— Продаємо квартиру, купуємо машину! — урочисто заявив якось чоловік, потираючи руки від радості.
Я ледь зі стільця не впала.
— Що?!
А Денис бере мої руки у свої — о, знайомий трюк! Завжди так робить, коли щось випросити хоче.
— Катюша, слухай… я ж усе продумав! Усе! — очі у нього світяться. — Ми продаємо квартиру. Половину грошей витрачаємо на машину, хорошу таку, справжній джип! А другу половину…
Він робить паузу, так ефектно.
— Другу половину ти залишаєш собі! Отак-от!
Я сиджу, кліпаю очима. Мабуть, почулося. Та не може бути.
— Що… що ми продаємо?
— Квартиру! НАШУ квартиру! — аж підстрибує від захвату. — Навіщо вона нам? Знімати можна! А машина… Катюша, я так давно мріяв!
І тут до мене доходить, що Денис не жартує. Він на повному серйозі пропонує продати МОЮ квартиру. Ту саму, на яку я п’ять років збирала. На яку ми разом брали іпотеку, але 80% щомісячних платежів вносила я. Я ж сама робила в ній ремонт.
Клеїла шпалери, поки Денис пив пиво з друзями. Клала плитку у ванній, бо в нього «спина болить».
— Денисе, — кажу дуже тихо, — ти… ти в своєму розумі?
— Та годі тобі, Катько! — розмахує руками. — Квартира як квартира! Стіни й усе! А машина — це ж свобода! Ми зможемо… ну, на дачу їздити, у відпустку…
— На яку дачу, Денисе? — голос у мене вже тремтить. — У нас же немає дачі!
— Ну так купимо! На залишок купимо!
Я сиджу і думаю: Боже, з ким я живу вже десять років? Як я не помічала, що мій чоловік — повний… Що він такий дурний?
— Та ти тільки уяви! — продовжує він. — У Сергія джип бачив — краса яка!
— Денисе…
— А уяви, як ми їдемо в «Ашан» за продуктами! Усе в багажник складаємо!
— Денисе, замовкни.
Та він не чує, несе далі:
— Та й статус! Розумієш? Чоловік має їздити на машині, а не по автобусах швендяти!
— Замовкни! — кричу.
Він замовкає, дивиться на мене спантеличено.
— Що з тобою? Чого ти кричиш?
— Нічого, — кажу. — Мені просто треба подумати.
І йду в спальню. Сідаю на ліжко і тремчу. Від злості.
Три дні — мовчанка. Тобто він намагається щось сказати, а я не можу. Кожного разу, як згадую його «квартира як квартира», мене просто трясе.
На четвертий день не витримує. Приходить увечері, сідає поруч на диван.
— Кать, ну чого ти дуєшся? — голос у нього такий жалібний. — Давай поговоримо нормально!
— Про що? — не відводжу погляду від телевізора.
— Ну, про машину! Про квартиру! Про наше майбутнє!
Я вимикаю телевізор, повертаюся до нього.
— Гаразд. Давай поговоримо. Пам’ятаєш, хто шукав цю квартиру?
— Ну… ми разом шукали…
— Денисе, — перебиваю, — хто збирав перший внесок? По копійці?
Мовчить.
— Хто щомісяця бігав у банк і платив?
Знову мовчання, дивиться в підлогу.
— Хто робив ремонт? Хто клеїв шпалери? Хто плитку у ванній клав до першої ночі?
— Але ж це спільна власність! — нарешті видавлює. — За законом! Ми ж розписані!
І тут мене прорвало. Та так, що вже не зупинити.
— Катько, я ж не був проти…
— Проти?! — злобно сміюся. — Ти казав, що це гроші на вітер! Що краще знімати! Що іпотека — це ярмо! А тепер, коли квартира подорожчала, тобі закортіло її продати!
Він підхоплюється, розмахує руками.
— Та не в грошах справа! Просто мені потрібна машина! Мені вже тридцять дев’ять! Коли я почну жити для себе?
