— Я бiльше не можу, Валерiє. Мене душить вiдчуття, що я не вiльний.
— Вiльний вiд чого? Вiд сина? Вiд мене? Вiд родини, яку ми з тобою будували дванадцять рокiв?
Сашко дивився на мене очима, в яких не залишилося жодної iскорки того чоловiка, якого я колись кохала.
Порожнеча. Холодна, мов скло, байдужа порожнеча, нiби я дивлюсь не на людину, а на примару крiзь акварiумну скляну стiну.
— Вiд обов’язкiв, — вiн провiв рукою по щелепi. — Це мiй дiм. Був моїм до шлюбу i залишиться моїм. У тебе час до кiнця тижня, щоб з’їхати з Артемком.
Повiтря навколо стало густим, важко було дихати, немов легкi вiдмовилися працювати. Дванадцять рокiв я вкладала себе в нього: аналiтику, проекти, плани, замовлення. В його справу, в його житло, в його життя.
— А грошi? На що ми будемо жити? — мiй голос звучав на диво спокiйно, хоча всерединi все переверталося.
— Алiменти — за законом. I ще скину суму на перший час. Ти ж фiнансовий аналітик, Валерiє. Впораєшся.
Вiн пiдвiвся, даючи зрозумiти: розмова завершена. Я дивилася на його спину, на його впевнений крок, як він наливав собi вiскi з графина, подарованого мною на його 35-рiччя. Три роки тому. У iншому життi.
Артем мовчки допомагав менi збирати речi. Мiй дванадцятирiчний хлопчик, завжди веселий i балакучий, тепер зосереджено складав книжки, футболки, навушники. Його обличчя було наче застигле, але я бачила, як тремтять його пальцi.
— Мам, усе буде добре, — промовив вiн, коли ми вантажили речi в таксi. — Ми зможемо.
Мiй син пiдтримував мене. Дитина, яка ще вчора питала мене про дроби, сьогоднi став моєю опорою. Я обiйняла його, i щось в менi змiнилось — стало мiцним, рiшучим.
— Авжеж, ми впораємось, сонечко. Усе тiльки починається.
Квартира на околицi пахла чужим життям — старими шпалерами, хiмiєю i застiйним повiтрям. Артем забрався на диван i втупився в телефон, удаючи, що все гаразд. Я розпаковувала речi i намагалася не згадувати про нашу спальню з великими вiкнами, сад, кухню, де готувала недiльнi снiданки.
Уночi, коли Артем заснув, я вiдкрила ноутбук. Сашко не змiнив паролiв до корпоративної пошти та хмарного сховища. Або подумав, що я занадто зломлена, щоб щось робити.
Я завантажила всi фiнансовi звiти, бази клiєнтiв, угоди з постачальниками. Всю структуру бiзнесу, який створювала власними руками, але який був записаний на нього.
Вранцi я подзвонила батьковi.
— Татку, нам треба термiново зустрiтись.
Вiн чекав мене в своєму магазинчику автозапчастин. Морщини стали глибшими, коли я розповiла все.
— Вiн не мав права так вчинити, — батько стис кулаки.
— Мав. Юридично — мав. Але, тату, — я поклала перед ним папку з роздрукiвками, — у мене є план.
Iгор Iванович завжди був обережним. Один магазин, перевiренi клiєнти, жодного ризику. Колись це дратувало мене. Тепер стало нашою перевагою.
— Ти все життя уникав масштабування, а я завжди прагнула бiльшого. Сашко використовував мої iдеї, але тримав усе в своїх руках. — А тепер, — я розгорнула перед ним схеми з кольоровими стрiлками i розрахунками, — ми зіграємо за правилами, яких вiн не очiкує.
Вiн вивчав папери, i його погляд змiнювався — вiд скепсису до поваги, крiзь призму батькiвської гордостi.
— Валерiє, — провiв пальцем по графiках, — ти кидаєш виклик хижаку. Вiн iз тих, хто грає жорстко.
— Нi, тату, — я подивилась йому в очi. — Ми просто заберемо те, що наше. Тiльки вiн ще про це не знає.
Перший наш філіал відкрився вже за місяць. «ФОП Кузьмичов» — звичайна, нічим не примітна назва, за якою ховалися мої знання, досвід і бездоганна репутація батька. Олександр навіть не звернув уваги — маленька крамничка на окраїні промзони, що в ній особливого?
Він не помічав ані яскравих банерів, ані системи знижок для клієнтів, ані нашої нової логістичної моделі, яку я впровадила з нуля.
