Звук працюючого телевізора в вітальні заглушав рівномірне дзвінке ляскання ложок об фарфор, створюючи ілюзію звичайного сімейного вечора. На екрані миготіли кадри з передачі про подорожі: лазурне море, білі будиночки Санторіні та смугляві місцеві жителі, що танцювали сиртаки. Ігор, що сидів на чолі столу, перевів погляд з екрана на сина, а потім — на своє відображення в темному склі вікна. Порівняння виходило руйнівним, і воно явно його не залишало байдужим. У склі відбивався типовий житель середньої смуги: світле, починаюче рідшати волосся, широке обличчя, сірі очі та ніс, який у народі ласкаво називають «картоплею».
Навпроти сидів п’ятнадцятирічний Денис — живе втілення античної краси. Чорне густе кучеряве волосся, яке неможливо було приборкати гребінцем, чітко окреслені вилиці і той самий ніс з горбинкою, через який у школі його дражнили то римлянином, то грузином. Ігор відставив ложку, так і не доївши суп. Його настрій, і без того похмурий після розмови з сусідом по гаражу, остаточно зіпсувався.
— Лен, подивись на нього, — Ігор кивнув у бік сина, що захоплено переписувався з кимось у телефоні. — Ну він же точно… як його… Адоніс. Або Таркан.
Денис навіть не підняв голови, звично пропускаючи батькові колкості повз вуха. Олена стиснула губи, відчуваючи, як всередині напружується тонка струна терпіння.
— Ігор, перестань, — тихо сказала вона. — Чотирнадцять років грає пластинка, час змінити репертуар.
— А я не жартую, — голос чоловіка став суворішим, з’явилися образливі нотки. — Сьогодні Петрович у гаражі сказав: «Ігорку, у тебе пацан — красень, порода відчувається. Ти впевнений, що у пологовому не переплутали бирки?»
Ігор обвів кухню поглядом, наче шукаючи приховані докази. Йому здалося, що навіть стіни квартири знають якусь таємницю, недоступну лише йому.
— Поруч з ним я виглядаю як обслуговуючий персонал, — продовжив він, підвищуючи голос. — Ти точно від мене його народила? Може, на курорті в Сочі, поки я дрімав у номері, якийсь гарячий аніматор підсунувся?
Денис різко відсунув тарілку. Гучний скрегіт фарфору об скло різанув по вухах.
— Дякую, я наївся, — кинув він, встаючи зі столу. — Смачного, тату. Особливо тобі, з твоїми комплексами.
Хлопець вийшов з кухні, і через секунду двері його кімнати грюкнули. Олена повільно підняла очі на чоловіка. У її погляді не було звичного докору — там панувала холодна рішучість.
— Ти ідіот, Ігор? — запитала вона рівним голосом. — Ти щойно принизив сина. Навіщо?
— Я хочу знати правду! — вдарив долонею по столу, що сільниця стрибнула. — Я втомився бути посміховиськом! Генетика — точна наука, вона не бреше. Хочу переконатися, що я не кормлю чужу кров!
— Ах, правду? — Олена встала, спираючись руками на стільницю. — Добре. Замовляй. Прямо зараз. Найдорожчий, найповніший. З етнічним складом, гаплогрупами, зі всім, що знайдеш.
Вона нахилилася до нього, дивлячись прямо у його водянисті, повні невпевненості очі.
— Але запам’ятай, дорогий: коли прийде результат і ти побачиш, що ти батько, ти купиш мені шубу. Найдорожчу, яку я виберу. За моральну шкоду і за кожне твоє підозріння.
Ігор хмикнув, дістаючи смартфон і відкриваючи сайт лабораторії. Пальці тремтіли, але він намагався зберегти марку.
— Заметано. Якщо він мій — хоч соболь, хоч шиншилла. А якщо ні… — він не договорив, але погляд красномовніше будь-яких слів обіцяв спалені землі і руїни замість родини.
Місяць очікування тягнувся, як густа, липка патока, отруюючи повітря в квартирі. Ігор перестав нормально спати. Він сидів ночами в інтернеті, читаючи форуми обдурених чоловіків і вивчаючи статті про спадковість домінантних ознак.
Він став експертом у галузі генетики, принаймні у власній уяві. Вивчив терміни «рецесивний ген» і «фенотип», використовуючи їх за вечерею і не за вечерею. Олена мовчала, спостерігаючи за цим повільним сходженням чоловіка з розуму з лячним спокоєм.
Вона знала, що права, але черв’як сумніву, посіяний чоловіком, почав гризти і її. Може, у пологовому справді переплутали? Може, помилка?