— А я, по-твоєму, для себе стараюся? Для кого я цю квартиру купувала?
— Для нас! Для родини!
— От саме! Для родини! А ти тепер хочеш родину проміняти на свою забавку!
Він ще щось намагається мені сказати, але я вже не слухаю. Йду до спальні, гримнувши дверима. А він ще хвилин тридцять щось бурмоче під дверима — що я все не так зрозуміла, що він теж має право мріяти.
Після цієї розмови Денис почав діяти нишком. Спершу почав підсовувати мені оголошення.
— Дивися! — тикає в мене телефоном. — Тачка в ідеальному стані! Один власник! Просто мрія!
Потім пішли зворушливі історії про колег.
— От Сергій учора розповідав, — каже він за вечерею, яку я ж і приготувала, — з’їздили з дружиною в гіпермаркет. Так зручно! Закупилися на два тижні, все в багажник вмістилося!
— А що, автобуси скасували? — з сарказмом питаю.
А через два тижні він вже заявляє:
— Я знайшов покупців на квартиру! Завтра хочуть подивитися!
— Де-ні-се, — кажу повільно, по складах, — ніхто… нічого… не буде… дивитися. Бо квартиру ніхто не продає.
— Кать, ну не вередуй! — вибухає він. — Я ж уже домовився! Незручно підводити людей!
— Тоді дзвони їм і скасовуй. Прямо зараз.
— Не буду!
І знаєте, що він зробив? Цей… чоловік привів покупців у наш дім! Поки я була на роботі! Видав ключі, показав усі кімнати!
— Як ти посмів?! — кричала я ввечері. — Як ти смів впустити чужих людей у МОЮ квартиру?!
— У НАШУ квартиру! — кричав він у відповідь. — Я теж маю право!
— Яке в тебе право?! Ти навіть копійки не вклав у її покупку!
— Я ж зарплату в сім’ю приносив!
— Копійки приносив! — вже не стримуюсь. — А хто основну частину витрат тягнув?
— Ну і що? Ми ж родина…
— Родина! — гірко сміюся. — Коли треба платити — я одна, коли продавати — згадав, що ми родина!
— Та не псуй мені життя! — кричить. — Я просто хочу машину! Невже я не заслужив?
І тут до мене дійшло — говорити безглуздо. Денис як дитина в магазині іграшок — побачив, захотів, і буде верещати, поки не отримає.
Наступний місяць він демонстративно мене ігнорував. Приходив, мовчки їв, що я приготую, йшов до телевізора. А вранці, збираючись на роботу, бурмотів щось типу:
— От інші дружини підтримують чоловіків у мріях, а мені не пощастило…
Або:
— Є жінки, які розуміють, як важливо мати авто…
Я мовчала. Але поступово усвідомила: він думає, що я зламаюся. Що не витримаю і погоджуся. Ну що ж, подивимось.
Я перестала йому готувати. Готую лише собі. Продукти купую лише для себе. Його речі не перу. А головне — оформила окрему банківську картку й перевела туди свою зарплату.
— А це що ще таке? — питає, коли бачить порожній холодильник.
— А це, коханий, — кажу ласкаво, — називається підготовка до роздільного бюджету. Хочеш їсти — купи собі їжу. Хочеш чисту сорочку — випери сам.
— Ти що, з глузду з’їхала?
— А що такого? — відповідаю спокійно. — Просто звикаю жити без спільного майна. Раз ти так легко з ним розлучаєшся.
І ось тут до нього вперше дійшло, що я серйозна.
— Кать, ну ти що? Це ж нісенітниця якась!
Каже, але ідеї не кидає. Ще через місяць знову привів покупців. Я приходжу з роботи — а вони вже сидять у моїй вітальні, стіни роздивляються.
— Вибачте, — кажу ввічливо, — але квартира не продається. Чоловік вас обманув.
Покупці швидко пішли. А Денис — червоний як рак.
— Катя! Ти мене знову принизила!
— А ти мене не принизив, коли вдруге привів сторонніх без дозволу?
