— Дівчино, дозвольте, я допоможу, — поруч зі мною з’являється літній чоловік і допомагає витягнути з потяга велику коляску для двійні, в якій соплять крихітки-близнючки. Єдина відмінність між ними — колір зимових комбінезонів: синій і рожевий. У всьому іншому вони — справжні копії одна одної.
— Дуже вам дякую! — щиро дякую незнайомцю, коли він ще й важку спортивну сумку, наповнену речами для малечі, витягує і ставить поруч. Моїх речей там майже немає — я приїхала в рідне місто до мами в гості, а в неї залишилось багато мого, що я не забрала при переїзді. Після пологів фігура майже не змінилася, тож я вирішила, що носитиму те, що лежало без діла.
— Може, вам допомогти донести кудись? — запитує сивочолий чоловік, тяжко дихаючи, але я лише відмахуюсь. І так видно, що йому важко.
— Що ви, не варто. Мене зараз зустрінуть. Щиро дякую!
Ледве я це сказала, як вже бачу свою подругу — вона мчить щодуху, та ще й на підборах! По такому льоду та сніжній каші! На вулиці ще тільки початок весни, навколо бруд і талий сніг, а на ній — чобітки на десятисантиметрових підборах. От вже відчайдушна!
— Боже! — важко дихає Іра, зупиняючись поруч і згинаючись навпіл. — Зачекай, дай перепочити. Вибач, мчала з усіх сил, і все одно запізнилась!
Вона жадібно ковтає повітря, а я махаю рукою:
— Та нічого, мені тут допомогли. Ми, можна сказати, щойно приїхали.
Ми обмінюємося короткими обіймами. Подруга підхоплює сумку і бурчить:
— Твою ж! Як ти така тендітна можеш тягати таку вагу?
— Іншого вибору немає, — злегка посміхаюсь. — Пішли?
Подруга киває, і ми разом рушаємо до стоянки таксі.
— А ти що, досі нікого не знайшла?
— Та кому я потрібна з двома дітьми, — зітхаю, — та й, чесно кажучи, не шукала. Ніхто мені не потрібен. Я справляюсь. Для мене діти — на першому місці.
— Ну-ну, — скептично хитає головою Іра, довго вдивляючись у солодко соплячих малюків. — Як не крути, а чоловік у родині потрібен. І полицю прибити, і в ліжку зігріти. Надійне плече завжди потрібне.
Я знизу плечима — не збираюся підтримувати цю розмову.
— А малюки ж — копія Ісаєва, — ніби ненароком зауважує подруга, і її уважний погляд зупиняється на мені. Боковим зором помічаю, як вона пильно вдивляється в моє обличчя, ніби намагаючись зчитати реакцію на свої слова.
— Не розумію, про що ти, — ніби надягаю маску, обличчя нічого не виказує, навіть бровою не веду. Але всередині — справжня буря.
Чути прізвище колишнього чоловіка досі боляче. Хоча що тут дивного. Ми розійшлися майже два роки тому, і дев’ять місяців із них я носила під серцем його дітей. Хочеш — не хочеш, а боляче, коли частинка коханого чоловіка завжди з тобою. Та й Іра права — близнюки так схожі на Ісаєва, що серце стискається щоразу, як на них дивлюсь. Здавалося б, малюки ще, що там може бути спільного? Але ж є, ще й так яскраво, що аж мурахи по шкірі. Лерочка ще й характером на тата схожа, а Максим не відстає. Коли хмурить бровки — взагалі вилитий батько.
— Ой, ну подруго, мені можеш не брехати! Обоє на Ісаєва як дві краплі води схожі, все ж очевидно.
— У них інший батько, — холодно відрізаю.
— Ага, звичайно, — не здається подруга. — І хто ж тоді? Чому жодного разу його не згадувала? Навіть словом не обмовилася!
— Бо це нікого не стосується! Я просто хотіла дітей. Ми зустрілися раз, переспали й розійшлися. Все. Давай закриємо цю тему.
Подруга невдоволено стискає губи, але нехай ображається скільки завгодно. Правду я все одно нікому не скажу. Звісно, ні з ким я не зустрічалась і не спала. Чоловікові своєму я ніколи не зраджувала. На відміну від нього…
Як зараз пам’ятаю той день. Я з довідкою в руках мчала додому, не відчуваючи землі під ногами. Від новини, що я нарешті завагітніла, що в моєму животі довгоочікуване маля — хотілося летіти. І не одне, а одразу двоє! Наче сам Господь змилостивився після всіх невдалих спроб ЕКЗ. Подарував одразу два дива за всі мої виплакані ночі.
