— Таксі до Кленової, вісім, — я переклала сина на ліву руку, правою притискаючи до себе доньку.
Водій мовчки кивнув, глянувши у дзеркало заднього виду. Два згортки, дві стрічки — рожева й блакитна.
Дві пари крихітних очей, які дивилися на мене з повною довірою.
— Тато зустрічає? — спитав таксист, рушаючи з місця.
Я промовчала. Що сказати? Що Дімка вже третій день не бере слухавку? Що медсестри перешіптувалися за спиною, коли я питала, чи не заходив хтось?
Що єдиний букет у палаті принесла сусідка з під’їзду?
Малюки заворушилися. Маша — так я назвала доньку — наморщила носик і почала скиглити. За нею заголосив Артем. Двійнята.
Подвійне щастя, казали лікарі. Подвійна відповідальність, думала я, заколисуючи обох на задньому сидінні пошарпаної Лади.
— Може, комусь подзвонити? — співчутливо запропонував водій. — Допомогти донести?
— Впораюся.
Телефон у кишені халата завібрував. Мама. Знову. Вдесяте зранку. Я не стала відповідати — руки зайняті. Та й що сказати? Що її зять виявився боягузом? Що онуки вперше прийдуть додому без батька?
Машина зупинилася біля під’їзду. Я розрахувалася, незграбно витягши гаманець ліктем, і повільно попрямувала до дверей. Кожен крок відгукувався в спині — кесарів розтин давав про себе знати. Сусідка з третього поверху визирнула на сходовий майданчик:
— Олю! Народила! Ой, двоє! А чоловік де?
— На роботі, — збрехала я, проходячи повз.
Ключ тремтів у руці. Двері відчинилися, і я завмерла. На вішалці не було Дімчиної куртки. Кросівки зникли. Зате на тумбочці лежав складений аркуш.
Поклавши дітей у ліжечко — ми купили його за тиждень до пологів, сперечалися про колір бортиків, — я розгорнула записку. Почерк знайомий, рідний. А слова — як удар під дих.
«Олю, пробач. Я не готовий до цього. До двох одразу. До пелюшок, плачу, безсонних ночей. Ти сильна, ти впораєшся. А я… Я не можу. Не шукай мене. Д.»
Ноги підкосилися, і я повільно сповзла вздовж стіни, стискаючи в руці клаптик паперу. Сльози текли самі по собі — гарячі, солоні. З ліжечка долинув крик Маші, за нею — Артема. Їхній плач злився з моїми схлипуваннями у єдиний хор болю.
Гучний дзвінок у двері прорізав цю какофонію. Потім ще раз. Наполегливо, вимогливо.
— Олю, відчиняй! Ми знаємо, що ти вдома! — лунав голос Лєни, моєї подруги з інституту.
— Ми тебе з вікна бачили! — додала Катя. — Ще трохи — і двері виламаємо!
Я підвелась, витерла рукавом обличчя й повернула ключ. На порозі стояли троє моїх найближчих подруг — з пакетами, букетами й рішучими обличчями.
— Так, — Лєна відсунула мене вбік. — І де він?
— Втік, — я простягла їм записку.
Катя прочитала вголос, і повітря в кімнаті стало густим від нецензурщини. Марина мовчки обійняла мене, поки інші розпаковували речі й розходились по квартирі.
— Мамо, а чому в усіх тати в школу приходять, а в нас — ні? — Артем поправив новенький рюкзак на плечі.
Перше вересня. У Маші білі банти, в Артема — краватка. Мої малюки йдуть у перший клас, а я стою на подвір’ї школи, не знаючи, що відповісти. Навколо щасливі родини — мами, тата, бабусі з телефонами.
— Бо у вас найкрутіша мама, яка варта двох татів, — пролунав голос за спиною.
Я обернулась. Максим. Новий керівник з сусіднього відділу, який останні пів року приносив мені каву й не втомлювався кликати на фільми. Зрештою, ми зблизились.
Високий, широкоплечий, з добрими карими очима й букетом айстр у руках.
— Дядьку Максе! — Маша кинулася до нього. — Ти прийшов!
— Обіцяв же, — він підняв її на руки. — Як я міг не прийти, коли мої улюблені першокласники йдуть підкорювати школу?
Артем примружився з підозрою:
— Ти точно залишишся? Не підеш, як…
— Як хто? — Максим присів навпроти нього.
— Неважливо, — буркнув син.
Вони не пам’ятали Діму. І слава Богу. Але всередині жила тиха рана. Я бачила її в очах Артема, коли він дивився на дітей поруч з татами.