— Валеріє Ігорівно, другий постачальник підтвердив зниження оптових цін! — вигукнула Ніна, енергійна жінка, яку я переманила з відділу закупівель компанії мого колишнього чоловіка.
— Чудово. Тоді з понеділка стартуємо з акцією «Мінус двадцять відсотків». Розмістіть анонс на всіх наших ресурсах.
Ніна кивнула й вийшла з кабінету. Я перевела погляд на світлину Артема, що стояла на моєму столі: він усміхався, тримаючи новенький велосипед. Перше серйозне придбання в нашому новому житті.
Я працювала по шістнадцять годин щодня. Аналізувала ринок, вивчала потреби покупців, будувала прямі відносини з виробниками — минаючи посередників, на яких завжди покладався Олександр.
Ми запровадили онлайн-сервіс із доставкою запчастин у день замовлення — послугу, яку мій колишній вважав збитковою.
— Це ж не піца, а автозапчастини, — сміявся він, коли я вперше запропонувала цю ідею.
Тепер кожен десятий клієнт обирав саме цю послугу. А за три місяці — вже кожен п’ятий.
До шостого місяця ми мали вже чотири філіали у різних районах міста та власний склад. Батько, який спершу сумнівався, тепер із гордістю дивився на мене.
— Не думав, що моє прізвище буде на вивісках по всьому місту, — зізнався він якось, коли ми підбивали підсумки кварталу в новому офісі.
— Це тільки початок, тату.
Олександр помітив нас лише тоді, коли кілька його найбільших клієнтів перейшли до нас. І раптом я побачила на екрані знайомий номер — минуло сім місяців з моменту нашого розлучення.
— Це ти за цим стоїш? — його голос звучав хрипло, незвично.
— За чим саме? — я відкинулась у кріслі, спостерігаючи крізь панорамне вікно, як місто вкривається вечірнім світлом.
— «ФОП Кузьмичов». Ця мережа, що демпінгує ціни і переманює моїх клієнтів. Це ж твій батько, я одразу здогадався, але спершу не надав значення.
— Вільний ринок, Сашо. Конкуренція. Хіба не ти мене вчив, що виживає найсильніший?
Він не стримався і кинув слухавку. А вже за тиждень я дізналась, що він намагається взяти кредит під заставу будинку, аби перекрити касовий розрив.
— Мам, дивись! — Артем простягнув мені телефон з оцінками. — П’ятірка з економіки за презентацію!
Він зробив проєкт про те, як функціонує малий бізнес — на прикладі нашої компанії. «Наша компанія» — ці слова впевнено вимовляв мій син, який ще донедавна був замкнутим і сумним після розлучення.
— Я тобою пишаюсь, — я провела рукою по його волоссю.
— Знаєш… — він опустив погляд, — раніше я думав, що бізнес — це лише тато. Що тільки він може… ну, бути успішним. А тепер бачу, що ти значно крутіша.
Моє серце стислося від ніжності. Дев’ять місяців тому я боялася, що не зможу дати Артемові гідне життя.
А сьогодні ми вже обирали нову, просторішу квартиру.
Та того вечора Ніна надіслала повідомлення, яке змусило мене завмерти:
«Банк виставив на торги майно ТОВ «АвтоЛайн» (фірма Олександра). У переліку: офісні приміщення, складський комплекс, будинок на Сосновій, 12».
Соснова, 12 — будинок, з якого нас вигнали.
Я передзвонила Ніні, замовила повний список активів і умови аукціону. Потім набрала тата:
— Тату, пам’ятаєш ту фірму, яку ми створили для міжнародних постачань? Час її використати.
Батько довго мовчав.
— Ти впевнена, що хочеш заходити так далеко?
Я згадала ту ніч, коли ми з Артемом залишилися самі в орендованій квартирі. Як він плакав у подушку, думаючи, що я не чую. Як потім запитував, чим заслужив таке ставлення від батька.
— Я не заходжу далеко, тату. Я просто повертаюсь додому.
Аукціон минув швидко і без несподіванок. ТОВ «СхідІнвест» — компанія, про яку знали лише я, батько й наш юрист — стала новим власником усіх активів Олександра, зокрема й будинку.
Я навмисно не з’являлася на торгах — моє довірене обличчя вирішило все за мене. Ніхто не пов’язав нових власників зі мною.
Ключі передали в холі бізнес-центру. Прості, з недорогим брелоком — не ті масивні з гравіюванням, які я дарувала Олександру.