— Це ж і моя квартира!
— Ні, — кажу тихо. — Не твоя.
— Як це — не моя?! Ми ж одружені! Законно!
Я встаю, підходжу впритул.
— Гаразд, Денис. Хочеш по закону — буде тобі закон.
— Що ти маєш на увазі?
— Те, що я згідна продати квартиру й дати тобі половину.
Він аж підстрибує:
— Справді?! Катька, ти…
— Але, — перебиваю я, — за однієї умови.
— Якої?
— Ми розлучаємося.
Він дивиться на мене з відкритим ротом. І як я лише за такого вийшла?
— Що?
— Розлучення, — повторюю спокійно. — Отримаєш свої законні гроші на авто. А я — свободу від чоловіка, який мій дім ладен за копійки продати.
— Катька… ти що? Я ж не серйозно!
— А я — серйозно. Або живемо далі разом у квартирі, або розлучаємося, і ти отримуєш свою долю.
Він мовчить. Хвилину. Дві. Потім каже:
— Та годі, ти ж блефуєш!
— Хочеш перевірити?
— Ну кинь! Через якусь квартиру розлучатися!
— Через «якусь» квартиру, — повторюю. — Бо для тебе вона — «якась». А для мене — дім. І я зрозуміла, ми з тобою абсолютно різні.
Він ще годину мене вмовляв. Говорив, що любить, що знайдемо компроміс, що я все перекрутила.
— Компроміс — це коли рішення шукають разом, — пояснюю. — А не коли ставиш перед фактом.
— Але ж ти погодилася продати!
— Так. Умовно. За умови розлучення.
— Та ти не підеш на це! Не така ти!
— Закладемося?
Наступного ранку я подала заяву на розлучення. Увечері поклала копію на стіл.
— Це ще що за папір? — питає, хоча вже все розуміє.
— Заява на розлучення, — кажу діловито. — Через місяць суд.
Обличчя в Дениса побіліло.
— Кать… ти що… Ти ж не серйозно? Я не хотів розлучення!
— А я не хотіла продавати квартиру. Але ти наполягав.
— Але ж це різні речі!
— Ні. Це одне й те саме. Ти хочеш позбавити мене важливого. Я хочу забрати в тебе твої зручності й побут.
Мовчимо довго. Потім він ледь чутно каже:
— Добре, забудьмо про машину.
— Пізно, — відповідаю. — Ти вже показав своє справжнє обличчя. З такою людиною я жити не буду.
Наступні три тижні Денис з шкіри ліз. То квіти носив, то вечерю готував, то на коліна ставав.
— Пробач! Забудь про машину!
Але я вже вирішила. Бо знала — вибачається він не від усвідомлення, що образив, а зі страху залишитися ні з чим.
У день суду Денис прийшов з букетом.
— Катя, я люблю тебе, — каже тихо.
— А я тебе — вже ні, — чесно відповідаю.
І це була правда. Любов розтанула, як сніг навесні.
Після розлучення почався найважчий етап — поділ майна. Попри спільну іпотеку, суд врахував, що більшість платежів і ремонт були на мені. У результаті мені дісталося 70% квартири, йому — 30%.
Навіть ці 30% стали для мене фінансовим тягарем. Щоб викупити частку Дениса, я взяла кредит, позичила у батьків, колег, друзів.
— Та ти божевільна! — казала мама. — В такі борги через квартиру!
— Не через квартиру, мамо. Через принцип.
Зрештою я викупила частку. Денис отримав гроші, я — повне право власності.
Він купив той омріяний джип. Спершу хвалився, фотки викладав. А потім продав — багато бензину, дороге обслуговування.
Тоді й спробував повернутися. Букети, чергування біля дому… Ми поговорили один раз, я спитала:
— Ти до мене хочеш повернутись чи сумуєш за зручностями?
Він щось бурмотів, але я й так знала — повертається не з любові. Тож другого шансу не сталося.
І знаєте що? Я не жалкую. Кожен отримав по заслузі.
А як ви думаєте?
