— Знову вовтузишся зі своїми натюрмортами? — голос Ігоря, як завжди, пролунав несподівано, вирвавши мене зі стану крихкої концентрації.
Я здригнулася, і гілочка розмарину, яку я так старанно викладала на тарілці, зісковзнула, залишивши на білосніжній порцеляні зеленуватий масний слід.
— Ігорю, я ж просила…
— Та годі тобі, Лено, — він підійшов ззаду, обійняв за плечі й заглянув в об’єктив фотоапарата. — Гарно, не сперечаюсь. Мов витвір мистецтва. Але хто це їстиме?
Він говорив це з тією самою поблажливою усмішкою, яка з’являлася на його обличчі кожного разу, коли мова заходила про моє «захоплення».
Усмішка людини, що милостиво похвалив дитячий малюнок.
Я мовчки поправила гілочку. Пояснювати йому про світло, композицію, про те, що цей кадр — не просто їжа, а ціла історія, було марно.
Для нього, успішного фінансового аналітика, все, що не приносило шестизначних сум, вважалося лише милим хобі. Розвагою від нудьги.
— Втомився, — сказав він, проходячи на кухню й кидаючи піджак на спинку стільця. — Сьогодні знову була жесть. Закривали квартал.
Я кивнула, вдаючи, що слухаю. Насправді ж я стежила, як світло з вікна лягає на запечену рибу, створюючи ідеальний відблиск. Клацання затвора пролунав майже нечутно.
Увечері він розповідав про цифри, графіки, про те, як «поклав на лопатки» конкурентів на нараді.
Я підливала йому вина і усміхалася, а сама подумки складала текст для посту: «Легка гірчинка соусу ідеально підкреслює солодкість чері…»
— Ти мене взагалі слухаєш? — Ігор зловив мій відсутній погляд.
— Звісно, коханий. Ти говорив про конкурентів. Ти молодець.
Він задоволено хмикнув. Йому подобалося бути молодцем. Подобалося, коли я — його тиха, домашня Лєна — дивилася на нього із захопленням.
Він не знав, що захоплення давно змінилося чимось іншим. Холодною, гострою, як ніж сомельє, рішучістю.
— Ладно, піду ще трохи попрацюю, — сказав він, встаючи з-за столу. — А ти… ну, ти знаєш. Не засиджуйся зі своєю їжею.
Він пішов до кабінету, а я залишилася на кухні. На екрані ноутбука світилися коментарі під останнім рецептом. Сотні коментарів. Я відкрила окрему вкладку з таблицею — цифри там зростали з кожним днем.
Ігор думав, що я граю в домогосподарку. Він навіть не підозрював, що ця гра давно стала моєю справжньою роботою. І що в цій грі я ставлю на кон щось більше, ніж просто вдалий кадр.
Перелом настав через кілька місяців, у суботу, коли до нас завітали гості. Друзі Ігоря — подружжя Антон і Марина.
Вечір ішов своїм чередом: легкі закуски, вино, гучний сміх Ігоря, який розповідав черговий офісний анекдот.
— Лено, а ти зараз чим займаєшся? — запитала Марина, коли чоловіки вийшли на балкон. — У декреті, мабуть, важко без самореалізації?
Я тільки відкрила рота, щоб відповісти, як у кімнату повернувся Ігор. Почув запитання і тут же втрутився, осяваючи всіх своєю найчарівнішою і водночас найїдкішою усмішкою.
— У Лєни мега-проєкт! — театрально розвів він руками. — Вона у нас фуд-блогер. Бореться за лайки та репости.
Антон чемно хмикнув, а Ігор продовжив, розігріваючись:
— Я їй кажу: «Лено, може, скласти бізнес-план? Порахувати рентабельність твоїх котлет?» А вона дивиться на мене так… натхненно. Творча особистість!
Він підморгнув Антону, і той нарешті засміявся. Голосно, без злоби, але від того не менш боляче. Я відчула, як щоки заливає жар.
Але змусила себе усміхнутися.
— Це дуже цікаво, — несподівано сказала Марина, уважно дивлячись на мене. — У моєї сестри так все почалося, а зараз у неї власна кондитерська.
Ігор відмахнувся.
— Та ну… Кондитерська… Це копійки. Лєна у мене для душі цим займається. Правда, дорога? Для душі й для інтернету.
Він поблажливо поплескав мене по плечу. І в ту мить я відчула не просто образу.
Це було щось холодне і тверде, що оформилося всередині. Наче сталевий стрижень, який пройшов крізь усе тіло.
Я встала, щоб принести десерт, і на кухні, поки ніхто не бачив, дістала телефон. Коротке повідомлення від банку про надходження чергового платежу від великого бренду за рекламну інтеграцію. Сума з п’ятьма нулями.
Я глянула на цифри, потім — на своє відображення в темному склі духовки. На мене дивилася спокійна, впевнена в собі жінка.
Не «хатня квочка». Не «творча натура». А професіонал, який просто поки не афішує свої доходи.
Я повернулася до вітальні з десертом і найпривітнішою усмішкою. Вечір слід було завершити красиво. А справжня гра тільки починалася.
Розв’язка настала раптово, за тиждень. Ігор влетів у квартиру, розмахуючи ключами від авто. Не нашого — нового.
— Сюрприз! — вигукнув він, сяючи. — Вітаю мене! Я закрив найбільшу угоду в історії відділу! Премія така, що вирішив — гуляти, так гуляти!
Він розповідав про машину, її потужність, колір «мокрий асфальт», заздрість колег.