Кур’єр приніс щільний конверт у вівторок ввечері, коли за вікном лив холодний осінній дощ. В квартирі стояла атмосфера перед сильною грозою — повітря здавалося електризованим.
Ігор не став вечеряти. Він взяв конверт, канцелярський ніж і сів за кухонний стіл під жовтим світлом абажура. Олена стояла біля мийки, механічно протираючи одну й ту ж суху тарілку рушником.
— Ну що, момент істини, — пробормотав Ігор, і його голос здригнувся.
Шурхіт щільного паперу здалося оглушливим у тиші, наче постріл. Він дістав складений втроє лист із водяними знаками і повільно розгорнув його.
Олена спостерігала за його обличчям, боячись дихати. Спершу на губах чоловіка грала та сама переможна усмішка прокурора, готового зачитати вирок. Потім усмішка зійшла, замінившись виразом крайнього здивування.
Обличчя Ігоря почервоніло, потім швидко побіліло. Він перечитав текст ще раз. І ще. Його губи беззвучно шевелилися, повторюючи якісь цифри.
— Ігор? — не витримала Олена.
Він не відповів. Повільно, наче у сні або глибокому трансі, поклав лист на стіл текстом вниз. Встав. Стілець не скрипнув — він відсунув його моторошно акуратно.
Пройшов повз дружину, не глянувши на неї. Від нього тхнуло холодом, як від відкритого зимового вікна.
Олена почула кроки у спальні, потім характерний звук відчинюваного шафи-купе. Дзвін металевої пряжки ременя. Шурхіт одягу.
Вона увійшла до кімнати. На широкому ліжку лежав розкритий валіз. Ігор методично, рівними стопками, складав сорочки. Шкарпетки скручував у щільні кульки й розкладав по кутах.
— Ти що? — голос Олени перервався від переляку. — Що там написано? Що не твій?
Ігор мовчав. Він рухався, як заведений механізм без душі. Застібнув блискавку валізи. Взяв з тумбочки ключі від машини.
— Ігор, не мовчи! — закричала вона, хапаючи його за рукав піджака. Тканина була жорстка й холодна під пальцями. — Я ні з ким не була! Це помилка лабораторії! Ми пересдамо!
Він струснув її руку різким рухом, але навіть не подивився у її бік. У його очах була порожнеча. Ні злості, ні люті — просто чорна діра, у яку провалилося їхнє спільне минуле.
— Помилка, — повторив він глухо, наче слово було чужим. — Так. Глобальна помилка всього життя.
Він вийшов у передпокій, обувся, не розв’язуючи шнурків, натягнув пальто й вийшов з квартири. Двері зачинилися тихо, майже беззвучно, але для Олени цей тихий щелчок замка прозвучав страшніше будь-якого крику.
Олену затрясло. Вона сповзла по стіні в передпокої, відчуваючи, як під нею «пішла» підлога. Та інстинкт самозбереження змусив її вскочити.
Вона кинулася на кухню. На столі білила аркуш — вирок її чотирнадцятирічному шлюбу. Руки тремтіли так, що ледве перевернула папір.
Очі лихоманково бігали по рядках, виловлюючи ключові дані: «Ймовірність біологічного батьківства: 99,9998%»…»
Олена застигла на місці, перечитуючи цифру. Рот трохи відкрився від мовчазного подиву.
— Як це? — спитала вона у порожнього стільця. — Він батько! Дев’яносто дев’ять і дев’ять! Тоді чому він так психанув?
Можливо, він просто не туди подивився? Або стрес затуманив очі?
Вона опустила погляд нижче, на розділ, який Ігор вимагав особливо наполегливо. «Етнічне походження та склад предків». Яскрава кругова діаграма світилася насиченими сегментами.
Східна Європа — 15%.
Південна Європа (Греція, Балкани, Крит) — 42%.
Близький Схід — 25%.
Інше — 18%.
Олена важко опустилася на стілець. Ноги відмовили тримати її вагу.
— Греція? — прошепотіла вона, відчуваючи, як руки холодніють. — Звідки в нас греки?
Вона виросла в простій сім’ї, де прадіди працювали на землі і ніколи не виїжджали далі обласного центру. В родоводі Ігоря одні Івани та Марії, жодних заморських гостей.
І тут страшний пазл у її голові склався. Вона раптом зрозуміла логіку чоловіка, спотворену ревнощами та підозрілістю.
Ігор помітив величезний відсоток «південної крові». Подивився на Дениса — чорнявого, з горбинкою. Подивився на себе — курносого русака.
Його розпалений мозок відмовився сприймати першу цифру про батьківство. Він вирішив, що Олена підкупила лабораторію, аби написати «батьківство підтверджено», але забула підробити етнічний склад.