Того ж вечора ми з Артемом зупинилися біля знайомої алеї. Син нервово стискав лямку рюкзака.
— Це дивно, мамо, — промовив він, не зрушивши з місця. — Наче ми повернулися в минуле.
— Не в минуле, — я взяла його за руку. — У майбутнє. Наше майбутнє.
Будинок усередині виглядав інакше — пилюка, порожнеча. Олександр продав частину меблів — конче потрібні були гроші.
Але запах лишився тим самим — особливий аромат дерев’яних панелей і саду за вікном.
Артем мовчки піднявся до своєї колишньої кімнати. Я не пішла за ним — йому потрібен був час.
Замість цього я зайшла до кабінету, де ми колись працювали разом. Комп’ютера не було — лише стіл і книжкові полиці.
На одній із них — наше весільне фото, яке я не забрала.
Цікаво, скільки разів він дивився на нього цього року?
— Ти не маєш права! — голос Олександра пролунав з порога через три дні. Він увірвався в хол, не помітивши ні відеодомофона, ні нової системи охорони.
Я неквапливо спустилася сходами, навмисно одягнувши білу сукню замість суворого костюма. Хотіла, щоб він побачив у мені жінку, а не конкурента.
— Привіт, Сашо, — сказала я, зупинившись перед ним. — Дивно бачити тебе без запрошення в моєму домі.
— Це мій дім! — він зробив крок уперед, але застиг на місці, коли з кухні вийшов Артем із чашкою какао в руках.
Син глянув на батька холодним, дорослим поглядом:
— Привіт.
Олександр мимоволі простягнув до нього руку, та Артем відступив.
— Це змова, — голос у нього затремтів. — Ви не могли чесно… Це була підставна фірма.
— Усе повністю законно, — я подала йому теку з документами. — Перевір. Твої борги, твої прострочені платежі, твої рішення.
І законні торги, на яких переміг той, хто запропонував кращу ціну.
— І що далі? — він опустив теку, навіть не зазирнувши до неї. — Ти святкуватимеш моє банкрутство?
— Ні. Я розвиватиму бізнес, — я знизала плечима. — На відміну від тебе, я не викреслюю людей зі свого життя через примхи.
До речі, у нас відкрився філіал у північному районі. Потрібен менеджер із досвідом. Якщо цікаво — надішли резюме на пошту.
Обличчя Олександра змінилося, як небо перед бурею — спочатку недовіра, потім спалах гніву, а згодом щось нове, як ніби вперше він побачив у мені не колишню дружину, а людину.
— Ти завжди була розумнішою за мене. Просто я не хотів це визнавати.
— І сильнішою, — додав Артем з-за моєї спини.
Олександр здригнувся, наче отримав ляпас. Він подивився на сина, потім на мене:
— Я думав… можливо, у нас ще є шанс…
— Ти сам обрав свободу, Сашо, — я підійшла до дверей і відчинила їх. — Тож користуйся нею. Але десь подалі від нас.
— Мамо, знаєш, що сказав директор? — Артем влетів до мого нового офісу, розмахуючи рюкзаком. — Я пройшов на регіональну олімпіаду! Уявляєш? Він сказав, що моя презентація про сімейний бізнес — найкраща в паралелі!
Я всміхнулася, відклавши папери.
— Я ніколи не сумнівалася в тобі.
За панорамним вікном розкинувся наш логістичний центр — п’ять величезних складів із найсучаснішим обладнанням і автоматизованими системами. «ФОП Кузьмичов» за рік перетворився на холдингову компанію з філіалами у трьох сусідніх містах.
— Доню, — в двері заглянув батько, незвично серйозний у костюмі, з планшетом у руках. — Постачальники з Китаю погодились на ексклюзив. Обговоримо деталі?
— Через п’ять хвилин, тату, — кивнула я.
Коли він вийшов, я підійшла до Артема і обійняла його. Сонце за вікном повільно сідало, заливаючи офіс теплим оранжевим світлом.
— Підемо додому? — запитав син, пригортаючись до мене. — У мене є ідея нового бізнес-проєкту. Хочу показати тобі чернетку. Там, щоправда, багато відеоігор…
— Ходімо, — відповіла я, відчуваючи, як у душі розливається спокій і тепло. — Адже тепер у нас справжній дім.
Я не зруйнувала життя Олександра. Я побудувала своє. На руїнах зради з’явилося щось нове — сильне, справжнє, чисте.
І тепер ніхто не вирішить за мене, як мені жити.
Це мій шлях. Моя компанія. Моя перемога.
І мій дім.