— Знаєш що, — Максим простягнув руку. — Давай домовимось. Я приходжу на всі важливі події — перший дзвоник, випускний, футбол щосуботи. Домовились?
Артем глянув на мене. Я кивнула, ковтаючи сльози. Він потиснув руку:
— Домовились. Але якщо збрешеш — я врежу.
— Артеме! — я ахнула.
— Чесно сказав, — Максим усміхнувся. — По-чоловічому.
Пролунав дзвінок. Діти побігли до лінійки, а Максим взяв мене за руку:
— Вони неймовірні, Олю. Ти виховала чудових дітей.
— Я просто…
— Ти герой, — він стиснув мої пальці. — І я хочу бути поруч. Якщо дозволиш.
Сім років. Сім років я несла все сама — нічні годування, хвороби, перші кроки. Подруги підтримували, мама приїздила на вихідні, але тягар відповідальності лежав на мені. І ось — з’явився він.
— А якщо вони одночасно захворіють на вітрянку? — спитала я з посмішкою.
— Не втечу. Навіть якщо вкриються зеленкою з голови до ніг.
— А якщо Маша почне істерити через сукню?
— Куплю десять.
— А якщо Артем поб’ється в школі?
— Навчу бити правильно, — Максим пригорнув мене. — Олю, я знаю, тобі страшно. Але я не він. І доведу це. Щодня.
З лінійки Маша махала мені. Артем намагався бути серйозним, але губи зрадницьки всміхались. Мої діти. Без біологічного батька, але з любов’ю.
— Дивись, твоя донька квітку показує, — Максим вказав на Машу.
Я прикусила губу, щоб не розплакатися прямо на шкільному подвір’ї.
— Мам, ми тебе любимо, — Маша обійняла мене біля воріт. — Дякую, що ти є.
Випускний. Одинадцять років пролетіли, наче мить. Артем — вищий за мене, Маша — справжня красуня з очима тата, якого вони так і не побачили знову.
— За що «дякую», сонечко?
— За те, що не здалась. Папа Макс розповів, як тобі важко було, коли ми були маленькі.
Папа. Вони почали так його кликати років п’ять тому. Спочатку несміливо, потім — впевнено.
Він заслужив це правом — безсонними ночами, спільними прогулянками, довгими розмовами й підтримкою.
— Це він молодець, що розповів, — прошепотіла я, витираючи очі.
— Мамо, не плач, — підійшов Артем. — Ми ж вступимо. Я — в медичний, Маша — в пед.
— Я не тому плачу.
— А чому?
Як пояснити? Що я досі бачу в них тих крихітних немовлят у таксі? Що пишаюся ними до болю? Що вдячна за кожен день?
— Просто дуже вас люблю.
Максим вийшов із школи з букетом троянд:
— Вітаю найкращу маму випускників! Олю, ти справилась.
— Ми разом справились, — втрутився Артем. — Ти ж теж…
— Дякую, сину, — Максим погладив його по плечу.
Син. Між ними зв’язок, міцніший за кров.
Максим не просто замінив — він став татом. Справжнім.
— А пам’ятаєш, як я з Петьком у першому класі побився? — засміявся Артем. — Він сказав, що в нас тата нема, а ти прийшов і…
— І поговорив з його батьками, — закінчив Максим. — Потім ми з тобою обговорили, що кулаки — не аргумент.
— Але ти мене навчив. На всяк випадок.
— Звісно. Чоловік має захистити сім’ю.
Сім’я. Ми стали нею попри все. Діма так і не з’явився. Жодного дзвінка.
Спочатку я злилась. Потім — жаліла. Він втратив стільки — перші слова, кроки, виступи.
— Поїхали святкувати! — Маша потягла нас до авто. — Тітка Лєна з тіткою Катею вже чекають!
Ті самі подруги, що врятували мене в день виписки. Я оглянулась на школу. Скільки всього…
— Олю, йдеш? — доторкнувся Максим.
— Йду. Просто… дякую.
— За що?
— Що не злякався. Прийняти жінку з двома дітьми — це подвиг.
— Це не подвиг. Це щастя, — обійняв він. — Ви подарували мені сім’ю.
Ми сіли в авто. Артем увімкнув музику, Маша ділилася планами на літо. Звичайна родина у звичайний день. Тільки я знала, яким шляхом ми до цього дійшли.
І знаєте, що скажу? Я вдячна Дімі. Так-так, тому, що втік.
Бо якби він залишився, я б не дізналася, яка я сильна. Не зустріла б Максима. Не мала б цієї справжньої родини.
Життя — дивна річ. Б’є — щоб потім подарувати щастя. Головне — не здаватися.