Розповідав, як завжди, смакуючи власний успіх. А я мовчки слухала, відчуваючи, як настає мій час.
— Нам потрібно обговорити сімейний бюджет, — сказала я спокійно, коли потік слів нарешті вщух.
Ігор розсміявся.
— Лєнусь, ну який бюджет? Я ж кажу — все вирішено. Не забивай свою гарненьку голівку цифрами. Це моя справа.
— Ні, Ігорю. Тепер це і моя справа теж.
Я взяла ноутбук, відкрила потрібну сторінку і розгорнула екран до нього. Він замовк на півслові. Його погляд застиг на рядку з балансом.
250 000 доларів.
Він моргнув. Потім ще раз. Нахилився ближче, ніби не вірив власним очам.
— Що… що це? — прошепотів він. — Це якийсь жарт? Ти зламала сайт банку?
— Ніякий не жарт. Це мій рахунок.
— Твій? Звідки?
Ось він — момент істини. Я дивилася йому просто у вічі, вперше за довгий час не відчуваючи ані страху, ані сумнівів. Лише спокій.
— Я продала свій блог. Той самий, над яким ти насміхався. Медійний холдинг зробив мені пропозицію, від якої я не змогла відмовитися.
Здавалось, повітря в кімнаті стало густішим. Ігор повільно опустився на диван, не відводячи погляду від екрана.
Його обличчя змінювалося — шок, недовіра, розгубленість. І, зрештою, — сором. Глибокий, пекучий сором, який забарвив його шию у багряний колір.
— Двадцять… мільйонів? — повторив він, ніби пробуючи цю цифру на смак. Вона була гіркою.
— Саме так. За останні два роки мої «натюрморти» принесли в рази більше, ніж усі твої «гучні угоди», Ігорю.
Він підняв на мене погляд. У його очах не залишилось ані зверхності, ані іронії. Лише щось схоже на відчай.
— Лєна… я… я не знав. Я думав… Боже, який же я дурень.
Він закрив обличчя руками. Його плечі злегка здригнулися.
— Пробач мені, — голос його був глухим. — Будь ласка, пробач. Я поводився як останній мерзотник.
Я дивилася на нього, на цього раптом маленького й беззахисного чоловіка, і не відчувала тріумфу.
Тільки дивну, спустошуючу втому. Перемога виявилася не такою солодкою, як я уявляла.
Він просив вибачення. Казав правильні слова: що був неправий, що пишається мною, що йому соромно.
Але я розуміла: справа не в словах. Справа в тому, що він побачив цифри. І лише вони змусили його побачити мене. Не як «клушу», не як «дружину», а як людину, здатну на більше.
Я не знала, що буде з нами далі. Але одне знала точно: гра завершена. І я в ній — переможниця.
Наступні кілька днів пройшли у дивному, липкому напруженні. Ігор поводився як винуватий щеня.
Він намагався допомагати, заглядав до мене в кімнату, коли я спілкувалася з новими партнерами по відеозв’язку, і питав: «Може, кави?»
Почав говорити про «наше» майбутнє. Про те, як ми могли б вкласти «наші» гроші. І кожне це «наше» різало по вухах. Колись бюджет був тільки його турботою, а тепер мої кошти раптом стали спільними.
— Я тут подумав, — якось сказав він увечері. — Може, купимо будинок? Завжди ж мріяли. Тепер можемо собі дозволити.
— Ти можеш собі дозволити? — уточнила я, не відриваючи погляду від екрана.
Він знітився.
— Ну… ми ж сім’я. Я мав на увазі — разом… Я так пишаюся тобою, Лєна. Ти навіть не уявляєш.
Але я чудово уявляла. Він пишався не мною. Він пишався сумою. Вона вражала, давала статус. Його дружина — не просто домогосподарка, а успішна стартаперка, майже мільйонерка. Це звучало ефектно.
А потім мені зателефонували з холдингу, який купив мій блог. Запропонували очолити новий напрямок.
Це означало не просто нову роботу. Це був переїзд в інше місто на невизначений час.
Амбітні задачі, команда, відповідальність. Життя, у якому не залишалося місця для «милого хобі».
Увечері я розповіла про це Ігорю. Його обличчя темнішало з кожним словом.
— Переїзд? Але… а як же я? Моя робота?
— Ти зможеш знайти роботу і там. Ти ж блискучий фахівець, — я повернула йому його ж комплімент.
— Але ж це все змінює… — розгублено сказав він. — Я думав, ти просто будеш… ну, як раніше. Тільки з грошима.
І в цій фразі була вся суть. Він не хотів, щоб я змінювалася. Він хотів, щоб змінився тільки мій статус, яким можна було б пишатися.
— Як раніше вже не буде, Ігорю.
Я встала і підійшла до вікна. Там, унизу, під ліхтарем, стояло його нове авто. Символ його миттєвого тріумфу.
— Я приймаю пропозицію, — сказала я тихо, але твердо. — Я їду за два тижні.
— А як же ми? — у його голосі прозвучав відчай. — А ми?
Я обернулася до нього. Вперше за багато років я почувалася по-справжньому вільною. Не від нього. Від тієї ролі, яку грала.
— А нас, Ігорю, мабуть, і не було. Був ти, твоя кар’єра й зручна дружина. Але вона, як бачиш, знайшла цікавіше заняття.
Я залишила його одного в кімнаті — спантеличеного, зруйнованого, не здатного усвідомити, як його ідеальний світ впав за одну мить.
А я пішла збирати речі. І на душі було легко. Перемога була не в грошах. Вона була у тому, що я нарешті обрала себе.