Він вирішив, що син у нього від якогось приїжджого іноземця, а результат 99,9% — це нахабна брехня, яку розкриває діаграма.
— Дурень, — видихнула Олена, закриваючи обличчя руками. — Який же він дурень.
Вона схопила телефон і набрала номер чоловіка. «Абонент тимчасово недоступний». Куди він міг подітися у такому стані?
До друзів? Ні, він зараз ненавидить увесь світ. У бар? Ігор майже не п’є. Залишався один варіант. У будь-якій незрозумілій ситуації Ігор, як велика дитина, тікає до мами.
Олена набрала номер свекрухи, Галини Сергіївни. Гудки йшли довго, тягуче, випробовуючи нерви на міцність.
— Алло? — голос Галини Сергіївни звучав глухо і насторожено.
— Галино Сергіївно, Ігор у вас? — Олена не стала витрачати час на привітання та ввічливість.
У трубці повисла пауза. Тяжка, ватна тиша.
— У мене, — нарешті видихнула свекруха. — Сидить на кухні. Дивиться у стіну. П’є мій корвалол і плаче.
— Скажіть цьому ідіоту, щоб додому йшов! — закричала Олена, відчуваючи, як сльози підступають до горла. — Він побачив тест, там написано, що Денис майже наполовину грек, і втік! Подумав, що я йому з іноземцем зрадила!
Свекруха мовчала. Олена чула лише важке дихання літньої жінки в трубці.
— Галино Сергіївно? Ви мене чуєте? Поясніть йому, що це якась помилка!
— Леночко… — голос свекрухи раптом став скрипучим, старим, позбавленим звичної владності. — Ти на Ігоря не сердься. Він зараз… у шоці. Я йому все розповіла. Щойно.
— Що розповіли? — Олена застигла, передчуваючи щось недобре.
— Правду, — видихнула Галина Сергіївна. — Про Яніса.
— Якого ще Яніса?
— Про студента за обміном. Грека. Він у нас у селі в 1980-му році корівник будував, у будівельному загоні був. Красивий, проказник… Як бог спустився. Вірші читав, на гітарі грав. А Микола мій тоді в рейсі був, дальнобійник, по півроку вдома не ночував…
Олена повільно опустила руку з телефоном, не в змозі слухати далі. Погляд упав на дзеркало у передпокої. З-за нього на неї дивилася розтріпана жінка, яка щойно зрозуміла, що чотирнадцять років жила у театрі абсурду, де режисером була покійна радянська мораль.
Пройшло три години. Пляшка вина на столі так і залишилась незакритою. Олена сиділа в темряві, слухаючи шум дощу за вікном.
Замок у дверях щелкнув. Ключ повертався невпевнено, скрегітлив, наче руку відкриваючого судомило. Двері відчинилися, впустивши запах сирості та під’їзду.
Увійшов Ігор. Він виглядав пом’ятим, краватка збилася набік, пальто розстебнуте. Але головна зміна була на обличчі.
Він не виглядав сердитим чи обвинувачуючим. Він виглядав людиною, у якої з-під ніг вирвали килим, а підлогої не було. В одній руці він тримав ручку валізи, в іншій — пузату пляшку грецького бренді «Метакса» та пластикову банку з великими оливками.
Олена увімкнула світло. Ігор зажмурився, ніби від болю.
— Ну? — запитала вона холодним тоном, склавши руки на грудях. — Знайшов свого коханця?
Ігор важко зітхнув, пройшов на кухню, не роззуваючись, і з глухим стуком поставив бренді на стіл. Поруч розмістив оливки.
— Знайшов, Лен.
— І хто він? Турок? Сочинський ловелас?
— Мій батько.
Ігор упав на стілець, який скрипнув під його вагою. Він закрив обличчя руками.
— Як це? — Олена продовжувала грати суворого слідчого, хоча серце вже відтаювало від жалю до цього заплутаного чоловіка. — Твій тато, Микола Іванович…
— Микола Іванович — свята людина, яка мене ростила, любила і навіть не здогадувалася, що виховує кукушонка, — перебив Ігор глухим голосом. — А біологічний… Яніс. Мама сказала, він їй про Одіссея розповідав, поки бетон мішав.
Ігор потягнувся до банки з оливками, спробував відкрити кришку, але пальці зісковзнули.
— Уяви, Лен. Я все життя себе п’ятою в груди бив: «Я російський мужик! Рязанська морда! Простий, як три копійки!». А я, виявляється… нащадок еллінів.
Він раптом встав і підійшов до великого дзеркала у коридорі. Увімкнув яскраве світло. Вперше в житті дивився на себе не з самоприниженням, а з дослідницьким інтересом антрополога. Повернув голову в профіль, доторкнувся до носа.
