
— Нічого не розумію, — я потерла скроні, намагаючись хоч трохи впорядкувати думки. — Як він може їй заважати? У такому віці швидше дорослі заважають дітям, ніж навпаки.
— Не знаю. У мене самого голова йде обертом від цієї безглуздої ситуації.
— Думаю, тобі варто поїсти, — сказала я, раптово згадавши, що досі не приготувала вечерю.
— О, то це означає, що я прощений? — Саша миттєво підхопився на ноги, кинувся на кухню і по дорозі мало не збив табуретку.
Я похитала головою. «Цікаво, чи схожий на нього його син?» — майнуло в моїй голові.
За вечерею Саша, як завжди, їв мовчки, ретельно пережовуючи кожен шматочок. Знаючи його звичку, я не турбувала його питаннями, даючи можливість думати про своє. Але цього разу він, ледве закінчивши відбивну, запитав:
— Хочу знати, що ти думаєш.
Його розгублений, майже благальний погляд викликав у мене мурашки.
— Думаєш, мої думки відрізняються від твоїх? — я ледь усміхнулася. — Вважаю, що якщо дають — треба брати.
— Тобто ти готова прийняти чужу дитину?
— Сашенька, ти ж знаєш стару істину — чужих дітей не буває! Мене більше турбує, чи він захоче прийняти мене?
Чоловік уважно подивився мені в очі й відповів найкращими словами, які тільки можна було почути:
— Тебе неможливо не прийняти!
Через два тижні та жінка привезла до нас Артема. Виявилося, що у хлопчика інвалідність. Можливо, саме те, що він кульгав на праву ногу, заважало його матері будувати особисте життя. Але як?! Адже це не вона шкутильгала!
Оскільки моя робота – написання статей для жіночого журналу – дозволяла мені залишатися вдома більшу частину часу, нам з Артемом довелося багато часу проводити разом. І чесно кажучи, я боялася його набагато більше, ніж він мене. У мене не було досвіду спілкування з дітьми, а він був уже сформованою особистістю зі своїми вподобаннями, звичками, поглядами на життя. Йому довелося залишити все, що було йому знайоме, і починати нове життя в чужому місці.
Він майже не виходив зі своєї кімнати, спілкуючись зі старими друзями лише онлайн. Ми обідали разом, а потім знову розходилися кожен у свої справи. Я не знала, як до нього достукатися, і поступово почала впадати у відчай. Це відбилося на моїй роботі – я переживала творчу кризу.
Одного разу, намагаючись написати відповідь для рубрики психологічної підтримки, я застогнала від безсилля.
— Напиши їй, що треба завести собаку, — раптом почувся голос за моєю спиною.
Я озирнулася і побачила Артема.
— Думаєш, це єдине рішення для неї?
— Вважаю, що так буде правильно. Її колишній чоловік ненавидів собак, а так вона і помститься йому, і знайде друга.
— Ти геній! — засміялася я.
З того часу я постійно зверталася до нього за порадами. Його розсудливість допомогла багатьом жінкам знайти внутрішній спокій.
Ми поступово зблизилися, багато гуляли разом, і якось Артем сказав:
— Ти знаєш, мені тут подобається.
Саша спостерігав за нашими стосунками й одного разу запитав:
— Як ти змогла знайти до нього підхід?
— Це не я, це він! Мабуть, він просто звик до мене й зняв свій захист.
— Зрозумів! — вигукнув чоловік і вперше за кілька років узяв місячну відпустку.
Ми втрьох гуляли набережною Неви, смакували морозиво та каталися на електросамокатах. Останнє заняття особливо припало до душі Темі — обганяючи перехожих, він ніби забував про свій недолік, а в його обличчі з’являлося щось невловимо схоже на Сашу.
Саме самокат став причиною знайомства Артема з Вікою. Дівчинка не могла впоратися з керуванням, і він прийшов на допомогу. Вона вдячно усміхнулася. Наступного дня, рівно в той самий час, Віка знову каталася на тому ж місці. Це повторювалося майже тиждень.
— Напевно, це доля, — припустив Саша, лукаво підморгнувши мені.
Згодом Віка стала частим гостем у нашому домі. Вечорами ми разом грали в «Мафію», і ніхто навіть не помітив, коли розчинилася та невидима стіна між Сашею та сином. Ми просто звикли одне до одного й непомітно стали справжньою родиною.
А ще за півтора року наша сім’я поповнилася. У нас народилися двійнята — дві чарівні дівчинки. І якби не Артем, який просто не випускав їх із обіймів, я навіть не уявляю, як би впоралася з цими маленькими бешкетницями.