Цю вагітність інакше як даром не назвеш. Вроджені особливості матки, проблеми по жіночій частині — коли лікар сказав, що завагітніти майже неможливо, я проридала всю ніч. Богдан тоді був поруч, підтримував. Обіцяв, що ми все подолаємо разом, що діти у нас обов’язково будуть. І справді, не шкодував грошей: вітаміни, ліки, аналізи — я слідкувала за собою так, ніби в космос зібралася. Але діти не з’являлись, хоч плач…
Шість років шлюбу — і раптом як грім серед ясного неба: затримка. Коли купувала тест, виглядала як шалена. Продавчиня дивилась з підозрою, напевно подумала, що я під чимось, а я просто з розуму від щастя сходила. Як я втрималась і не сказала Ісаєву — не знаю. Він був у відрядженні, мабуть, це й урятувало мій секрет. Вирішила: схожу до лікаря, а в день довгоочікуваної зустрічі зроблю сюрприз.
Зробила. Відкриваю двері — а там чемодани. Приїхав! Я вже відчуваю радість, уявляю його руки на талії, гарячу шкіру під пальцями… просте жіноче щастя. Було, поки не відчинила двері до спальні.
А далі — як удар під дих. Дихати не могла. Стояла, мов статуя, вчепившись у дверний косяк до побіління пальців.
Вони мене навіть не помітили. Обоє спали солодким сном в обіймах одне одного. Моя молодша сестричка Ліза, абсолютно гoла, й мій єдиний коханий чоловік, з яким ми клялися бути разом у радості й горі. Він лежав на животі, втупившись носом у її розкидане золоте волосся, обіймаючи її поперек. Улюблена поза… він мене завжди так тримав уночі…
Бідолашний Ісаєв так виснажився в дорозі та після любовних утіх із моєю молодшою сестрою, що задрімав. Очевидно, він не очікував, що я повернуся раніше. Адже я ж попереджала, що затримаюся, обіцяла приїхати десь о п’ятій, а він, видно, розслабився — був уже вдома о третій. Я не сказала, що йду на УЗД, він і влаштував собі з коханкою «сюрприз» — дуже старався.
Мене знудило від гіркоти, що підступила до горла. Я не могла дивитися, але все ж стояла в темряві коридору, мов заклякла, спостерігаючи за цією сценою. Немов мене не існувало. Серце стискалося, ноги не слухалися. А потім Ліза почала ворушитися, щось прошепотіла Богдану, лише уривок долетів до мене: «Вставай, скоро твоя благовірна прийде». І подивилася прямо мені в очі. Вона знала, що я стою в дверях. Побачила.
Мене тоді просто втиснуло в підлогу. Немов бетонна плита впала зверху — не могла ні поворухнутися, ні дихнути. Як вийшла з квартири, навіть не пам’ятаю. Пам’ятаю тільки, що в кишені стискала фото з УЗД. Хотілося блювати від того, наскільки банальною виявилася ця зрада — як у дешевому серіалі. А я вірила, що з нами такого ніколи не буде. Ми ж були тією самою парою — поки один стріляє, інший подає патрони… А вийшло ось так.
Жодної сцени я не влаштовувала. Просто тихо зачинила за собою двері й пішла. Вулиця, мороз, сніг, а я — як примара, без почуттів. У кишені — фото майбутніх двійнят, у серці — зрада. І я поклялася собі: не пробачу. І про дітей ніколи не скажу. Вони тільки мої. І нічиї більше.
Не знаю, як я тоді вижила. Просто трималась заради малюків. Найгірше було те, що Ісаєв робив вигляд, ніби нічого не сталося. Чекав біля маминої оселі, просив «поговорити». Не розумів, чому я пішла. Але слухати його я не мала ані сил, ані бажання. Сльози текли днями й ночами, лікарі навіть попередили про загрозу викидня. Я не могла ризикувати життям своїх дітей заради якогось зрадника.
Я просто розірвала все. Зібрала речі, подзвонила Ісаєву й сказала, що йду й закохалась в іншого. Хай вірить, що хоче. Через Іру дізналась, що Ліза переїхала до нього майже одразу, взялася за ремонт. Квартира була його, але для мене вона теж залишалась домом… Аж поки ця новина не змусила остаточно прийняти реальність: нас більше не існує.
Я виїхала. У невелике містечко на іншому кінці країни. Намагалася навчитися жити по-новому. Беремінність була важкою. Майже весь час я провела в лікарнях. Через негативний резус-фактор – постійна загроза. Ісаєв, Ліза, зрада — усе це відійшло на задній план. Головне – мої діти. Мої два дива. Мої антидепресанти. Вони врятували мене.
— Давай тут скоротимо, — запропонувала Іра, вхопивши сумку обома руками. — Таксі звідси зручніше викликати, ніж плентатись до зупинки. Тут тільки стоянка заборонена.
Я вже хотіла запропонувати допомогу, але в той момент колесо коляски застрягло у сніговій каші, я посковзнулася — і коляску винесло з тротуару прямо в бампер блискучого джипа!
Серце впало в п’яти. Я кинулася перевіряти, чи все з малюками гаразд, відгорнула ковдрочку й тільки видихнула з полегшенням — усе добре! Як раптом поруч пролунав голос, до болю знайомий:
— Сніжано?
Усе всередині стислося. Я повільно підвела голову, ще сподіваючись, що це — збіг, що я помилилась. Але ні — погляд у темні очі підтвердив: це мій колишній чоловік.