— Мама каже, я в її породу пішов, в нашу, тверську. Ніс, волосся, колір очей — усе її. Рецесивні гени перемогли, так це називається? Сховалися до часу.
Ігор провів долонею по обличчю, ніби намагаючись стерти звичні риси й побачити під ними інші.
— А у Дениска гени спрацювали. Через покоління. Він — копія діда Яніса. Мама дістала альбом, старий, оксамитовий. Знайшла чорно-білу фотку, маленьку. Там цей грек стоїть біля трактора у будзагоновській куртці. Лен, це Денис. Одне обличчя. Ті ж кучері, той самий розріз очей, та сама усмішка.
Ігор повернувся до дружини. Його плечі опустилися, він здавався меншим ростом. Уся пиха, важливість та язвливість злетіли з нього, як лушпиння. Залишився просто розгублений чоловік, який втратив ідентичність і здобув нову, поки що чужу й незрозумілу.
— Виходить, я сам на 50% грек, Лен. І син мій — грек. А я тебе чотирнадцять років пилив… Кров псував. Підозрював що хочеш гуляти… А це я. Це все в мені сиділо, чекало свого часу.
У кухні повисла тиша. Але тепер це була не та гнітюча тиша перед бурею, що стояла в домі останній місяць. Це була тиша після очищаючого зливу, коли повітря стає прозорим і дзвінким.
Олена мовчки підійшла до тумбочки у передпокої. Взяла ключі від машини, які Ігор кинув туди при вході.
— Тримай, — простягла їй зв’язку.
— Навіщо? — злякався Ігор, відштовхуючись. — Я нікуда не поїду! Я вдома. Лен, прости дурня. Я більше ніколи…
— Ми їдемо, — твердо перебила Олена. — Прямо зараз.
— Куди? Ніч на дворі, дощ ллє!
Олена посміхнулася. Вперше за цей безкінечний вечір її усмішка була щирою, теплою, але з легкою хижою іскрою.
— Ми їдемо у хутряний салон. Той, цілодобовий, у торговому центрі. Ти обіцяв шубу, якщо виявишся батьком.
Ігор моргнув, переварюючи інформацію.
— Але я ж… Я думав, що ти…
— Ти батько? Батько. Результат — 99,9%. Ти грек? Грек. А у південних чоловіків прийнято своїх жінок балувати та дарувати. Тож мені потрібна шуба. І бажано, щоб коштувала, як хороша поїздка на Крит.
Ігор подивився на ключі в руці, потім на рішуче обличчя дружини, потім на банку з оливками. В його очах промайнуло щось нове — суміш полегшення, провини та безмежної поваги до жінки, яка терпіла його дурість стільки років.
Він махнув рукою, відкидаючи останні сумніви.
— А, гуляти так гуляти! Еллін я чи хто? — міцніше стиснув ключі. — Збирайся, дружина! І Дениска буди!
— Дениса навіщо? — здивувалася Олена, знімаючи з вішалки пальто. — Йому ж завтра до школи.
— Як навіщо? — Ігор уже взував черевики, цього разу акуратно, ретельно зав’язуючи шнурки. — Після салону поїдемо гирос їсти. Справжній. З соусом дзадзікі. Цілодобова грецька кухня на проспекті є, я бачив.
Він випростався і подивився на дитячу кімнату.
— Потрібно ж корені вивчати. І взагалі… я мушу синові пояснити, чому він на Аполлона схожий, а тато — на… ну, на мене. І вибачитися по-чоловічому.
Олена дивилася, як чоловік метушиться в передпокої, поправляючи шарф перед дзеркалом, і відчувала, як зникає багаторічна напруга, розчиняється образа. Сім’я не розпалася. Вона дивним чином зібралася заново, ставши міцнішою на фундаменті старої брехні, яка перетворилася на нову правду.
— Шубу я виберу норкову, — сказала вона, застібаючи ґудзики. — Довгу, до підлоги.
— Хай навіть із золотого руна, — відгукнувся Ігор, відчиняючи перед дружиною двері галантним жестом, якого вона не бачила вже років десять. — Лише б ти мене з дому не вигнала, моя терпляча Пенелопо.
Через півроку на стіні у вітальні, поруч із парадним портретом Миколи Івановича, з’явилася невелика чорно-біла фотографія усміхненого кучерявого хлопця на фоні радянського трактора, а Ігор записався на курси грецької мови, хоча поки що вивчив лише слово «евхарісто» — дякую.
Напишіть, що ви думаєте про цю історію! Мені буде дуже приємно!
